ВЕРТЕП ГУЦУЛІЇ

– Коли так, то помандрую з вами гірськими дорогами... на запряженій, – зміряв їх з ніг до маківки пильним поглядом, – тарадайці. Визначте з-поміж себе: хто буде жеребцем, а хто лошицею.
Кинулися в обійми, пританцьовують: „Тра-та-та... Тра-та-та... Сіла баба на кота..." – мало не іржуть. Калі мерщій обперезалась своїм широченьким паском з обцвяхованою пряжкою, сторчма приточила до бляхи качалку, повернула спиною до себе податливу Шелу: „Вйо, не барись, ставай рачки, кумасю". Та враз назадгузь, підставляє боки. Калі поволі, мов вправний наїзник, окульбачила невситиму любку, раює над розпластаною, гордо каже до мене: „Любий ґаздику, мене оберніть на жеребця".

Увечері, лишень стемніло, я виволік з курника горбату розвалюху, здається, кузов „Запорожця", встромив жердину на capot, а вони, легко вбрані, лише в білизні, що прикриває пах і груди, та взуті в чобітки на високих підборах, очікують нетерпеливо на щось неймовірне – з одного і другого боку голоблі позирають на мене, коли ж нарешті станеться диво, перевтілю ж їх у жеребця і лошицю, дам вволю позмагатися з вітром. Нерішуче переминаються з ноги на ногу, заворожено глипають одна на одну, немов діти на Святий Вечір на колядників, і лишень я вмостився в двомісну каруцу та прибрав вигляду арійського князя, що „майном нехтує, а оружжя бере", себто взяв і скопіював образ свого улюбленого подвижника за Левом Дияконом, який сам бачив двадцятидев'ятирічного Святослава: „...Ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою з густим довгим волоссям, що спадає на верхню губу. Голова геть гола і лише на одному її боці звивається пасмо волосся, що означає знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Вигляд похмурий і суворий. В одному вусі золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж... білосніжна...", – як Шела з Калі враз обернулися в прудконогих коників, лунко заіржали: вороний жеребець і гніда лошиця, запряжені в дорогу збрую. Дзвінко – раз, удруге вдарили крицею, вихором зірвалися з розчахнутих воріт. Аж за узгір'ям Берегомету збавили крок, почвалали риссю.

Обкидане ластовинням небо та натертий до лиску п'ятак грають живосріблом, лощаться на крупах, осявають нам путь. Охоплює радість мене, коли на видноколі бачу, як неквапом проростають з рівнин відлоги, набувають обрисів неосяжних вершин. Ось так повсякчас кваплюся з далеких доріг у свої незрівнянні гори, побути наодинці з Богом...

За роздумами-спогляданнями й незчувся, як звивистий гостинець увірвався нишком на вулиці тихої і сонної Вижниці, з двох боків отороченої горами, третій омиває гомінкий Черемош, а четвертий відкритий усьому світу. На березі безтурботної річки відпустив коників на пашу, сам подався до мосту послухати гомін пустотливих хвиль; лишень ступив на міст, як в сизій імлі побачив Кути, згадав зворушливі рядки:

Треба Кути не минути
До Косова повернути.

Наспівую думу про Довбуша, викликаю його з уяви, як раз – їде назустріч ридван, запряжений валкою вороних. Лише порівнявся зі мною: „Тпру!" – потяг на себе віжки старий машталір, кинувся до мене, низько вклонився:

– Слава великому князю.

– Що за проява? – сягнув руків'я меча.

– Фірман повозу навів – душ померлих, великий князю, гуцулів, які ясними ночами мандрують од Рахова до Путили, і навпаки. Ті, що переставилися та вельми тужать за минулим, наймають мене поблизу Трибушан, або на Німчичі, і подорожуємо з ними від краю до краю Гуцульщиною. Буває, що й нави сербів, хорватів, чорногорців провідують свою прабатьківщину...

– Видно, діду, що ти з непростих, – подав руку. – Маєш справу з гостями здалеку.

– Чи то правда, – кигикнув несміливо старий, – що вам, великий князю, не любо жити ні в Києві, ні в Переяславці на Дунаї?

– Стривай, ясновельможний, як тебе величати?

– Прошу, великий князю, називайте мене Сточником.

– А-а, – зацікавив мене своїм іменем, – так ти, виявляється, той – не абиякий: за що не візьмешся, будь-що горить у руках, і на дуді грець, і вкрасти мастак...

– Наче так, – моргнув густим вусом.

– Тоді дам тобі таку відповідь. Уже ніде мені не любо. Хоча... ні, ще в горах полонинських. І Київ, і Переяславець, і світ увесь конає в задусі. Ніхто не годен зупинити лік зозулі. Відкувала вона своє та відлетіла в ирій, а нам нічого не лишається, як відбувати повинність у сильнішого за себе. І ти, і я – тільки приключка величезного дійства. Ми, хіба що, вдатні виконавці чужих навіювань, і квит. Задум виконується всупереч нашим бажанням. Як би ти не хотів, але більше тобі не дано, ніж відміряно. Наприклад, поет управляється вміло словом, а вояка зброєю, та те ще не означає, що слово і зброя їхня власність. Дорослі дають дітям іграшку для забави, а малеча на радощах бере і вищить, як жмикрут: „Се моє!". Хоч насправді бавлінка належить тому, хто її зробив, себто тобі, Сточнику.

– Справді, – віджартувався старий. – Людина пішла від Дарвіна.

– Дарвін наразі мене не цікавить. Розкажи ліпше про Німчич і Трибушани. Що ж то за цікаві місцини, де наймають тебе нави для нічних мандрівок?

– Перевал Німчич тут недалеко, за Вижницею, в бік Путили. Далі вже край світу для гуцула. Він обов'язково, раз у рік, повинен там побувати, як мусульманин в Мецці. Німчич – священне місце для гуцула з незапам'ятних часів. А що стосується Трибушан, то, великий князю, там закопано пуп землі білої раси.

– Можна договоритися, що й Ісус Христос нам не чужий, – злукавив я.

– Так-таки так... Його зварганив Марусі з Галілеї легінь Омелько, який служив у римлян, і в Палестині стрибнув з нею в гречку. За що й помстилися нам левіти – підсунули відтак обрізаного Бога. Тепер через того Омелька ніяк не вгамуються ошукані Яфетові діти, гамселять одне одного, ще й примовляють: „Так тобі треба, вража кров". Хоч насправді кров у нас одна...

– Слушно кажеш, Сточнику. Я свого часу не послухав маму, щоб охреститися. А хто хотів – я і моє військо не боронили, тільки глумилися з того. Адже, здається, у першому посланні до корінфян сказав їхній рабин-апостол Саул-Павло: „Віра християнська юродство єсть для арійців". Мама часто казала: „Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш". Я на те відповідав: „Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!" Мама вела своєї: „Якщо ти охрестишся, – всі те саме вчинять". Та я був і залишаюся вірний кумирам на пагорбі.
– Великий князю, ви останній з русичів, який склав собі ціну в двох словах: „Іду на ви". По вас умерла славна Русь, скоцюрбилась, як кулачок миршавого ченця, що потай суходрочить у темній келії.
– Либонь, вина тут і моя... Так само, як і той Омелько, я позирився хтозна на кого, встругав рабині байстрюка, який відтак силоміць, братовбивством, заграбастав київський стіл, і начхав сіромаха на мене та мою дружину... Смерд-полукровка...

 – Гіршого нема, ніж ті полукровки, – кинув зажурено старий. – Тепер і гуцулів справжніх майже не залишилося, хіба що рам'я від їхніх кептарів сновигає поміж смереками. Колись гуцул був гуцулом, знав постояти за себе, а нині – геть не те... – смачно вилаявся на додачу.

– Доста, Сточнику, розпускати нюні, а то, гляди, ще й заплачемо... – міцно вдарили по руках. – Бережи своїх попутників.

Вйокнув візниця на валку, і майнули на хвильку в засклених віконцях припалі до шибок тьмаві силуети. Добре їх не розгледів. Але відчув на собі заворожений погляд дитини.

Повернувся до своїх коників, запряг, і подались навскач Кутами на Жаб'є. Повня щедро грає, настеляє ген там верхи Чорногори живосріблом. Змійка метляє смерековим морем, махне враз на ґруник, не встигнеш й оком кинути, як – гульк – уже в'ється крутим схилом понад глибокими зворами, та ба, знову наддасть д'горі. Дісталися Жаб'є. Біля церкви, глянь, їде поволі гуцул на возі, поганяє шкапину, побожно зняв крисаню з голови, перехрестився, чую, отченашить, а кандиба, видно, голодна, скористалася з того, почала скубти травичку. Ґазда її підганяє та несамохіть каламбурить: „Отче наш, оже єси на небесах... птруу ршеєна!.. і на земли, да с'єтиться им'я твоє... ци ршеєна, Бог би тє побив!.. хліб наш насушний даш нам днесь... ци ршеєна, агі на тебе!.." Розсмішив мене, й спали на гадку забавні слова:

– Йшла гуцулка через кладку
Та підняла ногу.
Гуцул думав – то каплиця,
Помолився Богу.

Уже перед Ворохтою кинулася у вічі полянка, точніше бліді тіні на пригорі довкола синювато-жовтої ватри. Зупинив я з цікавості баских скакунів, подався назирці до тих мерехтінь. Глядь, а то люд непростий, – день у день тримає піст... Лісовики-самітники, або, як ще їх називають – нетленні. Зринають раз про раз на тлі палахкотливого полум'я їхні виснажені лиця, б'є чистий зосереджений погляд з відкритих очей. Долинає до мене через слово: правлять ясновиди мову про долі щойно новонароджених...

– ...Хлоп'я нівроку...
...Охочіше братиме до рук меч, ніж ложку...
...Шукатиме істину в слові...
...Зрубає ґражду і пантруватиме її...
...Дітей своїх учитиме любити себе більше, ніж чужинця...
...Плюне тому в обличчя, хто назве його рабом Саваофа...
...Дівча красне у світ прийшло...
...Тішитиме повік батьків своїх...
...Не ляже мила під бусурмана...
...Не блукатиме царами за достатком...

Тишком, трохи збентежений, я покинув схованку, щоб, бува, не накликати в дорозі біди. Смикнув віжками на свої коників, які ледь чутно рушили імлистим гостинцем. Збігають за нами туманці в пониззя Прута. Не встиг я смачно й позіхнути, як з першим кукуріканням уже проминули Татарів. Збадьорився, коли почув горластих півнів, тпрукнув на своїх скакунців, і враз повернув їм людські подоби, та, глядь, а на узбіччі від каруци тільки іржавий кузов „Запорожця" скніє. Стоять проти мене схарапуджені любки, майже голі, лише в легенькому хусті, що прикриває срамоту, переступають ніяково з ноги на ногу в чобітках на високих підборах, бачу, підкрадаються до них дрижаки. Нумо, любки, най вас уберу! Дмухнув на них, і враз розправляють здивовано хто на собі вишиванку, хто запаску, ніжаться у смушевих кептарях і накинутих на плечі писаних хустках. Розглядають вражено одна одну, глипають раз-по-раз на мене:

– Любий ґаздику, – каже Шела, – нівроку ноша. Личить Калі...

– Тобі також, – додає та. – Зручно і затишно в ній. Скільки років прожила поміж тутешняків і не зважала на їхні строї. Лишень поглянь, – кпинить Шелу. – Справжня тобі гуцулка Ксеня.

– Дівчата, невже ви не зморилися? – цікавлюся.

– Трішки, – знехотя позіхнула Калі.

– З вами, любий ґаздику, непомітно минув час у дорозі... Одним махом!.. Я навіть не встигла відчути себе лошицею. Ви дуже влесливо поводилися з нами. Скажи, Калі?

– Умгу... Дуже... Шкода, що я вже не жеребець, – сягнула Шелу за пах. – Окульбачила б тебе по-справжньому, любко.

З розмовами про те та се і в пошуках теплого кутка над головою дісталися ми на горбик до металевої брами невеличкого готельчика – приватної садиби „У Яреми". В ґанку і над хвірткою миготить світло, гавкнув пес: раз, удруге... Натиснув я прищик дзвінка. Хутко вийшов наспіх одягнутий господар, як почув, що ми хочемо зупинитися на постій, мерщій одімкнув ворітця, здивовано поцікавився:

– Ви без машини?

– Так... А що?.. – здивовано стенула плечем Шела. – Невже піших не приймаєте?

 – Та ні... Боронь Боже... – запобігає хазяїн. – Усім добрим людям раді... – запросив до просторої зали з більярдним столом і різьбленими лавками під стінами чолов'яга не першої свіжості. Назвався, ознайомив з цінами в заїзді, запропонував одно- двомісний і luxe-numer „під дахом". Звичайно, вибрали ми на трьох один куток „подалі від людей", чим, видно, трішки насторожили невпевненого в собі пана-господаря, бо, беручи завдаток, він пошепки запитав: „Паночку, справляєтеся одразу з двома?" На те в'їдливо кинув йому: „Справжній опришок не той, що носить ґачі, а той, що в них має". – „Ваша правда, паночку", – похопився, протер ураз закисле око. В їдальні вже метушиться вертка господиня. Пані Дарка хутко накрила на стіл легкий сніданок. Зголоднілі любки вмах змололи смажену на солонині оканю та звільна насолоджуються гарячою кавою з молоком, перекинуться словом-другим із заклопотаною ґаздинею. Господаря тим часом, чую, покликав у ванькирчик підліток-син, схвильовано каже: „Телефонували з митниці... Треба негайно їхати... Сьогодні зранку заступає „наша" зміна..." – „Гаразд... Готуй тару й бусика... Виїжджаємо негайно, – потім хазяїн дуже ввічливо запросив мене вийти з ним за поріг, каже:

– Вкмітив я, паночку, що ви вже встигли кинули оком і на мою половинку, слабку, на жаль, на передок... Чоловік ви, видно, ставний, можете справитися й з трьома... То, прошу, я не проти, най би ви й її... хм... разом з вашими любками... Даруйте, бо зараз маю їхати... Та... – пошкрібся за вухом. – Кажіть... – я підвищив голос. – Нині, любий паночку, кожна річ має ціну. – Скільки?.. – здогадався, куди він хилить. – Доларів триста... – Нате... – вийняв кілька фальшивих купюр, тицьнув у розпростерту жменю. – Дякую файно, паночку. Ви справжній українець. Добре розумієте такого, як сам.

А я ледь не прохопився словом: „Щоб ти здохло, нещастя", – та мовчки повернувся допивати прохололу каву з молоком. Пані Дарка як гарикне на чоловіка з сином: „Ви ще тут!", – а до нас мило: „Не звертайте увагу", – жартома турила в плечі одного, другого і сама вийшла, напевно, збирати пачкарів у дорогу.

Ситі й наморені Калі та Шела насилу підвелися з-за столу, охоче подалися до сну, залишили мене самого в їдальні. Лишень віддалився з подвір'я гуркіт двигуна, як увійшла Дарка в самій вишиванці... та набакир SS feldműtze ледве прикриває скуйовджену зачіску: „Не впізнаєш?" – зухвало кинула.

Напружую пам'ять: „Ні..."

– Пригадай, колись, як зараз на світанку, ти не встиг ощасливити мене в дорозі. Поблизу Коломиї поламався рейсовий автобус, у якому кількома годинами раніше ми познайомилися. Доки його ремонтували, ми віддалилися в лісосмугу милувалися досвітнім небокраєм, ти – ні сіло ні впало – кинув мене під себе, та раптом, як грім серед ясного неба, луснув з узбіччя хриплий голос водія, що можна вже їхати, вмах зірвав нас на ноги. Я прецінь ладна була віддатися тобі. Після, на жаль, не бачились, ти поїхав далі, до свого Вартового, а я, незаймана дівчина з Рахова, ще довго, не один рік згадувала тебе в Чернівцях, того хижуватого вовчука з лісосмуги...

– Стривай... – чіпко вп'явся очима в есесівську пілотку. – Таки була в мене... але мазепинка... Здається, сіруватого кольору... Батькова... Єдине, що він виніс з-під Хуста в березні тридцять дев'ятого року. Я розшукав її на дідовому горищі, беріг, та... пригадую, в дорозі до Вартового хтось поцупив у мене валізку в автобусі, разом з нею... Тільки не її, – кивнув на SS feldműtze. – А щодо лісосмуги, то там був не я, хтось інший. Повір... Я допоки не відслужив у війську, страшенно боявся вас, – хмикнув, – жінок... Можливо, то був інший хлопець, а може, ти просто вигадала його, щоб розізлити мене, позаяк...

– Позаяк – що?..

– ...Придбав тебе на кілька годин у Яреми.

– Стерво!.. – смачно вилаяла свого чоловіка. – На... Бери, – зозла розпанахала на собі сорочку.
– Ні... Красно дякую... Ситий я по саме горло... – підвівся, поклав на стіл велику банкноту. – Коли прокинуться мої нічні супутниці, нагодуй їх і побажай щасливої дороги, – хутко вбрався, підійшов до приголомшеної Дарки, і рвучко зірвав з голови есесівську пілотку. – Шкода, Парасю... Не пасує вона тобі, – заховав у нагрудну кишеню пальта. – Та аж так не побивайся... Спробую його розшукати... І неодмінно передам... – тільки я взявся за холодну клямку, війнуло, чую, свіжим холодком знадвору.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати