Закарпаття онлайн - http://zakarpattya.net.ua
...Світанок в Долині нарцисів. Старт - о 4-ій ранку. Дорога у ранковій, ні, швидше, нічній, зливі. Це - уже краще, ніж усе, що мала за останні дні.
Єдина пора, коли Долина справді прекрасна – настільки, що цього тобі досить – це тільки світанок дня. Бути там раніше сьомої – ось це і значить зазнатися з Долиною. Ще оповитою після ночі ароматом: будучи тут аж ніяк не вперше, нарешті ймеш віри ейфоричним туристам, які завжди суголосно твердять про пахучі диво-квіти. Легкий туман із секундними включеннями сонця і білі зірки в росі. Але ти сперечаєшся з досконалістю… Додаєш до природних наразі незасмічених шумів музики – тої, яку тобі важливо мати саме зараз. Руйнування доповнюєш цигарками. Але відчуваєш і аромат квітів, і ранкові переспіви птахів. Цього вистачає більше, ніж на годину.
І раптова пропозиція: Синевир? Так. Синевир. Він теж найкращий, коли там нікого нема. Підозрюєш, що в ідеалі – й коли тебе теж.
Завершуючи коло озером, зауважуєте втручання у свій простір зграйки галасливих туристів. Ну, ти сама винна – роками розповідаєш людям, який наш край туристичний, - усміхнеться супутник. Люди ж зникнуть. Ні, вони не ббули зайві. Я не помічала. Не дратували навіть зірвані і кинуті до потічка квіти калюжниць, хоча кому вони, здавалося б, заважали. Скло розбитих пляшок біля кострища. Інші ознаки ґвалтування природи під приводом туристичного буму. Гучні співи з міні-динаміків у руках підлітків. Інші чужі тут звуки. І - фігури, що їх старі умільці витесали із грубих стовбурів, аби і в такий спосіб розповісти безглузду легенду про походження озера – ну чи вірите ви, що хтось міг назвати своїх дітей Синню і Виром? От і я – ні, а тому при вигляді фігур завжди усміхалася. А зараз мені байдужі навіть електричні стовпи – якби декому не прийшла до голови ідея влаштовувати тут фестиваль, що, певно, на десятиліття уперед розжахав тутешніх птахів, то й пейзаж був би позбавлений цього…
Мені не заважала навіть власна чи не абсолютна абстрагованість. Вирішено: ні у що не втручаєшся. Навіть емоційно. Лише роблячи над собою зусилля, ідеш до потічка, з якого озеро бере витоки. Вмиваєш лице. Руки. Робиш ковток… І далі собі ні у що не втручаєшся.
Ти – така ж тут непомітна, як одвічна частина пейзажу. Ви – ти і усе, що поруч - не разом. Не впливаєте один на одного. Нейтралітет. Якомога ретельніше намагаєшся не залишити по собі слідів.
Втім, довкілля, підживлюючи, повільно струює тебе киснем. У авті трохи спатимеш. І майже всю путь триматимеш повний мовчок. Окрім музики. Якої сьогодні багато. Сьогодні її має бути багато. Сьогодні усе краще, ніж слова. Ліпша за все тільки – їх відсутність. Яка, власне, й хвилювала тебе більше. Але – тільки до сьогодні.
Слова – це найкраще, що ми маємо? І вже точно – саме те, чим варто ділитися. Дозволяєш собі хоча б сьогодні в цім не брати участь. Аби, так, повернутися до цього служіння. Але трохи згодом.
Отже, ми майже не говорили. Бо є речі, яких не поділиш на двох. Але їх, водночас, вистачить на всіх. Той, хто поруч, це розуміє. Тому, певно, й поруч. Розуміє також, що, не ділячись, й не обділяємо.
Ми нічого не забираємо й у природи. Бо ж, спивши очима розкіш весняних контрастів (не часто їздиш Міжгірщиною в травні, і зауважуєш скороминуче різнобарв’я, коли молода зелень дерев надто яскрава на тлі тьмяних старих ялиць), ти ж ніяк її не применшила. А значить, може, трошки й додала. Принаймні, сказавши про неї іншим (адже таки руйнуєш мовчанку заради дзвінка). Чи то - залишивши там зеленаві іскринки своїх, власне, карих очей.
Можна себе шукати у різних природних явищах. Найчастіше намагаєшся знайти себе у дощі. Цього разу – і в озерній рябі. Але і там тебе теж нема. І авжеж тебе нема поміж ялиць та на вигинах узгір’їв, хоча там ти часом буваєш.
До природи йдуть по спокій. Дарма. Його не варто там шукати: живий світ – утілений неспокій. Спокійні лише камені. Але вони – навряд живі. А спокій якщо й знайдеш, то тільки в собі. Але - ні. Принаймні, найближчим часом – точно ні.
Мені не стало легше від цих майже 400 кілометрів. Але мені стало інакше. А значить, уже варто було їхати. Власне, їхати – завжди варто. Принаймні, тим, хто неспокійний.
У сумці зосталися телефони охочих здати житло для відпочинку біля Синевира. Знадобляться? Не знаю. Зараз охоче б видала комусь за безцінь свій головний біль. Але – уперше за кілька діб – відчуваєш, що сильніша за свою... ну, за свій не-настрій. Ні, природа не додає нам спокою. Але чимось та й постачає. Визбируючи себе із кисню, намагаєшся триматися купи. Все буде добре. Точно. Принаймні, доки листя бука, розпускаючись, буде не проти явити тобі своє диво. Так, як сьогодні. Завжди.