Найбільший Дар

Аж раптом мій погляд натикається на щось таке, що змушує забути і про спеку, і про бездоріжжя. На зустріч, по тротуару йшла пара, взявшись за руки. Хлопчак щось захоплено розповідав дівчинці. А та сміялась і не відводила від нього погляд.

 

Свідомість заворожено констатує : "Боже! Та це ж мій син!".

 

Пара проходить повз  машину. Їм не до мене. Вони поглинуті один одним. Я проводжаю молодь поглядом і не наважуюсь окликнути та порушити ідилію.

Син виглядає таким щасливим!

 

Мій Стасик! Мій малюк Стасик! Уже не такий і маленький...

Чужі дівчатка та хлопчики швидко ростуть,  а свої назавжди залишаються для нас  дітьми...

 

Здавалось, ще зовсім недавно я відчувала, що там у мені  є маленьке створіння, таке бажане, жадане. З  нетерпінням та хвилюванням очікувала нашої першої Зустрічі... Нарешті, народився він, крихітний згорток,  який так шукав маму, мамине тепло... От Воно, моє Дитя – живе, рідне, здорове! Хлопчик! Син!

 

М"які пухкенькі щічки, ніжка, що з легкістю поміщалась в долоні. Перший зубчик, перше слово, перший крок, стільки всього першого... А слово "МАМА"...

 

Ще зовсім недавно  син так кумедно кубики називав "намниками", млинці – "минчиками".

Ще зовсім недавно, тягнув до мене маленькі рученятка, намагаючись віднайти в маминих обіймах захист та втіху. Ще зовсім недавно...

 

 

А зараз... Уже не можна його поцілувати, приласкати, як колись. Великий.

Сердиться за надмірний контроль, коли надзвонюю, хвилюючись, що ж це він так довго гуляє з друзями, чи поїв, чи вивчив уроки. Ніяковіє, коли, за звичкою та ще й при хлопчаках, звертаюсь до нього пестливо ...

        

Між тим, інколи, підійде до мене, обійме та притулиться щокою : "Мамочко...".  Так ніжно...так рідно...

 

Буває, на роботі суєта, якісь поточні проблеми. Вся заклопотана. Приходиш додому втомлена. Думками ще там, у виробничому серпанку.

 

Чуєш синове: "Мамочко, щось трапилось? Відпочинь. Скажи, що потрібно. Я  сам зроблю."

Одразу все відходить "на другий план". Так спокійно стає, тепло "на душі", затишно. Хочеться жити...

 

В цих думках, не помітила, як доїхала додому. Зовсім забула, що мені потрібно було на вулиці Швабській. Не помітила, як дістала із шафи усі фотоальбоми та занурилась у спогади...

           

 

Який час швидкоплинний!  Жоден із прожитих днів назад не повернеться .  Потрібно поціновувати кожну хвилину. Дарувати свою любов дорогим, рідним тобі людям. Берегти їх.  Насолоджуватись  миттями, проведеними разом.

 

Ще декілька років і син піде "у самостійне життя". Мій Стасик кохатиме іншу жінку. Згодом, у  нього з"явиться своя сім"я, діти, власні турботи...

 

 

Нестерпно захотілось донечку.  Маленьку, щоб в"язати їй бантики, щоб читати їй книги, щоб дарувати їй свою ласку, ніжність, турботу. Щоб пережити ще не один раз  щастя та радість материнства.

 

Тільки ставши мамою, ми насправді починаємо почувати себе жінками! Справжніми жінками! А саме материнство - це найбільший дар, який приготувала нам природа!