ПОЛКОВНИК ЖИВОЇ ІДЕЇ

Носити однострій і брати під дашок – ще не означає бути справжнім військовиком. Лишень погляньте на наших охоронців країни, особливо придивіться до старшинського й генеральського складу. Чим вони не розговілі шеф-кухарі з трактирів. Бракує їм тільки білих шат. А що вже казати про ту їхню солдафонську мову спілкування (суржик) і нестійкий пострадянський світогляд. Хвалити Бога, Україна позбулася ядерної зброї... Після Броварів, Скнилова, збитого літака над Чорним морем укотре переконуєшся в тому, що, скажімо, Кузьмуку (екс-міністру оборони) ліпше захищати у Верховній Раді клан подружжя Засух од публікації С. Колесника в "Сільських вістях", ніж керувати військовим відомством.

Отже, від радянської армії Україна отримала склад небоєздатних командирів. Одне слово, баласт. Як і 86 років тому, коли не було кому рятувати УНР. І балачки про те, що, мовляв, Грушевський і Винниченко звели нанівець завоювання юної республіки – безпідставні. Ліпше звернімо наразі увагу на постать Євгена Коновальця, який після буремних років революції та громадянської війни заклав якісну політичну військову формацію. Там, на чужині, у Празі 1920 року жменька старшин підпільно заснувала Українську військову організацію (УВО), після зневіри в диктаторські можливості Петрушевича та отаманщину Петлюри.

Ось як охарактеризував цього напівлеґендарного полковника Коновальця один з його найближчих побратимів Олег Ольжич: "Бліда, середньої постави людина з веселими, іронічно приплющеними очима, важким підборіддям і стиснутими спопелілими устами знає, що досить одного її слова, щоб вибухнули петарди, залунали з рук юнаків револьверові стріли і впали помазані, достойні голови чужинницьких міністрів. Воля і певність володаря б'є з її рухів".

А своє бойове хрещення майбутній полковник отримав у змаганнях за гору Маківку 1915 року, коли січові стрільці у складі австрійської армії вели воєнні дії проти москалів. Тут після бою хорунжий Коновалець опинився в російському полоні, і його інтернували до Царицина, де в таборі він організував разом із А. Мельником, Р. Сушком та іншими групу нескорених військовиків. Гримнув 1917 рік, і Коновалець з однодумцями опиняється в розтерзаному військами Києві, де "західняки" спішно організовують Галицько-буковинський курінь, що відтак прибрав назву січових стрільців.

...І пішов брат на брата! Юрко Коцюбинський з більшовицьким військом оточив Київ. Десять діб вірні Центральній Раді січові стрільці захищали столицю і придушували в місті антиукраїнські заколоти. Сили були нерівні, і довелося їм полишити Київ... Центральна Рада впала. Гетьманщина на чолі з Павлом Скоропадським ухилилася від співпраці з січовими стрільцями, їх "отаборили" під Києвом, у Білій Церкві, ба навіть хотіли відправити СС-ів до Галичини.

"Проголошення гетьманом універсалу про федерацію з Росією є останньою краплею, що переповнює чашу терпіння. Для Коновальця не може бути альтернативи: вірність гетьманові чи самостійність України. Він без вагання обирає останнє. Разом з полковником А. Мельником стає він на чолі грізної вогненної потопи всенародного повстання, і 14 грудня Корпус Січових Стрільців займає Київ" (Ю. Бойко, "Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі)".

Директорія відтак на чолі з Винниченком знайшла підтримку саме в СС-ах. І нічого тепер декому базікати про те, що Україна тоді могла б мати мільйонну армію. Вірних українській ідеї не так то й багато було тоді в одностроях. І передусім завдяки умінню і вдачі Коновальця можемо нині пишатися воєнними вітчизняними діями тої пори.

На особливу увагу заслуговує мудрість і воля двадцятисемирічного полковника, коли постало питання про участь січових стрільців у визволенні Львова чи Києва. Коновалець згодом напише: "Стрілецька рада... після довгого і основного обміркування рішила не їхати до Галичини. При приниманні цього рішення заважили найбільше слідуючі міркування:

Із самого початку формування січового стрілецтва виховувало Січових Стрільців у тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна відтягти його далеко від центру саме тоді, коли ця державність є явно загрожена.

У складі Січових Стрільців знаходиться велика кількість наддніпрянців, які бачили столицю України в Києві та які до справ Великої України відчували більший інтерес, ніж до справ Галичини, тим паче в такому переломовому моменті; та що тому наказ про виїзд до Галичини міг викликати огіршення й зменшити їх загал і боєздатність.

Саме становище на Великій Україні є того роду, що з моментом вибуху революції в Центральних Державах провал гетьманщини є майже певний та що при відсутності в той час Січових Стрільців на Україні цей протигетьманський рух прийняв би московсько-більшовицький характер.

З утратою наддніпрянської бази Галичина буде втрачена для українців навіть тоді, коли галицькі війська відберуть Львів, тому що поміж Польщею і Большевією сама Галичина ніяк втриматися не зможе".

Прикро мені чути нині від поодиноких заанґажованих містечкових патріотів, що, мовляв, якщо Галичина від'єднається України, то люд там заживе на широку ногу. Безглуздя. Про це вже, нагадую, завважив Євген Коновалець у ті буремні роки.

Галичани, не будьте повсякчас периферією на околицях імперій і чужих країн!

"...Українське селянство й робітництво, сформоване Січовими Стрільцями в сильне, дисципліноване й озброєне військо, по кількох тижнях завзятої боротьби з німцями й гетьманцями почало все виразніше й виразніше перемагати" (В. Винниченко, "Відродження нації", Т. 3). Але доля і реалії тієї доби розпорядилися інакше, й Директорія після кількох гучних перемог зазнала поразки. Коновалець, на противагу маріонетковим Петрушевичу та Петлюрі, не пристав до жодної із чужинецьких сил і в глибокому підпіллі очолив УВО.

"Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію окупаційного режиму. <...>

У 1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коновалець та його союзники" (О. Субтельний "Україна: історія").

До речі, полковник не забував і про налагодження підпільної мережі в Радянській Україні. Про це, зокрема, ідеться в уже згаданій праці Ю. Бойка "Євген Коновалець і Осередньо-Східні землі". Значення ОУН під проводом Коновальця величезне. Власне, це була єдина могутня професійно налагоджена підпільна організація, з якою рахувалися безпосередньо через полковника... керівники чужоземних держав, а шеф абверу Канаріс був із ним у добрих зносинах. І навіть обоє домовилися про те, що в разі проголошення Карпатської України державою Німеччина буде на її боці.

Проте 1938 року вбивство 47-річного Коновальця московським аґентом (до слова, українцем за походженням) у Роттердамі призвело до того, що ОУН втратило на міжнародній арені справжнього вождя, а в самій Організації розпочався розкол. І Мельник, і Бандера виявилися заслабкими чоловими, щоб заступити Коновальця. Але – то вже тема для іншої розмови.

 

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати