Наша Раша

Українській Незалежності присвячую! Щоліта в батьків у селі гостює моя тітка з дитиною. Вона живе понад двадцять років у Росії. Лєна (так її звати), після закінчення десятирічки вирішила вивчитися на лікарку, а вуз вибрала у «північній столиці» колишнього великого і могутнього Радянського Союзу. Коли приїхала в Ленінград, то з першого погляду закохалася в це місто. Згодом і заміж вийшла за місцевого.

Наша Раша

Життя,  з її розповіді, не балувало просту дівчину із закарпатського села. Відразу не склалися стосунки з батьками та сестрою чоловіка. Для них вона була лише бандерівкою та хохлушкою. Такою вона є поза очі вже ось два десятиліття поспіль і для своїх сусідів у будинку, де мешкає. Хохлушкою називає  її і власний син, коли з нею свариться. 

У нашої Лєни інших тем не має, як окрім тої,  що вона в Росії  завжди чужа. "Ця країна – страшна. Ой, як не любить наших!", - скаржиться. "Особливо недоброзичлива до українських заробітчан. Гірше ставлення хіба що до хачиків", - каже.  Найбільше бентежить мою тітку те, що якби вона не намагалася бути схожою на росіянку, – і говорить без акценту, і не "шокає", – це все одно не змінює її статус у цій країні. Бо все одно  вона  там – хохлушка.

У телефонних розмовах Лєна з нами теревенить тільки по-російськи. У селі  попервах – теж не по-нашому. Виправдовується перед домашніми, мовляв,  мусить адаптуватися, що забула багато рідних слів, відтак просить перекладати їх на мову її чоловіка та дітей. Я ніколи  не вірила і ніколи не повірю, що людина здатна забути рідну мову! Якось довелося спілкуватися з одним 96-річним дідусем, котрий у свої сімнадцять виїхав до далекої Америки на заробітки, прожив там майже все життя  і тільки на старість повернувся на малу батьківщину - провести тут останні роки і тут померти, але він не забув свою материнську мову. Говорив ще на давній,  яку в селі вже ніхто й не пам"ятає. На тій мові,  якою розмовляли  його батьки. На жаль, діда вже немає! Впевнена: якби жив, то  зміг би присоромити нашу Лєну!

Але це ще півбіди! Одного разу Лєна причепилася до мене, мовляв, що це в нас за така чудна українська мова? Виявляється, їй не подобається наш вітчизняний телевізійний простір, ведучі новин, їхня дикція, інтонація, слова і т.д. На що я зауважила: "Це і твоя мова також!".

– Нет, не моя! Я – гражданка России! А ты – хохлушка! - розійшлася вона, як цунамі на Гаїті. 

Я зрозуміла -  Лєна для мене втрачена  назавжди. 

Натомість, яке було велике здивування для неї, коли одного дня, гукаючи свою п"ятирічну доньку на "русском языке", наша "громадянка Росії" почула відповідь з городу: "Мамо, я туй, пасулю рву!"

 

P. S.: Листівку опрацював мій найкращий друг В"ячеслав Стрібнєв.

18 серпня 2010р.

Теги: Наша Раша. Блоги. Закарпаття онлайн

Коментарі

Маріанна 2010-08-21 / 21:00:00
Вітаю!
До речі, пітєрці себе москалями не вважають. Вони кажуть, що москалі - це москвичі та Московська область.

пудкарпатець 2010-08-20 / 22:08:00
"Ленінград" - тобто варiант «Кохайтеся чорнобривi, та не з москалями». Classic.

Маріанна 2010-08-20 / 10:25:00
Бабка її дуже сильно любила. Хоча Лєна іншої думки.
До речі, не хотіла її відпускати вчитися в тодішній Ленінград. Ніби знала, що там залишиться. І що так ось буде.

пудкарпатець 2010-08-20 / 10:21:00
Хто знає щоб сказала…

Може б згадала їй той хлiба кусок що вiд себе вiдривала для неї, а може б сказала «Вольному – волю», обирай сама, а може б: «Я тебе породила, я тебе i…» (це навряд чи) а може: «Кохайтеся чорнобривi, та не з москалями»?

Мiльйони наших на заробiтках – i хтось прагне стати своїм серед чужих, навiть вiд iменi свого вiдхрещується, не то що вiд мови. А хтось живе там за кородоном роками, а i дiточок хрестить по-нашому i мовi вчить не тiльки чужiй але й своїй, i з прапором нашим на стадiон їде через сотнi км аби пiдтримати наших, якщо десь грають.
Кожному своє.

Маріанна 2010-08-20 / 10:07:00
Ой, хоч не кажіть!!!!!!!!!!!
Батьківщину, батьків не вибирають. Як і дітей - теж. Мені цікаво, якби була моя бабка жива ( мама моєї тітки), що вона б сказала їй на ці слова?!

пудкарпатець 2010-08-20 / 09:42:00
як не прикро, але: "Я – гражданка России! (а може бути Нiмеччини, Чехiї та iн.) А ты – хохлушка!" дуже поширено.
Людi соромляться своєї бiдної країни як дехто своїх стареньких напiвписьмених батькiв з села...

Маріанна 2010-08-20 / 09:17:00
Соррі, а завершення таким і було. Я нічого не придумала. В цій історії нічого вигаданого немає. Тітчина мала такі перли видає!!! Це за малою треба ходити з ручкою та зошитом і все записувати.))

сорри 2010-08-19 / 21:34:00
Завершення про пасулю - перл :)

А уккраїнські дівчата справді найгарніші :)

Маріанна 2010-08-19 / 15:53:00
Наталочко, маю подібну історію на твою. У мене сусідка з села, молода дівчина, живе тепер у Москві. Коли приїжджає, то розповідає, що теж своїм тамтешнім сусідам співає наші народні пісні. Працює там в дитсадочку. І вже навчила багатьох дітлахів співати. Все залежить від людини.

до речі, купи собі нашу газету в суботу!)))

Наталія Столярова 2010-08-19 / 15:44:00
Мій батько народився у Москві і майже все життя там прожив. У дитинстві я часто приїжджала до баби з дідом у російську столицю - погостювати. І, навпаки, всім дуже подобалося, що я говорю українською. Всі мешканці багатоповерхівки у самому центрі Москви збиралися біля під"їзду і із задоволенням слухали, як я співала їм наші "Несе Галя воду", "Ой, на горі два дубки..." і так далі. Ніколи ніхто не сміявся. І якщо хтось і називав мене хохлушкою, я ніколи не ображалася. А, навпаки, казала - так, я хохлушка. І я цьому рада)))))

Маріанна 2010-08-19 / 15:04:00
Ірина Білик колись заявляла, що ніколи не буде співати пісні російською. Але співає. Щодо моєї тітки, то в неї тільки цей один мінус. Так вона хороша людина.Натомість її чоловіку дуже подобається українська мова. Він її вже навіть вивчив. Він сам не розуміє, чому Лєна так ставиться до рідної мови.

Чужа Оксана 2010-08-19 / 14:43:00
Дуже слушна і болюча тема. Але можу навести інший приклад. Одна моя знайома, яка виросла і закінчила школу у Вінниці, з певних причин змушена була виїхати до Росії. Живе біля Москви і має свій бізнес. Але вона ніколи не соромиться своєї мови. І на докори обмежених москалів "Понаехали тут!" з гордістю відповідає: "Ми піднімаємо вашу державу". І старшо обурювалася, коли Ірина Білик заявила їй, що вона не розуміє української мови і попросила перейти на русский. Висновок: все залежить від людини, від її світогляду та усвідомлення своїх коренів. І обставини та оточення тут ні до чого.

Маріанна 2010-08-19 / 09:47:00
Так про нашу Лєну і говорять!)) А її мала побула два тижні в нас і навчилася по-нашому говорити.

Андрей 2010-08-19 / 09:39:00
Саме інтєрєсне, шо, скорш за все, односельчани про цю вашу Лєну говорять як за "мацкальку" ("За яку Лєну ти говориш? Пак за вту мацкальку"). От і получаєцця- там вона "хахлушка", тут - "мацкалька". От така діалєктіка.
А з "пасульою" - отлічний штрішок. Вартий всьої замітки. :)

Мирослав 2010-08-19 / 08:09:00
В Росії ми маємо дуже чисельну діаспору. Нажаль, вона не організована. І наслідок - наші люди асимілюються, замість того, щоб створити їм українську "п'яту колону".

Інна 2010-08-18 / 16:46:00
Дивно, що люди соромляться своєї мови. Українстка - така співуча, барвиста.
Обожнюю Фраківський говір.

Я навчалась в російськомовних школі, ВУЗі (Харків), та коли потрапила на Закарпаття, то швидко перейшла на українську мову.

Зазвичай, прийнято, спілкуватись на мові співбесідника. І тим паче, якщо це твоя рідна мова...
Як кажуть, "не чурайся свого роду", бо будеш скрізь чужий.

Як на мене, то поведінка "Лєни" властива людям з комплексами, і з відчуттям власної "незначущості".

Саша 2010-08-18 / 16:41:00
Нажаль, таких прикладів можна навести багато. І через таких людей Украина сьогодні сприймається як "малоросія" і "хохляндія", а не як самобутня держава із власною історією (а не москвофільськими памфлетами), мовою, традиціями та культурою. Але, знов нажаль, на північний схід від Києва цього не хочуть розуміти