Сто метрів маестро Ернеста,

Як невблаганно плине час! Здавалося б, учора відійшов у вічність Ернест Контратович, а насправді 17 травня йому виповнилося б 100 літ. Бог уділив митцю тут, на землі, воістину многая і благая літ – 97. Найбільше від усіх майстрів пензля! І за що? Та, мабуть, не за те, що чоловік прохолостякував усе життя. І вір тут дослідженням медиків, ніби жонаті живуть довше. Словом, най це буде полем для роздумів, здогадок… Але ж як глибинно й колоритно  треба любити свій край, аби створити таку розкішну галерею полотен, від якої перехоплює подих, від якої постійно черпаєш душевні сили, якою можна безконечно заряджатися, возноситися над буденщиною! Мені інколи здається, що Ернест Контратович переплюнув не те що корифеїв Бокшая й Манайла, а навіть корифея корифеїв – свого вчителя Ерделі. А можливо, усіх трьох разом узятих. Незадовго до смерти художник був на диво доступним, і я цим скористався.  

 
На обличчі написано, що був добряком.

            «Я мільйонер, доларовий»

Уперше я навідав живого класика в ужгородській лікарні на Льва Толстого на початку вересня 2009-го, причому завдяки художнику Василю Вовчку, котрий останні два роки доглядав за майстром. Окрема охайна, світла палата, сучасний плоский телевізор, на тумбочці книги, свіжа преса, вечеря – що ще треба 97-річному, по суті одинокому діду?! До речі, я й раніше намагався взяти інтерв’ю в Ернеста Контратовича, але тоді його з різних причин ревно опікав рідний молодший брат Антон, тому й не склалося. Та хай там як, головне – врешті мрія несподівано здійснилася. Звісно, мені  не вдавалося як слід тримати нитку бесіди через солідний вік митця, щоправда, його розум був цілком (!) ясним. Я слухав про батьків Адальберта Ерделі – русина Михайла Гриця та швабку Ілону Цайскі, котрі вирішили переїхати із Загаття в Мукачево; про  те, як священик і дяк таємно відспівували Йосипа Бокшая, бо комуністи заборонили хоронити митця по-християнськи; про російського художника Володимира Голіцина, з котрого насміхалися енкаведисти, бо той вважав себе нащадком князя Голіцина; про якусь Клару Йосипівну, котра, не маючи посуду, в шерблику (нічному горщику) носила їсти актору, що грав Наполеона. При цьому Ернест Контратович так оригінально, добродушно сміявся-хіхікав, легко червоніючи. Уточнювати щось було і тяжко, і дещо незручно, але зрідка я наважувався або, мовити б, спрямовував розмову. «Мати Маґди (звали її Жужанна. – М.Ф.)  мала хитру натуру: купувала малих гусей, годувала їх місяць-два тенґерицею, а потім за файну ціну продавала жидам. Жиди любили гусяче м’ясо. Маґда ж допомагала матері. Тямлю, як Ерделі казав, що намалював свого тестя Яна  в гуцульському платті (одежі. – М.Ф.), аби довести Маґді, що сильно її любить. А коли прийшли руські, то з’явилася мода звертатися один до одного й по батькові, і Маґда жартома просила Бийла, аби називав її Магдалиною Янівною. А прості сільські люди довго не могли до цього звикнути, тому й Михайло Іванович або Михайло Петрович скорочували до Михайло Іванов або Михайло Петров», – пригадував Ернест Рудольфович.

Як познайомився Адальберт Ерделі з Маґдалиною Сливкою? «Про це мені сама Маґдушка розповідала. Вона вийшла на базар купити продукти. Аж раптом підійшов пан і по-мадярськи: «Я художник Ерделі. Потребую натурницю. Ви дуже гарні, але я відразу попереджаю, що женитися не збираюся». Ось так усе закрутилося», – резюмував Ернест Контратович. До речі, це версія митця, бо я чув з уст пані Маґдушки трохи іншу історію,  мовляв,  звів її з Адальбертом їхній спільний знайомий Бонді (Андрій) Товт. Свербіло мене довідатися ще про якихось пасій Ерделі, якісь конкретні випадки, ситуації з його інтимного життя, та... «Ні-ні, я не знаю. Це секрет кожного мужчини», – і показав пальцем на серце.

Того вечора мимоволі ми торкнулися й політики. Ернест Контратович шанобливо висловився про Віктора Ющенка, мовляв, той будує справжню демократію. Щоправда, з приводу чого митець згадав Степана Бандеру, ні мій блокнот не фіксує, ні диктофон. Зрештою, яка різниця з приводу чого, головне – суть. «Степан Бандера – великий патріот, галичанин. Руські його отруїли в Німеччині за те, що боровся за вільну Україну», – цитую художника дослівно. До речі, до запізнілого славнозвісного й скандального Указу Ющенка про присвоєння Бандері звання Героя України залишалося ще майже півроку.

Ніколи не забуду, як закінчилася перша наша розмова. Василь Вовчок посигналив, мовляв, пізно, пора йти. Я почав збиратися, але Ернесту Контратовичу ще хотілося говорити. «Твій батько родом із села Репинне, правда? Колись я йому казав, що там народився Ілля Рєпін», – і ми засміялися. Утім, коли ми вже розпрощалися, митець ні з того ні з сього кинув фразу: «Я мільйонер, доларовий».  Це треба було бачити, з яким запалом, з якою впевненістю, навіть злістю він  її сказав!..

Будучи майже безпомічним, митець казав: "Я би ще малював - лише ганьблюся". Фото моє, 24 вересня 2009-го.

"Ерделі й Бокшай малювали не лише рукою, а й головою. Шевченко також грає не лише ногами, а й головою, тому й став великим футболістом". Фото моє.

 
Оці руки створили тисячі щирих і зворушливих полотен. Приміром:

 Така хвиляста манера письма стала коником Контратовича. 

 На шаржі Ерделі зображений  випадково не Контратович?

Це також рисунок Ерделі. А це не Ернест Рудольфович?

Художники-метри Василь Вовчок (перший зліва) і Віктор Мигович розкручують митця-кілометра. Фото моє, 24 вересня 2009-го.

Геній із генієм. Фото Василя Вовчка, 2 вересня 2009-го.

  «Мій альбом  – це халтура»

Через тиждень-два своєю зустріччю з метром крайового живопису  я похвалився молодому художнику Віктору Миговичу. «Слухай, якщо це так просто, то чому б і мені не піти?! Інакше гріх матиму на душі. Тим паче я захоплений його творчістю» – відреагував цімбор. І 24 вересня довелося знову просити своєрідний дозвіл у Василя Вовчка на візит. Віктор прихопив уже й відеокамеру. Години півтори ми втрьох розпитували маестро про все на світі. Приміром, колись Ернест Контратович дуже любив ходити на стадіон дивитися футбол. Натомість Адальберт Ерделі завжди ігнорував запрошення свого учня таким чином розвіятися, відпочити, вважаючи це пустою тратою часу. «Дві години йти туди й назад і дві години там сидіти?! Заради чого? Та я ліпше картину намалюю або піду на пиво, яке мені нерви заспокоює», – зауважував митець. Йосип Бокшай, будучи глибоко віруючим, постійно відмовлявся від авто. «Наїду на невинного чоловіка, зроблю калікою або, не дай Боже, вб’ю. І що я потім буду робити, як  це переживу? Або навпаки – сяде якийсь п’яниця за кермо і наїде на мене. Е, ліпше її не мати, та й нащо собі зайвим морочити голову?!» – висновковував Йосип Йосипович. «Перш ніж братися за пензель треба думати, виношувати композицію. Ерделі дуже подобалася моя робота «Похорон бідняка», казав, що я себе недооцінюю, що не маю чим ганьбитися, а маю чим гордитися. Ерделі і Бокшай малювали не лише рукою, а й головою.  І Андрій Шевченко грає як ногами, так і головою, тому й став великим футболістом», – розмірковував Ернест Рудольфович.

Цікаво було слухати, що голова крайового осередку Спілки художників УРСР Антон Кашшай нібито ненавидів Андрія Коцку. «Коцка мав велике відчуття до фарб, кольорів. Кашшай дуже заздрив йому за талант, морально давив. Та й узагалі як видів у когось ліпшу картину, до рана не спав. А мене не переслідував, не чіпав, бо я не хотів бути головою Спілки. Кашшай любив виступати, крутитися коло начальства, їздити в Київ, беручи чи вино, чи коньяк «Тиса», про щось там домовлятися. Я до того завжди був байдужим. Мене хвилювало лише мистецтво. Кілька робіт Кашшая дуже подобалися Адальберту Борецькому», – пригадував корифей.

Того дня Ернест Контратович співав дифірамби на адресу упорядника альбому «Адальберт Ерделі» Антона Ковача. «Ковачу треба дякувати. Коби не він, то скільки б робіт Ерделі пропало! Як добре, що  встигли їх сфотографувати! Дуже цікава книга! Лиш однієї картини я там не знайшов. Колись Ерделі намалював стару муровану церкву в Сваляві, а перед церквою – молодих дівчину й хлопця. То глибока філософія! По-перше, аби жити за Божими заповідями, треба вінчатися, а по-друге, пара символізувала продовження роду людського. Тямлю, що дах церкви був червоним. Це натяк на безбожницьку комуністичну владу. Про цю роботу Ковач не знав. Я не знав, що він не знав. Також люблю дивитися альбом Гаврила Глюка, бо мій  так схалтурили, що я мав  право подати на суд. На одній картині, де перед бурею женуть овець із полонини, спаскудили колір неба, на другій – колір квітів у кориті, на третій – яблука вийшли чорні. А я не мав можливості перевірити», – констатував художник. Без сумніву, до спогадів, роздумів, паралелей Ернеста Контратовича треба частково ставитися критично, десь фільтрувати їх. Водночас мені шкода іншого корифея – Бориса Кузьму, котрий 2007-го упорядковував альбом діда. Видання має кілька промахів, але за 97 років у  творця карпатських мадонн було достатньо часу, аби самому зібрати свої геніальні полотна під одним – книжковим – дахом. І замість того, аби вклонитися маестро Borіs’у, віртуально дав йому ляпаса. Класика: за добро кіл у ребро! 

Ужгородський корифей Борис Кузьма (перший справа), колишній владний, а нині корифей у Словаччині Олег Гаваші, мукачівський корифей Золтан Мичка і геніальний корифей Ернест з орденом Ярослава Мудрого. Фото Василя Вовчка, травень 2007-го.

Цікаво б знати, хто першим охрестив Контратовича творцем карпатських мадонн.

Картина "Голод" наразі експонується в художньому музеї. Фото Оксани Чужої.

"Верховинське весілля".

Картина "Каліка". Так, Контратович вважав покаліченим відображення кольорів ув своєму альбомі, правда, митець предостатньо часу, аби самому зібрати свої полотна під одним - книжковим - дахом. Зрештою, і брат Антон міг допомогти.

Брати Ернест і Антон Контратовичі (у центрі) і Василь Вовчок (перший справа) регулярно ходили на футбол на стадіон "Авангард" за участи ФК "Закарпаття".

Можливо, наші ріки підказали серцю Контратовича малювати хвилясто.  Фото Василя Вовчка.

        Із коми митця вивели Смоланка і… Бокшай

Звісно, я не міг оминути й самого Василя Вовчка, для котрого Ернест Контратович був одним із найбільших авторитетів у  закарпатському мистецтві і котрому півдня б не вистачило, аби розповісти про останнього з могікан. «Спливає на гадку, як ми за збігом обставин зблизилися на пленері в Кострині восени 1986 року. Телевізійникам треба було, аби зі старим відомим художником прогулювався і молодий невідомий, тобто така собі зміна поколінь. Безперечно, я погодився. Опісля Контратович жартував: «Василю, обоє попали-сьме в історію». Інколи  заходив до мене в школу, щось радив. Він радив завжди добродушно, без будь-якої претензії на зверхність, просто любив підказати, спрямувати. Він ніколи нікого не ображав, уміючи дипломатично, тактовно викрутитися з незручної ситуації», – акцентує Василь Вовчок. Здається, в 1994-му чи в 1995-му році Ернест Контратович упав у кому. Лежав без свідомости два чи три тижні, навіть не рухався. Лікарям нічого не залишалося робити, як ризикувати. І операція на чолі з нейрохірургом Володимиром Смоланкою минула вдало. Пізніше Контратович розповідав, що йому приснився Йосип Бокшай. «Ернесте, пішли малювати, я знаю одну гарну полянку», – звернувся корифей  до свого молодшого колеги. Це й спонукало, підштовхнуло вийти з безпам’ятства.

85-річчя Ернеста Контратовича вимагало організувати виставку. Ясна річ, якби не Спілка художників, а точніше якби не старання Василя Вовчка, то, можливо, її не було б. «Це травень 1997-го. Я взяв на себе функцію координатора. За два тижні до виставки Контратович витягнув з-під постелі роботи, не повіриш, у рулонах. Ми ледве встигли їх зарамувати. Виставка мала грандіозний успіх. Тим паче в новому костюмі дідо виглядав фешаком, виступив гарно. А багато людей доти й  не знали, чи він ще живе, чи працює, чи вже помер», – пригадує співрозмовник.

Василь Вовчок неодноразово возив Ернеста й Антона Контратовичів на футбол на стадіон «Авангард». Брати, виявляється, не пропускали жодного матчу за участи «Закарпаття». «Завдяки їм я й сам призвичаївся дивитися футбол не по телевізору, – з ноткою гумору деталізує художник. – Також ми часто їздили в Кам’яницю на «Скалку» малювати. Контратович дуже любив ті місця. Їздили ми і в Кострино, аби  згадати минуле».     

Далі несподівано помер брат Антон. Довелося кардинально вирішувати проблему самотности митця. «З відстані часу Спілка художників дуже вдячна  Олегу  Гаваші, котрий все зробив для життєвого комфорту Контратовича. Рік із гаком він набирався сил у виноградівському санаторії, а останні роки провів в ужгородській лікарні. Ситим був, у теплі. Я регулярно його навідував, купував ліки, газети, шоколадки, одне слово, все необхідне. Чимало розповідей корифея я записав.  За два дні до смерти  Контратович цілком ослаб. Тоді й дозволив покликати священика – отця Івана, аби висповідатися», – завершує Василь Вовчок.

Поховали корифея, новатора і лідера крайового живопису 24 грудня 2009-го, себто  у переддень католицького Різдва, на  «престижній» Калварії, ніби розширивши той сектор, де спочивають композитор Іштван Мартон, актор Василь Арендаш, історик Іван Гранчак, поети Петро Скунць, Юрій Шкробинець, ректори Володимир Лендьєл і Володимир Сливка, мовознавець Василь Лавер та інші відомі ужгродці.

P.S. Наразі з тієї останньої прижиттєвої зйомки майстра ми з Віктором Миговичем  намагалися створити до ювілею міні-фільм «Маестро Ернест», але стикнулися з проблемою при монтажі. Врешті довелося звернутися за допомогою до професіоналів Олександри Талабіри й Світлани Томорі. Сподіваюся, в червні глядачі побачать фільм по каналу «Тиса»…

P.S-2. У художньому музеї Бокшая триває виставка Ернеста Контратовича. Чимало робіт – з приватних колекцій. Себто не подивитися її інтелігентам  – це не те що ганьба, а за це треба притягати їх  бодай до адміністративної відповідальности.

Після операції Контратович ніби народився вдруге. Фото Василя Вовчка.

Село Кам’яниця, що на Ужгородщині, на березі Ужа неподалік університетської "Скалки"  було одним із найулюбленіших місць митця.

Михайло Фединишинець: "Я пишаюся тим, що давно обожнюю ловити рибу там, де Контратович обожнював малювати. Генії завжди різні, але  мусять мати щось спільне". Фото О. С., осінь 2008-го.

Мої спінінги в Кам’яниці, буквально на тому місці, де любив творити маестро.

"Найтрудніше малювати квіти. Квіти зробили з мене художника" (цитата з інтерв’ю Олександра Гавроша).

Картина "Похорон бідняка".

Фото "Похорон холостяка". 24 грудня 2009-го.

Усіх нас таке жде. Кладовище Калварія, могила Контратовича, 24 грудня 2009-го. До речі, на поминках в їдальні споживспілки в мене свиснули парасолю. Опісля я навіть дав оголошення в газеті "Ужгород", щоб крадій повернув за винагороду. Та де!..

Тут, у селі Невицьке, часто любив зависати Ернест Контратович. Сподіваюся, і на тому світі, на небесах він продовжує малювати в таких поетичних місцях. Хоча, мабуть, таких дивовижних ніде нема...

Теги: Ернест Контратович, Михайло Фединишинець

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати