Піці, Білі, Кічі, Нічі, Сірі, Бежі і Ріді,

                                                                 Присвячую коту-гіганту  Вікові Коврею

Звідки в мене потяг до котів? Завдяки бабці Бланці, прощена най буде, завдяки дружині Ерделі Маґдушці, Царство їй Небесне, яка тримала їх безліч, завдяки Миколі Вінграновському (пригадуєте "Іде кіт через лід Чорнолапо на обід"?), завдяки батьковій поетичній книзі «Із котом і без кота», яку геніально оформила видавець Олександра Гаркуша, завдяки художниці Наталії Сімі, котра раніше часто пензлила кішок, і завдяки фестивалю «Березневі коти», організатор якого невгамовний Вік Коврей. Правда, якщо дивитися в корінь, то більше завдяки життєвим обставинам, себто приватне обійстя спонукало.

Нині щоранку в мене під дверима сидять Білі (біла, як сніг) і Кічі (з таким іменем колись у бабки кішка пропала), упродовж дня підтягуються Нічі (чорний, як ніч), Сірі (бо сірий) і Бежі (бо бежевий). Але улюбленець – рудо-білий Піці (з угорської – малесенький), з яким живу. І наразі вже так: я можу бути голодним, але кіт – у жодному разі. А чому називаю і називатиму всіх  на угорський лад? Аби завжди переді мною була бабка – мамина мама. Вона все виходила на ґанок і: «Кі-і-чі-і! Кі-і-чі-і! Кі-і-чі-і!». Відтак це стало ніби сімейним жартом. Я приходив додому і до батьків пародійним тоном: «Кі-і-чі-і! Кі-і-чі-і!» Коли ж бабка відпочивала в кріслі або спала, то часто з кішкою на колінах, на грудях, на перині. Приміром, з Білі. Сусідка її кличе Бєлкою.  До речі, історійка. Якось позаторік, наприкінці липня вона пропала. День не було, два, три. Уже  й ніби забулося. Аж ось лізу я на під за всяким барахлом, а моя Біліка на старому паплані лежить і пильно дивиться на мене. «О-о, та ти тут, золота моя!» – радісно кажу з бажанням погладити. Ага, такой нараз! «Ш-ш-ш!» – зашипіла, як змія. «Ти що – не виспалась, люба?» – продовжую і за мить здогадуюсь. «Золота, та ти народила?! А чому не хвалишся?» – трохи боязко гладжу, але Білі вже заспокоїлась. Маленьке диво: біла мачка  окотилася двома чорними, як ніч, кошенятками. Десь через два тижні перенесла мені їх у стару шафу з книгами й паперами. Як кажуть, не мала баба клопоту – купила порося. Так і я поступово призвичаївся до того, що мусів їх трьох годувати. Далі малих заніс до хати. Росли на очах, дурачилися, піднімали настрій. Згодом я здогадався, що один кіт (коли його гладив, то виривався з рук або, мовити б, терпів), а друга – кішка (сама напрошувалася на коліна, на ласку). Влітку любили загорати на підвіконні, довірливими були, привабливо пухнастими. Кічі так смішно тримала хвіст трубою, майже на 90 градусів (не гіперболізую!), так зворушливо бігла за мною, коли йшов кудись. Та одного дня вкрали його – Нічі, а незабаром і її – Кічіку. Їй-Богу, сумував, марно сподіваючись, що повернуться. Зате згодом з’явився, не повірите, їхній батя. Склалося враження, що з наміром вичитати мені мораль, мовляв, куди поділися його нащадки. Так, довелося охрестити мачо Нічі.      

Та торік восени в моєму дворі з’явилися два руді котики-братики. Ніби з неба впали. А найімовірніше – одна сусідка підкинула. Десь три місяці від роду мали. А такі симпотні, що я аж ахнув! Всюди разом бігали, разом поглядами просили їсти.  Намагався впіймати. Та де: тікали в занедбану пивницю. Дві ночі ночували у дворі, забившись у куток будинку. І вперто не давали себе зловити. Урешті одного я зняв з луґоша, принісши луйтру: нявчав, золотий, безперестанку. «Де другий? – озираюсь. – Мабуть, десь заховався». Увечері підмітаю подвір’я – і завмираю. Другий лежить під луґошем брудним, виваляним у землі: пес роздер. Викопав у городі ямку й закопав, навіть просльозившись. «Чорт би мене побрав: треба було постаратися відразу їх впіймати», – картав себе. Причому довго картав, може, й місяць.  А якось  побачив у  сусідському дворі й розкішну маму –  ип-ип таку ж руду, з білими плямами, як у  Піці. Доволі довго не знав – це кіт або киця, правда, особливо не переймався, допоки не звернув увагу на яйця. А нещодавно балуванець мені показав і мініатюрну піську.  Я йому все прощаю: і зігнуті жалюзі, і вже десь п’ять розбитих склянок і лосьйон, і те, що нігті точить об стільці, диван, килими. Або що просто іноді дрочить. Прошу не сміятися: стовідсотково літературне слово, що тлумачиться як "дратувати", "гнівити". Ось і цитата з Лесі Українки: "О, не дрочи мене! Гадюко!" (Словник української мови, том 2, стор. 422)

Але вже тяжко мені уявити свої будні без котів і мачок...

Люблю і називаю своїх котів на угорський лад на спомин про свою бабку Бланку. Та й живу ж на її обійсті. Фото онуки Юлії Іван. Угорщина, село Тоалмаш, літо 2007 року.

Так прокинувся мій котячий ген - з Білі та її Кічі й Нічі. Згодом сестричку й братика вкрали. До речі, торік у 12-13-річної Білі напухло вухо, я викликав ветеринара, заплатив 30 грн., результат - мачка ледь не залишилася без вуха.

Так  у лютому я люто вчив свого Піці долати неждані життєві труднощі.

І моє тигренятко не жалілося...

Балуванець долі на луґоші

9-місячний Піці: "Сійо, Міші-Піші!"

Бежі із-за шифера: "Міші, ку-ку: мене твій Піці кумарить!"

Ось зазвичай цей квінтет - Кічі, Білі, Нічі, Сірі і Піці - тусується в мене в дворі. Хіба не "Фединишинець-курорт"?!

Чорний Ріді Біла Шия рідкувато радує мене візитами.

Гадаю, що 26-річний Вік Коврей не вміє так закидувати ногу за спину, як 6-річний Кічі.

А так, як Білі, не зможе зробити ні я, ні Вік... Але, дівчата й хлопці, якщо комусь така еротична вправа до снаги, не ганьбіться, зголошуйтеся і продемонструйте на фестивалі. Переконаний, глядачі аплодуватимуть в екстазі та ще й скинуться, аби  преміювати таку особистість.

Якщо дуже постаратися, то, може, комусь і вдасться бодай в таку позу стати.

А це не моя Білі, а сусідська. Мене полонили її ясні очі.

Вік Коврей не лише творчий оригінал, а й веган.

І на десерт - закарпуцьке Водохреща: януарські коти - митець Юрій Дикун (зліва), виноградар Микола Гусинка і новинкар Михайло Фединишинець - після купання в Ужі в Доманинцях 19 січня  2012 року.

Теги: Ерот-фестиваль

17 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати