Станіслав Вишенський: «Спочатку було не слово,

Станіслав Вишенський

Приводом до розмови колишнього директора журналу «Книжковий клуб плюс» Ярослава Ороса з колишнім головним редактором часопису Станіславом Вишенським  стали, сказати б, дні пам’яти, адже минуло п’ять років відтоді, як улюблене всіма нами видання кануло в Лету. Звісно, ми сумуємо за «КК плюс», але  не забуваємо, що, попри трагедію п’ятирічної давности, літературний процес триває і з цим треба якось жити…

Ярослав Орос. Шановний пане Станіславе, ось уже чи не  п’ять років спливло відколи  зник з поля зору читацької публіки  наш  журнал «Книжковий клуб плюс». Звісно, літературний процес від того не  зупинився, себто не пожвавішав і не уповільнився: за великим рахунком літературі поводир, що ним є літературна критика, не надто й потрібний. Хіба не так?

Станіслав Вишенський. Зник, як ви кажете  з поля зору, не лише «КК плюс». Тоді ж у 2007 році  не стало найпотужнішого на той час журналу «Книжник ревю», хоча, звісно, не тільки світла що в вікні, бо натомість були започатковані нові видання. От хоча б і «Українська літературна газета». З’явилися електронні ЗМІ з літературною тематикою. Скажімо, «Літакцент», «Буквоїд» тощо. Майбутнє, гадаю, саме за ними, зокрема мені як проект подобається напівелектронний-напівпаперовий «Літакцент», коли все, що ми бачимо на моніторі протягом року, зрештою стає книжкою. І ти стаєш свідком як відшаровується час.

Я. О. За не нами встановленою традицією кожне число «КК плюс» було присвячене якійсь одній темі: чи то фентезі, чи то книжковому ринку, а чи   букіністичній книзі… В одному з чисел журналу, десь на початку 2006 року,  йшлося, якщо  пригадуєте,  про злидні й пишноту куртизанки, приблизно так, куртизанкою, ми називали Шевченківську премію. Власне, йшлося про мишачу метушню навколо неї. Цього року премія присуджена і моєму землякові Петрові Мідянці. Прошу продовжити тему.

С.В. Рішення журі цілком логічне, якщо взяти до уваги, що в Комітеті  чи не всі його члени  родом із соціалістичного реалізму. А одним з основоположних принципів того «творчого методу», як відомо, була  так звана   народність,  причому  з неодмінними елементами  етнографізму. Петро Мідянка саме й відповідає цим вимогам. Він презентує, скажімо так, гетто, де з покоління в покоління мешкають «останні з могікан». Де ще  не так давно мешкав маляр Федір Манайло (народний художник УРСР, отримав нагороду 1977 року, себто в період засилля українофобів), а ось нині, приблизно за такої ж політичної  ситуації, збавляє свої дні  поет Петро Мідянка.  В своєму романі «Записки сумашедшого»  Ліна Костенко  звинувачує українців у тому, що вони хапаються  як не за матню, то за серце, а тільки  не за зброю, яка, певна річ, знаходиться поза гетто. А полишати   оазу хуторянства, що не кажіть, лячно. Та ось Шкляр  узявся за зброю… Ті, хто хапається за інші  місця, зчинили ґвалт. Як на мене, Василь за свій вчинок  заслуговує на  відзнаку і то не таку жалюгідну, як  Шевченківська премія, власне  «обпльовану, замурзану на українському шляху». Хоча, звісно, не преміями визначається вартість твору. «Залишенець» свою роботу вже зробив і робить далі. І не кінорежисерові сусідньої країни Єжи Гофману, а тим паче жовтодзьобому рецензентові з «Буквоїда», судити про чесноти цього роману.   В ньому справді, як відзначає рецензент, немає сумнівних пишнот традиційної романістики, але на те, очевидно, була авторська воля. Недарма ж Шкляр  згідно із своїм розумінням  жанру, адаптовував, себто скорочував роман Панаса Мирного «Повія» чи повість Гоголя «Тарас Бульба». До речі, «Залишенець»   написаний  майже як кіносценарій, тож, як ніякий інший роман, надається до екранізації. Шкода, що не стало Юрія Іллєнка. Ця робота  була б саме для нього.        

Я. О. Сьогодні в Україні піднято планку боротьби за моральність у суспільстві, зокрема мистецтві. Буквально недавно Сергій Квіт за, сказати б, порнографічний душок нахвалявся закрити художню  виставку з дещо провокативною назвою, здається, «Українське тіло»,  в очолюваній ним Могилянській академії, а ще раніше  в аморальності було звинувачено  Юрка Винничука.

С. В. Не нами сказано: мистецтво не буває моральним чи аморальним, воно є або його немає. Оскільки наша розмова розпочалася з Петра Мідянки, то я принагідно   згадаю Андрія Любку, ще одного закарпатця.  Поета, котрому  теж закидають   надмірну сексуальність (див. спілчанський сайт «Укр. Літ»). Якщо не помиляюсь,  Любці якихось двадцять п’ять років. Саме той час, коли, як казав класик,  чоловіка  вабить усе, що рухається.  І не треба заважати тому чоловікові полювати, тим більше, що полювання аж ніяк не є синонімом порнографії. Порнографія – це, зрештою,  фотографія, фарбами чи словами створити порно неможливо. Цього не зміг зробити навіть такий геніальний «соромітник», як Франсуа Війон. Якщо йти за логікою наших святенників, то  зразком «порнографії» в літературі може бути і роман американця  Владіміра Набокова  «Лоліта», але ж цей гімн перверсії  вважається однією з вершин світового письменства. До речі, Набоков кохався у статевих органах чоловічих особин метеликів…  

Я. О. Нещодавно ви оприлюднили в електронному варіанті, причому відразу на кількох сайтах, свій автобіографічний нарис «Після пристрастей і страстей». Це що, завершальний акорд творчости Станіслава Вишенського?

С. В. По-перше, для мене  творчість – насамперед поезія. Щодо нарису «Після пристрастей і страстей» то це спочатку була  автобіографічна довідка на півтори-дві сторінки, що її я додав до рукопису дилогії  «Силуети щурів». Рукопис так і залишився рукописом,  біда в тому, що в мене не було (і поки що немає) коштів на   видання книжки. Відтак часу було задосить, щоб «довідка»  обросла подробицями  і нарешті стала  автобіографічним нарисом. По-друге, щодо заключного акорду.  Заключний акорд  для кожного з нас може пролунати будь-коли у будь-якому віці, позаяк людина смертна, а її життя – то своєрідна, химерна й непередбачувана мозаїка випадків. Кожен з тих химерних і непередбачуваних випадків будь-коли може виявитися злоякісним… Щодо нарису. Це десь 50 сторінок тексту, викладеного в  дещо імпресіоністичній манері. Власне, низка реалій, що збереглися в моїй пам’яті. Збереглися фрагментарно. Уникнути фрагментарности й неточностей, котрі теж є істотними скалками дзеркала часу, як на мене, було неможливо. Якби я свого часу вів щоденник, то нарис, мабуть, міг би бути більш достовірний. В Інтернеті  він з’явився під новорічну ніч: частина  тексту оприлюднена за кілька годин до завершення 2011 року, а решта в перші дні 20012-го. Очевидно, такий був задум Кості Коверзнєва, якого я попросив опублікувати свій  есей.  І ось уже через якийсь час, через тиждень – два,  телефонують різні люди, хто з роздратуванням, хто під враженням від прочитаного.   До прикладу, мені  в пам’ятку, що  ми, себто учасники  КШ (Київської школи. Ред.), збирались біля Київського кафе щочетверга, а ось Василь Рубан заперечує, називаючи  днем  спілкування за чаркою вина  чи філіжанкою кави  вівторок.  Були й інші дзвінки. Скажімо, я в нарисі пишу, що кілька поетів, з тих, котрі в 70-ті роки  разом зі мною  відвідували літстудію «Молодь», згодом випали з літературного процесу, оскільки  не видавали книжок, не публікували своїх віршів у часописах тощо. І ось тепер, через сорок з чимось років  «після  пристрастей і страстей», виявилося, що всі ті  літстудійці, нібито відправлені мною у забуття, ніколи не вважали себе, ба не вважають і досі, поза літпроцесом. Чи не тому, що кожен з них має власну шухляду з рукописами і ті шухлядні  рукописи  слугують їм (не заперечую, можливо, й талановитим, але поетам, які з різних причин не відбулися) за публікації, збірки віршів, а то й повні зібрання творів. Є до мене претензії і в так званих «русскоязичних поетов, жівущіх на Украінє», що ними так ревно (і  з якого б то дива?) опікується голова товариства «Україна – Ізраїль» Лариса Скорик. Насправді ж, до  питомо  російських поетів я ставлюся по-різному. Залежно від їхньої близькості чи віддаленості від моєї естетики. Скажімо, я люблю поезію Івана Жданова, поета, який володіє рідкісним даром не змішувати  краєвиди з людьми, позаяк цього  йому не дозволяють  робити принципи сповідуваного ним  метареалізму.  

Я. О. Уявімо, що «КК плюс» повернувся з небуття. І ви знову головний редактор.

С. В. Уявити важко. Як і те, що ви знову директор журналу. Вдруге  в ту саму річку нам, вочевидь, уже не ввійти. «КК плюс», канув у небуття, то вже історія. Зрештою, річ не в журналах, а в самих письменниках. А надто в тих письмаках (скористаюсь термінологією нашого колишнього автора Ігоря Бондаря-Терещенка), котрі мріють про реванш. Тим більше, що в політиці він уже відбувається. Скажімо, «культовий» для сімдесятництва поет і літературний критик Володимир Базилевський у своїх «Імпресіях та медитаціях»  мріє про той час, коли у видавництвах і редакціях журналів знову сидітимуть редактори, які фахово фільтруватимуть поезію, не допускаючи будь-яких модерністських відхилень від золотої і срібної галузок…  московського письменства. А може, навіть чекає на повернення Головліту. Повторимо за Гоголем: сумно, панове. Одначе для безнадії немає жодних підстав, адже караван невпинно просувається вперед: уже  не шістдесятники чи сімдесятники творять сучасний літпроцес. Їм на зміну прийшли інші. І я можу зрозуміти Марію Шунь, яка нещодавно спонсорувала антологію молодих поетів «Літпошта», бо ж за  її авторами, такими, як, наприклад, Богдан Горобчук, Павло Коробчук, Олег Коцарев, майбутнє поезії. Можливо, навіть світової…  Саме їм потрібна свобода творчости. Відтак вони мають бути якомога далі від редакторських (суто хірургічних!) столів на кшталт  тих, про які мріють кощеї шістдесятництва та     ще досить жваві сімдесятники,  власне колишня підтанцьовка Компартії України. Не заперечую, літературна критика потрібна, але така, яку, скажімо, сповідує професор Григорій Штонь. Це він може годинами дискутувати з Василем Старуном, з яким мало хто вступає в полеміку. Щоб полемізувати з такими поетами, треба принаймні пам’ятати, що спочатку було не саме слово, а його елементи – корені, суфікси і… нервові закінчення. Слово, очевидно, з’явилося водночас з самим часом. Про це, до речі, говорили як теолог Блаженний Авґустин  ще у п’ятому сторіччі нашої ери, так  і сучасний математик Стівен Гокінг у своїй всього на одну формулу «Короткій історії Часу».

Я. О. Себто йдеться про Великий вибух, Чорні діри…

С. В. Саме про це – Великий вибух і Чорні діри, чим, власне, і  має перейматися висока поезія. До речі, висока проза теж. Хоча, як на мене, письменник має бути на певній, може, навіть постійній, як Земля від Сонця, відстані і від віри (релігії), і від наукових гіпотез, але максимально наближений до свого ego, себто Покликання. Інакше він стає залежним, перебуваючи на «голці», скажімо, релігії. Приклад? Будь ласка. Далеко за ним і не підемо. Остання ваша книжка називається «Триликий Ной». З позиції релігійного канону це гріховний хід мислення, крамола, адже ви в такий спосіб  ревізуєте саме поняття триликости  як символу віри. І якби ви були справді вірні християнській церкві, її, назвемо річ своїм іменем, рабом, такого, перепрошую, блюзнірства не допустили б. Як наслідок, вам  не вдалося б створити  оригінальну метафору.

Я. О. Ви за скасування інституту редакторства?

С. О. Боже борони. Редактор потрібний, але лише тоді, коли того хоче сам автор, коли  оперуванню не підлягають, як я вже казав, корені, суфікси чи нервові закінчення слів. Коли їх на свій, може, як для кого, й непоганий смак не модифікують, не зшивають у слово, не мордують у чужих магнітних полях, що дозволено лише Часові, який або має колись настати, або не настає ніколи. До прикладу, добрим редактором і порадником для Томаса Стернза Еліота був Езра Павнд. Тож можна зробити висновок, що редактор від Бога так само рідкісне явище, як і великий поет. Це істина. Власне, її уґрунтуванню  й слугував наш журнал  «Книжковий клуб плюс».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати