КОРЗО

Корзо – не гучне середмістя. Корзо – ба, навіть, не вулиця. Корзо – се дитяча долонька, на якій розміщені рядочком з двох боків симпатичні невисокі будинки. Неподалік, через площу, принишк з недалекого минулого «вертеп ляльок» на березі річки, а трохи далі, в інший бік, через «хрест», видніється отакенна абревіатура англійською на споруді шмоткового бовту «Серж і Маріка». Колись тут, на площі, звідки береться corso (вулиця, де прогулюються) славився в краї ресторан «Корона» («Коруна», «Верховина). Теперки там-то, здається, в прихватизованому спритним ділком приміщенні, навчають богословів. І... Нічичирк... Тишком-нишком моляться майбутні ієрархи...

КОРЗО

А через дорогу – років сто тому – мав своє представництво тута сам король чеських топанків Батя. Та коли то було. Можна ще згадати в даному разі й сімейство Друґетів, які ген там правили містом і його околицями, й завдяки тим угоро-франко-італійським маґнатам нинішня вулиця Корзо і розпочала вбиватися в колодочки, набула вже онде охвітнього вигляду. Багацько що ще можна розповідати про ужгородське корзо. Хоч, ніде правди діти, також і у Львові за Австро-Угорщини було своє corso. Та, мабуть, галицькі русини в пику п(о)дкарпатським перейменували своє корзо на проспект Свободи. Що не кажіть, а український П'ємонт без усіляких "свобод" і дня не проживе...

Ужгородське корзо я люблю. Ще з дитинства. Коли нас, школярів з далекого гірського села, привезли в "курячильнику" (народна назва пошарпаного колгоспного автобуса) на екскурсію до самого Ужгорода. Там, над річкою, я вперше й побачив таємничу та волелюбну птаху – чайку. Через те, напевно, я й полюбив Корзо та прилеглі до головної вулиці набережні.

Потому, коли вже вступив до Шевченкового універу в Києві, я перед тим, як сісти на потяг до столиці, пройшовся Корзо, та на березі Ужа промовив:

– Дякую тобі, зарозумний Ужгороде, що ти не прийняв мене до себе, – спершу подався на вулицю генерала Петрова до тоді ще недобудованого маєтку Івана Чендея, щоб з молодечим максималізмом заявити: "Всупереч вашим, Іване Михайловичу, твердженням – немовби я нікудишній писака, – нáте, я студент журфаку КДУ ім. Т.Г. Шевченка", а відтак завітав на площу Корятовича до редакції газети "Молодь Закарпаття", куди часто безрезультатно дописував, нарешті відчути підтримку. Там і познайомився з Василем Ниткою, який двома роками раніше закінчив мій факультет. Але Нитка не дуже перейнявся тим приходом і вже через роки, в Києві, завдяки Сергієві Федаці й перезнайомилися, можна сказати, ми з Василем...

А ще Корзо водив я козу з незабутнім і перфектним поетом у повному розумінні сього слова Петром Скунцем і наслухався багато цікавого про місто моєї мрії, що не збулася. А ще тута мав зустрічі з Іваном Долгошем, який також відкрив мені багато що невідомого про рідний край. І, безумовно, пам'ятаю, як професор Михайло Тиводар, один з кандидатів на посаду представника президента в Закарпатській області, в разі його призначення, запропонував був мені очолити редакцію газети "Новини Закарпаття"...

Завше, коли буваю в Ужгороді, приходжу на Корзо й згадую Марію Каранську, мою викладачку української мови в універі, яка випила з мене трохи крові. (Більше читайте про те: "Інь і янь української соборності"). Так ось, Марія Устимівна розповіла якось на парі про багатство Мови, як уперше приїхала до Ужгорода по війні та в ресторані "Коруна" замовила щось на обід. У відповідь почула від кельнера: "Несуть". Уродженка Житомирщини, вона зрозуміла, що зараз принесуть. Чекає півгодини, й запитує в офіціанта: "Так коли ж принесуть?" А той і відповідає: "Так я ж вам казав, що несуть..." (Тобто, нема в наявності).

А ще, коли буваю на Корзо, приходять журливі слова з щоденника Олександра Довженка, коли йому дороге Закарпаття приєднали до Радянського Союзу, цитую по пам'яті: "Тепер і тебе (Закарпаття) одягнуть у куфайку".

Був у мене тими роками знайомий високий міністерський чин і якось обмовився словом, що повсякчас, як приїжджав до Москви, обов'язково на знак синівської шани навідувався на Красну площу. А я йому на те: "Мене більше гріло й гріє ужгородське корзо".

02 листопада 2011р.

Теги:

Коментарі

ярослав орос 2011-11-07 / 20:43:00
дівки та фатьови з самого центру (Э)вропи, пора поговорити про дзензелівського...
хто за?..

ярослав орос 2011-11-07 / 11:59:00
Ігор Баран, 07.11.2011 11:55
Хороша стаття, лиш мушу сказати ( щодо ситуації із Тиводаром ), що представників президента не обирають, призначають

дякую... виправив...

Ігор Баран 2011-11-07 / 11:55:00
Хороша стаття, лиш мушу сказати ( щодо ситуації із Тиводаром ), що представників президента не обирають, призначають

ярослав орос 2011-11-07 / 10:12:00
ГСВГ-Магдебург, 07.11.2011 09:38
Пане Ярославе, даруйте, але при нагоді персональне питання, не стосується теми Корзова напряму, але Ужгорода дотично. Згадуєте наших закарпатських класиків п.Петра Скунця та п.Дмитра Кешелю. А чи Ви знали Олександра Ард-ва, який працював у муз редакції облрадіо у п.Кешелі, но та й цімбора п.Скунця? Що з ним, де він зараз - якщо знаєте про Сашка? Дякуву красно!

з петром скунцем я познайомився на вул. собранецькій, коли він редагував газету "карпатська україна"... з облрадіо – дмитром кешелею та олександром ард-вом, про якого Ви запитуєте, я не знайомий...

ГСВГ-Магдебург 2011-11-07 / 09:38:00
Пане Ярославе, даруйте, але при нагоді персональне питання, не стосується теми Корзова напряму, але Ужгорода дотично. Згадуєте наших закарпатських класиків п.Петра Скунця та п.Дмитра Кешелю. А чи Ви знали Олександра Ард-ва, який працював у муз редакції облрадіо у п.Кешелі, но та й цімбора п.Скунця? Що з ним, де він зараз - якщо знаєте про Сашка? Дякуву красно!

Вільховий 2011-11-06 / 11:59:00
Дякуючи пану Ярославу, в пам'яті спливли прекрасні студентські роки і майже щоденні походеньки по Корзо, адже філфак був по Волошина. Усі зустрічі призначались біля "Ключика", себто цукерочного магазину "Золотий ключик". Благо, тут-таки був телефонний апарат на дві копійки, а при потребі і продуктовий магазин зі спиртним відділом. А затоварившись, з Корзо усі напрямки відкриті...

ярослав орос 2011-11-04 / 21:22:00
щиро дякую всім, хто у даному разі перейнявся разом зі мною головною вулицею Нашого рідного краю...

Інна Конар 2011-11-03 / 20:24:00
Пане Оросе, щойно дізналась, що означає "водити козу" (бо спочатку сприйняла в буквальному сенсі) і одразу відчула себе Марією Устимівною:)

ІВАН 2011-11-03 / 18:56:00
Дякую, пане Ярославе, за добре слово про наше Корзо.

KK 2011-11-03 / 16:49:00
'Таке враження, що ні в одному місті Європи на один квадратний метр не має такої кількості і якості жіночої краси як на Корзо.'

Цікаво, що відповість п. Орос, Кияном уже довший час на це зауваження??...
(гарна стаття яка відзерклює талантів автора).


Іван 2011-11-03 / 06:33:00
До коментаря Словянина:
Йсе тулько файних жунок, як гуляют на Корзо нигде ниє

Словянин 2011-11-03 / 04:56:00
На рахунок куфайок автори погарячкували. Родзинкою Корзо в усі часи були гарні неповторні жінки, в цьому плані центральна ужгородська вулиця завжди нагадувала конкурс фотомоделей. Таке враження, що ні в одному місті Європи на один квадратний метр не має такої кількості і якості жіночої краси як на Корзо.

Кришеник 2011-11-02 / 20:47:00
Рідне ужгородське Корзо жодним чином не нагадує карнавальне Via del Korso з Гоголівського “Риму”, і, напевно, на цій вуличці ніколи не влаштовували кінних перегонів. Це все інші Корзо, чужі. У нас же своя вулиця, в неї особливий характер і вдача. А ще вона має свою окрему від інших вулиць історію. Це власне також й історія нас самих. Чи не звідси перейшла до нас ота спокійна розмірена тяглість існування в особливому ужгородському часі. До Корзо так і не пристав стандарт радянської куфайки, але вже нинішні володарі життя змогли накинули на неї неоковирні лахи ґламурних вивісок та архітектурних спотворень. Її, певно, як і нас з вами, ніяк не полишає фантомний ниючий біль на місці ампутованих – 1-ої аптеки, “Золотого ключика”, гастроному в колишньому Домі Леґіонерів (отими банками сперш обібрали, а потім й обіклали зусібіч).
Інше прекрасно написано п. Оросом. Нас разом гріє ужгородське Корзо.