Іван Франко повернувся на сцену театру в Пряшеві (ФОТО)

М. Ільканич та С. Шмайда Фото Л. Чікі

Зміст драми доволі простий. 45-річний багатий вдівець Прокіп Завада хоче одружитися із дочкою сторожа залізнодорожної будуки Панька Середущого – 18-річною Зосею, яка вже дала слово парубкові Гнатові Сиротюку і відверто заявляє Заваді, що його не любить і не вийде за нього заміж. Той переконує її, що Прокіп покине її, а він ніби буде кохати й шанувати її до самої смерті. Убогі батьки раді б мати заможного зятя, тим більше, що він на доказ своєї любові негайно дав на Зосю записати половину свого маєтку. Зося, приголомшена такою розв'язкою і будучи переконаною, що Прокіп її не покине, приймає щедрий подарунок і дає Заваді слово, що коли наречений її покине, вона вийде заміж за нього – Заваду. Все ніби наближається до щасливої розв'язки. Заваді повірила не тільки Зося, але й глядачі. Однак тут несподівано на сцену виходить жебрачка Ксеня і попереджає Зосю й Прокопа, щоб вони не вірили словам Завади. 18 років тому він на тому ж місці присягав вірність їй, а коли вона від нього завагітніла, відрікся від неї. Вона у відчаї потопила в річці новонароджену дитину, за що потрапила у в'язницю, а звідти у психіатричну лікарню, де у страшних муках прожила десять років. Зараз вона прийшла помститися винуватцеві своїх страждань. І справді кидається разом з ним під надходячи поїзд.
 
Цій, на перший погляд банальній історії гостюючий режисер Володимир Надь із Руського Керестура (абсольвент Театрального інституту ім. Карпенка Карого в Києві) дав надзвичайно динамічний хід. Нічого не міняючи в тексті драми, він неймовірно осучаснив її, підкресливши в ній вічну правду про злочин і неминучу кару, отже надав п'єсі психологічне спрямування.
 
Задум режисера бездоганно реалізували артисти, головним чином, Осиф Ткач (Панько) та Любомир Миндош (Прокіп). Оба вони буквально вжилися у свої ролі. Глядач бачив на сцені не акторів, а живих людей – чесного роботягу Панька Середущого й „переконливого" брехуна і п'яницю Прокопа Заваду, людей типових не лише для 19-го, але й для 21-го століття. 

Не відставали від них ні досвідчені актриси Людмила Лукачик (Олена) та Світлана Шковран (Ксеня). Перша представила люблячу матір і вірну дружину, друга – зраджену жінку, яка за свій гріх, спричинений власною довірливістю та нерозважністю, терпить ціле життя.

Навіть молоді актори Славка Шмайда (Зося) та Михайло Ільканич (Гнат) справилися зі своїми ролями дуже  добре, хоч інколи відчувалася в їх грі певна скованість, викликана фактом, що це були їх перші „великі" ролі, а до того ще й українською літературною мовою, вони, на відміну від старших артистів, не володіють. Дуже вдалою була сцена. Сценограф Стефан Гудак „зліквідував" традиційну будку, обмежившись лавочкою на передньому плані, стилізованим зображенням колії, шлагбаумом та залізничним стовпом.

Слід підкреслити, що на сцені театру ім. Духновича (в період, коли він ще був Українським національним театром) йшли майже всі основні драматичні твори Івана Франка; „Перехресні стежки" (1960), „Сон князя Святослава" (1966), „Для домашнього вогнища" (1971), а „Украдене щастя" навіть двічі (1956 та 1981). Потім про нього чомусь призабули. Добре, що після 30 років Іван Франко знов повернувся у Пряшів. Прем'єра „Будки ч. 27" була достойним вшануванням 155-річчя з дня народження та 95-річчя з дня смерті найбільшого письменника України після
Т. Шевченка.

Микола Мушинка

С. Шмайда, Л. Лукачик та Л. Миндош. Фото Л. Чікі

Л. Миндош та О. Ткач. На задньому плані Л. Лукачик та
    С. Шмайда. Фото Л. Чікі.

Теги: театр, Пряшів, Франко

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати