Про суддю Ротмістхренка, Славочку та право на щасливе дитинство

На перший погляд, його життя здавалось безхмарним та розміреним. Щоранку неборака просипався, безтурботно потягувався та мерщій у ванну, здійснювати ритуальні моціони. Години 1,5 Славочка «чистив пір’ячко» - мився, брився, старанно вищипував зайву поросль в усіх мислимих і немислимих частинах тіла, ніжно погладжуючи свою шкіру, здобрював її заморськими кремами, щедро обливався парфумами та довго позував і милувався своїм неповторним відображенням у срібному глянці багаточисельних дзеркал, якими прикрасив усе помешкання. Таке споглядання робило його щасливим і вдоволеним.

Вечорами Славочка частенько тішив себе переглядами фільмів, своєрідних реаліті-шоу, записаних на відео-камери, що зачаїлись попід стелею кімнат та старанно фіксували своїми вилупкуватими очима кожний граціозний рух господаря дому. Краса – це сила, яка вимагає поціновування :)

Працював чепурун Славочка в правопохоронній фірмі. Начальство особливим контролем не обтяжувало, було ліберальним та поблажливим. Отож наш герой запросто міг собі дозволити замість офісу відправитись у гори кататись на лижах, або зайнятись удосконаленням своїх форм в одному із місцевих спортклубів чи салонів краси. Благо держава цінувала важку працю правопохоронників - щедро фінансуючи їх буття та обдаровуючи свободами і можливостями, недоступними для загалу.

Другий і третій погляди, дозволяли «підняти завісу» над таємними гранями Славочкиного життя..

Чи то назва села так вплинула на небораку, чи то відлуння наслідків буремного буття – жив він у вічному страху та постійно сторожився. Славочка знав: небезпека чатує звідусіль. Тому ретельно фарширував відео-камерами, датчиками руху, вібродатчиками, сигналізацією, тривожними кнопками своє помешкання. Попід дахом, по периметру будинка, на вулиці, на стовпі з фасадної частини двору, коридорах, кімнатах насторожено цілодобово чатували безсонні очі камер.

І це не все! Славочку так просто не візьмеш: будинок, кожен кущик у дворі, кожен стілець, крісла, дивани, навіть унітази та дверні ручки – геть усе неборака постійно страхував. Він був справжнім Клондайком для відповідних компаній.

Періодично, його «накривала» паніка і тоді починались нервові перевірки власного помешкання на рахунок наявності жучків, задовольнялась потреба в отриманні та вивченні деталізацій телефонних перемов своїх друзів, подруг, клієнтів. Здійснювався таємний огляд вмістимого сумок, комп’ютерів, листування наближених до небораки осіб. На певних зустрічах Славочка вимикав телефони і витягував батарейки, теж саме вимагав і від співбесідників. Для важливих дзвінків в його сейфі зберігалось чимало нових неактивованих сім-карт і телефонні апарати – «невидимки» з нульовими ІМЕІ.

Не варто перераховувати увесь перелік запобачливих дій нашого героя, не варто аналізувати та гадати, що привело його до такої патологічної потреби. Залишимо це для психологів та для тих же правопохоронних органів. Наша історія зовсім про інше.

Зрозуміло, що Славочкині слабості вимагають чималих трат коштів. Але любов держави до правопохоронників і власні методи останніх неофіційного заробітку з лишком дозволяли йому себе любимого пестити-потішати.

Та одного разу над Славочкиним благополуччям нависла загроза: листоноша приніс виклик у суд з приводу виділення коштів на утримання його сина, котрий проживав з колишньою дружиною в обласному центрі. Неборака забідкався – це ж прийдеться відмовитись від манікюра, педікюра, а можливо і від масажу. «Щось необхідно терміново робити!» - кипіли від напруги Славочкині мізки. І тут почалось…

Помудрувавши, наш герой «організував» вагомий «висновок» опікунської ради про те, що дитина живе в прекрасних умовах і усім забезпечена, а тому стягувати з нього аліменти не має потреби. Колишня (от невдячна!) не оцінила визнання її материнської турботи і, добре розуміючи вартість папірців, якими полюбляв оперувати Славочка, одразу ж звернулась у районну адміністрацію із запитом про склад ради, котра винесла оригінальне заключення. Представники місцевого Білого дому чомусь проявили забудькуватість та відмовились визнавати авторство «висновку», приславши «нахабне» пояснення, що такі писульки належать до компетенції суду, а не опікунської ради.

Невдача не зламала Славочку. Його винахідливість на цьому не вичерпалась. Неборака організував рейд по магазинах, розважальних закладах, де зібрав з тамтешніх продавців письмові розписки про те, що він колись здійснював ту чи іншу покупку для дитини, а для заключного акценту, не погребував видурити від сина аналогічне свідчення його батьківської любові.

І ось вирішальний бій. Гордий, проведеною роботою, Славочка явився на суд. В кабінеті витав солодкуватий запах дурману. Мабуть секретарка передозувала з парфумами. День обіцяв бути хорошим. Он і у судді Ротмістхренка грайливий настрій. Останній розпочав процес. Очевидно було, суддю забавляло те, що відбувалось. Він явно не міг охопити усю силу трагізму та велич події. В момент, коли тремтливий від благородного хвилювання фальцет Славочкиного голосу почав зачитувати розписки продавців, суддю Ротмістхренка пробило на «хі-хі». Ошелешений адвокат позивачки від несподіванки вирячив очі та у ступорі спостерігав за веселощами працівників суду. Щодо Славочки, той упивався висотами звуку власного метросексуального голосу і з відчуттям гідності поважно доводив свою безмежну любов до дитини.

Врешті, чи то під впливом солодкуватого дурману, чи зачарований красою лунаючого фальцету, Ротмістхренко прийняв рішення , якому позаздрив би сам царь Соломон: «Стягнути на користь Славочки разово 7500грн, та щомісячно ще по 10% від усіх існуючих доходів». Присутній на суді адвокат щось залопотав про абсурдність оголошеного і про те, що Славочка насправді є відповідачем, а позивач, з котрим живе дитина – мама. Проте свідомість судді хренка в цей момент уже була недоступна земним воланням та блукала разом із совістю десь у безмежному просторі космосу. Нірвана м’яко кутала його огрядне, розімліле тіло.

Славочка ж задоволено посміхався, радіючи несподіваному зростанню і укріпленню власного фінансового стану та дякував всевишньому, який не позбавив його звичних життєвих втіх.

Щодо самого адвоката, той тихенько відчинив двері кабінету та вийшов назовні, замислившись над сучасними метаморфозами Феміди, всюдисущим богом Канабісом, правом на щасливе дитинство та апеляційними перспективами.

Теги: суддя, дитина, аліменти

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати