Колонка редактора. КІНО

преса, цензура, влада

Справа в тому, що люди, які здобули владу чи якісь владні, бюрократичні можливості (ділити, розподіляти, дозволяти), обов'язково намагаються створити міф про себе. Ну, що вони професіональні, безкорисливі, чесні, богобоязні... Їздять в Почаїв, монастирі... Це важливо для психологічної стійкості. Іноді спроби ці настільки активні, що доводять ситуацію до абсурдності. Та  й зрозуміло: втриматися на двох конях завжди не просто. І дуже зляться, коли журналісти на сторінках газет міф розвінчують (найболючіше, коли справа стосується сім'ї, стільця або грошей). А в дійсності, проблеми ніякої і немає. Якщо ви створили цей міф, то і намагайтеся його своїм реальним життям підтримувати. А якщо не вдається, то нема чого нарікати на дзеркало. Люди ж однаково розберуться, тим більше в такому маленькому містечку, як Виноградів, де всі один про одного все знають і все розуміють. І нема чого пресу в таких випадках називати "жовтою", бо ще питання, хто "жовтіший". Є, правда, преса, яка існує виключно для підтримання цих міфів. Вона залежна чи то від цензури, чи внутрішньої цензури, але завжди – від грошей. Ця преса легко вписується в систему, але слово "демократична" тут настільки ж доречне, як "вільна і незалежна". Та найцинічніше, що утримується вона на гроші тих, до кого їй і діла немає.

ВИБІР Є

Ну як вам ця подорож у минуле? Правда цікаво? Саме так ще недавно жили наші батьки, діди... Це, дорогенькі, називається СОВОК. Особисто нас не залишає відчуття присутності в кінотеатрі. Більш старше покоління виноградівців, які ще застали діючим кінотеатр "Промінь", пам'ятають, як спочатку були два дзвінки. Перший – готуйтеся, заходьте до кінозали. Другий – увага, починається кіносеанс. Це як два тури українських президентських виборів. Після того, як задзвонило – КІНО.

На початку – тележурнал: кадри кінохроніки. Найулюбленіша тема кінохронік для СОВКА була, є і буде  - ВІЙНА. До вашої уваги 65-та річниця з дня Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Російською мовою (мовою війни) диктор за кадром будить нашу пам'ять, гордість, вдячність... Під постріли і вибухи, колючий дріт концтаборів  говорить про дружбу між братніми народами, про нерозривні узи і неможливість жодним чином уникнути братської історичної перспективи... Поля, засіяні трупами, хмари чорних круків, заградзагони, п'яні від крові СМЕРШівці, "Пісня про Катюшу" під гармошку – все це накривається червоним стягом, а зверху, як печать – гранітне погруддя Сталіна: "Ніхто не забутий, ніщо не забуто".

Наступна після кінохроніки тема кіножурналу – здобутки нової влади в царині економіки, політики, свободи слова... В темній залі чути сміх, вигуки здивування і глузування. "Це ж треба таке вигадати", - шепче на вухо кавалер своїй дамі в останньому ряду, лузаючи насіння – українсько-російський провінційний попкорн. "Тиша в залі!!! Хто порушуватиме порядок і спокій, матиме справу з міліцією!" – раптом  голосом Анни Герман рявкнула бабця, яка зазвичай слідкує за порядком і за інших обставин куняє у своєму кріслі або голосом Віктора Андрійовича просить згадати про конституцію, принципи демократії і добросусідства...

Синхронно на весь екран обличчя Лідера, жорсткий прищур очей – Я КОЖНОГО З ВАС ЧУЮ, Я КОЖНОМУ З ВАС ДОПОМОЖУ. В залі стає темніше і задушливіше. Глядачі відчувають прилив призабутих відчуттів – внизу живота щось слизьке ворухнулося. "І я за це платив гроші," – шепче лисий громадянин у VIPложі товаришу зліва, нервово витираючи серветкою лоба. "Не мешайте смотреть, придурки, – різко реагує сусід справа, нагадуючи принципи "добросусідства".

Через кілька хвилин почнеться і саме КІНО. Ми вже відчуваємо, що багатьом в залі якось перехотілося його дивитися, хочеться на свіже повітря, додому, у звичний затишок. Але ще вагаються. Інерція глядача: "А раптом буде щось цікаве, та й білети пропадуть". В цих роздумах ми якось відволіклися, якось перестали чути і до кінця розуміти реальність. Не звертаємо увагу на шуми, на якесь вовтузіння зовні. А за стінами КІНОТЕАТРУ в цей час йде напружена робота. Спортивного вигляду хлопці старанно розмотують величезні бунти колючого дроту, активно вбивають бетонні палі і будують наглядові вишки. Ми не розуміємо, що з цього часу КІНОТЕАТР – це постійне місце нашого перебування – "НАШ ОБЩИЙ ДОМ". А додому, до "вишневого садочку біля хати", прийдеться пробиватися з боями. Це тим, кому набридне КІНО. А кому стане цікаво, "аш до нємогу" і економічно виправдано... що ж, є VIPложі, є перші ряди... Зрештою, можна влаштуватися продавати квитки і стежити за порядком. Вибирайте.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати