ЧОТАР ДРАҐОШ

Чота вчорашніх гімназистів онде покошена – хто де укляк від кулі – на Красному Полі, а тяжко поранений її провідник насилу стогне в калабані. Перед його побляклими очима розпластав крила грубезний чорний коршак: пожадливо гребе під себе воскові фігури, цицяє дрібок запеченої крові. Хижак нищівно рве на трупах шкіру, чіпкими пазурами та гачкуватим дзьобом. Тяжко поранений чотар і на собі чує той глум, але несамовитий біль геть притис його до землі, не дає звестися. І все-таки, мало-помалу, підупалого вояка настигли в муках сили, якось зміг ворухнути рукою, а відтак уже намацав у баюрі гострий уламок, що було моці шпурнув, і влучив кані прямісінько в роззявленого рота. Шуліка ошелешено висолопив язика, проковтнув осколок, звалився на перегамужений мовби сукровицею сніг, накрив собою криваве побоїще.

Десь з-поміж них (на фото) – чотар Драґош
Десь з-поміж них (на фото) – чотар Драґош

Лиш-но сконав яструб, як молодий провідник позбувся немочі, вибрався з-під пернатої мерші. Над Красним Полем ніч. Падає сніг, розкисла березнева слякоть устеляє собою довколишні гори, ближнє містечко, руїни замку. Чотар Роман Драґош гірко посміхнувся до Хуста – вчорашньої столиці. Вчора там проголошена нова країна, сойм обрав президента, уряд. Вчора, вигнавши перед тим чеську залогу з містечка, загони слабо навчених вояків (переважно учні гімназій) вийшли захищати власне сумління. То було вчора. Того вже не вернеш. То...

Звідкись зринає відлуння кулеметних черг, долинають одинокі постріли. Драґош полегшено зітхнув, розрадив себе: „Карпатські січовики просто так не вмирають". Він розшукав у тому липкому місиві свого старенького кріса, витер його об полу шинелі, поцілував студену крицю: „Ми ще повоюємо з тобою". Лічить набої в ладівниці: „Один... два... три..." Тре потилицю: „Мало... Добре озброєних мадярів насунуло тьма..." Нахиляється над тілами вбитих побратимів, аби запастися набоями з їхніх обладунків, і не йме віри: майже кожен другий січовик без голови. (Мадяри повідрубували та пометали їх у бурхливу Тису). Роман несамовитий: „Мерзота!" Але перекипів, руками обхопив голову: „Такого ніхто не чекав. Ми знали, що загинемо, але нащо так збиткуватися". Легінь плаче. Здригаються плечі, тремтить усім тілом змужнілий дітвак.

Роман Драґош тепер зостався один, мов слуп при дорозі. Перед учорашнім боєм відвідав отцюжину, побував дома, в присілку. Його няньо – заможний ґазда – Богом просив сина лишитися тої бавлінки у власну державу, сісти на гузицю, не рипатися. „Най собі батько Волошин змагається з мадярами, а ти, Романе, не лізь в оті січовики. Однак програєте Горті, бо той мадяр, як і Гітлер, фашист. Куди нам, вошливим русинам..." Перебив син:

– Нянью, я не вошливий русин, а українець, і саме такі, як батько Волошин, пролупили нам очі на світ.

Старий Драґош гримнув п'ястю по столу:

– Он воно як. Я, виходить, вошливий русин, а ти – чистотний українець. Геть, кополе, з моєї хижі. Най тебе годує і вбирає ваш, смолошів, батько Волошин, а я аби не видів тебе більше ніколи. Вон! – показав перстом на двері.

Син принишкло підійшов до зажуреної матері, що не сміла втручатися до чоловічої розмови, пригорнув її д' собі:

– Мушу йти, – раз і щез у сінях.

А зараз онде стовбичить на Красному Полі один, самісінький, зализує, мов загнаний вовчук, свіжі рани. „Головне, я живий", – поправив пас ґвинтівки на плечі. Вийшов на биту дорогу, постояв, обдивився довкола. Край загарбаний, няньо вигнав його з рідного дому, сусідки-держави розстрілюють кожного на кордоні, хто рятується від мадярської кулі. Увесь світ йому на заваді – хоч іншого шукай. Роман мне зубами губу, кусає до крові: „Туди ще рано. Весна на носі". Ноги несамохіть ведуть у гори. Чавкає сльота під ногами, падає гнітючий сніг, вогке тяжке повітря гне до землі. Набряклі чоботи, мокрі онучі труть п'яти, натирають кісточки. Ледве дістався рівної стежки, що прокопана впоперек схилу, віддихався.

У світанковій імлі розвиднюються верховини, звори, дерева, кущі, засніжені пішники. Заломиста копанка що далі гнучко звивається, петляє бескидами, тікає в нетрі, гейби замітає сліди від погоні. Чотар хляне. І голод дав знати про себе: з учорашнього рана не мав ні ріски в роті. В кишенях і наплічнику гуляє вітер. Їстівних припасів катма. Доведеться вполювати якусь звірину, аби приколисати голод. Вибравши зручну засідку, про всяк випадок багнет одділив від кріса. Не встиг добре вмоститися, як на витоптаній смужці вздовж берега пристали олениця та її плямисте дитя. Зброя напохваті. Роман цілиться то туди, то туди, ніяк не зважиться натиснути курок. Шкода обидвох. Розпачливо лунає постріл, гаряча куля зашкварчала в сльотавій кваші.

Цвенькнула гільза. Сполохана звірина дала чосу. Клубочок диму розвіявся над дулом. Він опустив ґвинтівку, задоволено потер змерзлі долоні: „Мастак". І сніг перестав іти. Завмерло в лісі. Тільки дужче калатає серце. Під грудьми присмоктався грубезний червак, висотує останні сили. Чотар Драґош зараз скидається на такого собі невдаху, зачуханого волоцюгу. От-от ґиґне, і ніхто не знатиме де. В очах розпливаються яскраві кола, кудись зникають. „Лиш я зостався..." – стугонять напружені скроні.

12 вересня 2011р.

Теги:

Коментарі

Кришеник 2011-09-14 / 15:55:00
Як на те пішло, то схожа пригода трапилася і з прізвищем нашого знаного футбольного арбітра Олександра Теметєва (в оригіналі -Теметüв , і напевно, що воно споріднене зі цвинтарем, кладовищем).

Кришеник 2011-09-14 / 14:46:00
Ярослав Орос, 14.09.2011 14:07
...згадав про поета з ізи дмитра вакарова... можливо, його пращури власне й походять із сього села...

Маєте правду, пане Ярославе!
Ізянин Дмитро Онуфрієвич Вакаров народжений був як Дмитро Вакарів (напевно, що він є нащадком торговця сіллю - чи то із Шанрова чи, можливо, навіть з Данилова, бо з тими вакаровщиками та ропляниками часто траплялася плутаниця).
У місцевому говорі переважно побутувало звучання прізвища - Вакарів, а інколи ще й як Вакарüв.
Дмитрия Ануфриевича Вакарова витворив з нього Петро Лінтур, зараз зробивши з місцевого хлопця ще одного"русского".

ярослав орос 2011-09-14 / 14:07:00
до кришеника:
пане володимире, щиро дякую за додану Вами інформацію до мого попереднього допису... вже його збагатив Вашими знаннями... цікаво, на що я в даному разі звернув увагу... жителі олександрівки (шандрова) мають псевдо "вакаровщики"... і тут я згадав про поета з ізи дмитра вакарова... можливо, його пращури власне й походять із сього села...

Кришеник 2011-09-13 / 19:37:00
Згадалося, п. Ярославе, і то ледве навздогін (це до минулого вашого запису):
Мешканці Данилова – “ропляники” (від слова ропа, такі люди, що випарюють сіль);
Олександрівки – “вакаровщики” (подібне, але тут вже зв’язане з торгівлею сіллю, бо коли з випареної ропи залишалася в осаді грудка солі, то завжди у формі півкулі – а це й звалося вакарів);
Білок – звісно, що могли бути тільки “тенґеричаниками ” (бо кукурудзоводи знані);
Золотарьова – “папоротняки” (навкруг села росла одна папороть, там всюди пуста безплідна земля, непридатна для обробітку);
Боронява – “болюхи” (наче про них казали, що в місцевих завеликі черева – від постійного харчування картоплею), проте з цим не зовсім впевнений;
Сокирниця – “кобеси” (ніби щось зв’язане з рибальством, на яке були справжні мастаки).

До речі, на Іршавщині колись найчастіше довжани обзивали ближніх своїх сусідів, білчан та імстичівців, скупими лемаками, а ті старались у відповідь - обізвати мешканців Довгого, Заднього, Кушниці просто хитрими верховинцями.

Андрей 2011-09-13 / 09:51:00
2 Словянин:
О! Нарешті ви дослухалися до моїх закликів і взялися фізично винищувати "пяту колону" всіх цих пейсатих і їх посібників, т. зв. інтєлігєнтіків. "Если проанализировать творчество Пушкина, Украинки, Франка – легко видеть мотивы родноверов." - в цьому місці від безупинних регощів в страшних корчах вмираює половина всіх цих т.зв. "літературознавців". "Ярослав Орос находится на правильном пути." (типу в ліцей записався чи вирішив французьку вивчити - незрозуміло, уточніть) - а тут сили залишили і другу половину з них.
"Так їх, дядя Савка!"(с)

Іван 2011-09-13 / 07:51:00
Та всьо таки ми русини, як каже няньо

Словянин 2011-09-12 / 20:47:00
Местному. Натуральным и непоказным патриотизм может быть лишь у того человека, который привязан к своей родной земле, который интуитивно чувствует дух предков. Одним словом это сложно сформулировать. Наиболее одаренные и конструктивные писатели всегда имели эту неуловимую, неподдающуюся никаким формулам, искру. И не в последнюю очередь благодаря любви к Родине, без лишних пафоса и лозунгов и, естественно, без челобития заморским племенным божкам. Чужой дух забивает мозги и душу, родной раскрепощает. Если проанализировать творчество Пушкина, Украинки, Франка – легко видеть мотивы родноверов. Народные мифы сказки, обряды – питательная почва для создания высоких вещей, в отличие от деяний персонажей известной дурилки с берегов водоема с характерным названием Мертвое море. Ярослав Орос находится на правильном пути.

местный 2011-09-12 / 15:24:00
"Куди нам, вошливим русинам..." ...
– Нянью, я не вошливий русин, а українець"

у пана Ороса есть редкий дар: писать без всякого пафоса то, что наши одетые в 3 вышиванки сразу "как бы либерал-демократы-патриоты" не могут передать без неудержимого славословия... может потому, что у них этот "патриотизм" - фальшивый, используемый в случае надобности для получения какой-то выгоды (обычный бизнес, ничего личного), а у Ярослава Ороса - патриотизм чистый, настоящий, без подмесу.
как добрая слив'янка :)