«КВІТИ ЗЛА» НАСІЯЛА МАТИ...

Попри те в уяві несамохіть почали зринати картини з минулого життя, коли він утратив був батька й опинився через суворого свого вітчима в сиротинці, де й написав першого вірша. Потому були знайомства з відомими людьми, революції, зміна влади і таке інше. Безумовно, те не могло не позначитися на чутливих фібрах великого поета. Тоді вже – Шарля Бодлера (уродженця Парижа).
Тим часом у тому ж самому поетичному Місті вже призвичаївся до теплого нужника з білуватим унітазом поет Микола, хитровзутий селюк, який завдяки своїй спритній натурі набив руку на заримованих рядках, пройнятих любов'ю до рідної нені, землі та комуністичної партії (ще й "дихав" наш Миколка, як Іван Драч, Леніним):

Віра – це праця. Все інше – тля.
Дихаю Леніним до останнього подиху...
Навшпиньках завмерла сива земля
В передчутті вогнеликого подвигу.

Із збірки "До джерел" (1972р.)

До слова, Микола завше наголошував про себе: "В дитинстві ми були пастухами, нам першим відкривались весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне, з прив'ялою ромашкою, сіно, засинати прямо на скирті під серпневими зорями. Ми звикали до будь-якої роботи, нею росли і гартували юнацькі плечі. Так одразу по війні ми ставали старшими в сім'ї і власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства" М. Сингаївський.

Видно одразу, що Микола, беручкий до сільської роботи хлоп, напрочуд закоханий у рослини (що не скажеш про Бодлера), як шеврон вояків українського війська в червону калину... Взагалі, українці більше тяжіють до олії, ніж до смальцю. Через що, напевно, завжди їм ввижаються смереки, тополі, очерет і таке інше. Хоч би якогось вепра на палю посадили та лякали ним клятих воріженьків, а так...

Одне слово, Микола без задньої думки написав поганенького віршика про чорнобривці-аделаджів, що його композитор уміло поклав на музику, і тепер тую мінорну пісеньку виконують ба навіть пінґвіни у вишиванках в Арктиці та Антарктиді. Й тужать благуваті за рідною ненькою...
У Шарля з Парижа, на противагу від Миколи з українського села, закарбувалося у пам'яті інше дитинство, перейняте значно відмінними й глибшими тривогами. Наприклад:

ПОДОРОЖ

I

Дитя, закохане у мапи та естампи,
Вбирає світотвір очима ранніх літ!
Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,
I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах
Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів, –
I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих
Безмежність наших дум на тісноті морів.

Той, утікаючи з безславної вітчизни,
А той одкинутий вітчизною – пливуть...
А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,
Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі
На світло і простíр, під інший небозвід.
Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,
Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці – то ті, що від'їжджають
Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,
Вони призначення і долі не втікають
I мають на устах завжди одно: "Пливім!"

Бажання в них і сни як хмарок переливи,
Мов новобранець той, що догляда гармат,
Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,
Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..
Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне –
На кожному щаблі драбини життьової –
Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,
Самозакохана, несита і дурна...
Мужчину бачили: пожадливий і дикий,
Служник невільниці, загиджений до дна.

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,
На святі – бéшкети і крові п'яний клич
Скрізь панування яд знесилює тирана,
А люд боготворить його пастуший бич.

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці
Розташуватися хотять у небесах,
I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,
Розкошів зазнає – немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;
Нестримна, як була у давню давнину
Грозиться богові в зухвалій агонíї:
"Тебе, владико мій, мій образе, клену!"

Найбільші ж мудреці із людської отари
Втікають, щоб себе п'янити день у день
I в опії знайти безмежні, райські чари,–
Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило
Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь
Довкола – океан, і небо як чорнило,
I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.
Наш мозок спалено, жадоба серце рве –
Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),
У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

(Переклад Миколи Зерова)

P.S. Селюче хитровзутий, витрави себе у Великому Місті.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати