На попа

Візьмеш, бува, до рук такі шедеври, як «Старосвітські батюшки та матушки» або «Афонського пройдисвіта», чи, безумовно, перфектно зроблених «Люборацьких», і радісно вслухаєшся у «Соняшні кларнети». Й, гляди, – нірвана забезпечена...

– А до чого тут Сталін?!. – кине гнівно мені професійний українець.

– Е, ні, допитливий читальнику... Сталін – наш вуйко. Справжній верховинець. Покровитель знедолених. Він і швець, і жнець, і на дуду грець.

Адже, завважте, хто, як не Йосип Віссаріонович приточив наш (хоч і обчухрано) «народ нізвідки» до матірного тіла. Потому ж були тута зореносні: й Ладані, й Пітра, й суддя Русин-прокурор... Ціле гроно орденоносного Закарпаття! А ще в нас був Алексій, чи то пак Олексій з Широкого Лугу, який очолював Свалявський лісокомбінат.

– Але ж Сталін...

– Облиште... То – не Сталін, а Кірєєв з Вовком, за намовою Януковича, чинили тоді суд над неугодними владі. Самого ж Сталіна не вистачило б і на «розстріляне відродження», і на голод-33, і на безліч інших неподобств.

А що Йосип Віссаріонович був боговірний, то розповім таку історію. В Москві відбувався якийсь високий церковний захід, куди були запрошені всі єпископи. Був з-поміж них і один з Сибіру, з яким юний Джугашвілі навчався в семінарії. Про те доповіли «батькові всіх народів». І він запросив єпископа до себе, в кремль. Звісно, піп од почутого трохи не наклав у ногавиці, та... на зустріч прийшов не в рясі, а в костюмі. Погуторили вони про те та се, й уже на порозі бере Сталін того за відлигу піджака й каже:

– Не мене треба боятися, а його, – й звів проникливо очі вгору.

А напоумили мене про се написати чутки, що рояться по Києву, мовляв, митрополит Володимир (Сабодан) готує замість себе не кого-небудь, а хлопа з Чумальова – Івана Паканича (Антонія).

У нас, у краї, нáрод і так аж ду-у-же боговірний, а коли вже митрополитом стане Паканич (Антоній), то – тоді, вважай, узагалі перестане грішити, тільки – молитиметься... Щиро!

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати