І в нас як в людей

Гм, цей сценічний жарт написано ще 1881 р., коли український театр тільки спинався на ноги і на ура ішло будь-що. То ж головним завданням  трупи було максимально освіжити твір. Тому його поставлено у жанрі водевілю-модерну, скетчу у кафешантані, буфонади, дію перенесено років на тридцять вперед, поближче до сучасного глядача. Підстави до цього дала сама О.Пчілка, чиї герої обговорюють роман Е.Золя “Нана” (1880) – одного з засновників натуралізму, а відтак і провісників пізнішого модернізму.

Декорації і костюми – такий собі провінційно-варварський варіант Е.Клімта і А.Мухи. Введений поза-сюжетний персонаж із зовнішністю Ч.Чапліна, відповідна музика, в т.ч. романси “Утомлённое солнце”, “Дорога дальняя” та ряд інших. Окремі сцени трактовані як пародія на по-іспанськи похмурого і епічного Ф.Г.Лорку, окремі – як перегук зі знаменитим фільмом про Голохвастова і Проню. Актори буквально вистрибували із шкури, інколи аж страшно за них ставало.

Головний герой (С.Колокольніков) – такий собі міщанин у дворянстві. З’являється у жилеті “пожежа в джунглях”, штиблетах “прощавай, молодість”, зачісці “жертва аварії” і настрої “після вчорашнього”. Згодом це ще доповнюється буряковим піджаком, і він остаточно перетворюється на персоніфікацію українського борщу. Чоловік тікає із власної старості у власне ж дитинство. Не надто успішно біжить, але за олімпійським принципом спробу можна зарахувати.

Дами – такі собі два ферзі у бордовому і фіолетовому, сукні нагадують хвостаті комети. 1910 р. на небосхилі з’явилася комета Галлея і такий крій став дуже популярним. Іванова дружина Марія (В.Сова)  асоціюється з ром-бабою – така сама солодка, хмільна, пишна. Її сестра Варвара (О.Армасар, вона грала і в ужгородській виставі “9 днів і 9 ночей”)– як Віра Холодна. Вважається, що жінкам значно психологічно тяжче, ніж чоловікам, виступати у ролі клоуна. Тут же вони відкинули усі гендерні упередження і запалюють – аж іскри довкруж. Жінки тут по-модерному хижі. Мисливський сезон у них ніколи не припиняється. Головний засіб спілкування зі світом – обійми і кокетування (“а чи не зашвидко я біжу?”). Ансамбль доповнює служниця Палажка (А.Проценко) – теж така собі фольклорна версія фатальної жінки.

Герой-спокусник (Е.Кіхтенко) наче матеріалізувався з рядків дівочої лірики. Івасик-Телесик, що необережно завітав до хатки на курячих ніжках. Його “прикид” треба бачити. Оце так десь у Києві столітньої давності уявляли останню паризьку моду. У фешн-індустрії це називають toile – це коли модель от кутюр виконують не в адекватному матеріалі, а у чомусь максимально дешевому, ледь не в дерюзі. Такі речі (коштували, звісно, дешевше за оригінали) купували провінційні кравці, щоб за ними шити власні шедеври для невибагливої публіки. Але інколи ті toiles провінціали просто одягали на себе. Головне, що дам від цього не по-дитячому ковбасило. 

Актори стібнуться з усього, не перестаючи,  бавляться у “гоблінський переклад” з епохи натуралізму (1880-ті) в епоху модерну (1910-ті), з доби матері О.Пчілки у добу її доньки Лесі Українки. Вистава перетворюється на жарт у жарті, театр у театрі, на китайську скриньку з подвійним дном. Сценка, коли Варя співає – це щось. Як на нас, кульмінація спектаклю. Так спародіювати нинішніх фанерних зірок, в яких раптом відмовила апаратура! Телевізійні талант-шоу нервово курять збоку. Виконавиця такої пародії мусить мати ідеальний слух і голос. Тому це треба крутити в усіх музичних школах і училищах. Ще більш феєрична реакція закоханого у неї жевжика – вбивча сатира на нинішніх арт-критиків, людей без совісті, смаку і почуття міри. 

Ну і пародія на Ч.Чапліна, О.Вертінського і всі “страсті-мордасті” німого кіно (О.Дідик).  Тільки замість “лимоново-бананового Сінгапуру” тут українська вишнівка, вареники і цілковите відчуття самодостатності. Останнє, схоже, подається без жодної іронії, на повному серйозі. Бо й справді – нащо їхати до Оренбурга (Будапешта чи Кошиць), коли  вдома таки краще!

Виявляється, камерний театр може бути і таким.  Дошкульна сатира на усі комплекси українського театру (і кінематографу) 2010-х років, наші потуги виглядати зразу крутішими за Бродвей і Голівуд. Згадується, як практично найперша у 1990-х р. українська політична партія взяла собі назву Республіканська – як тодішня правляча у США. Починати фестиваль із пародії на самих себе – хід сильний і геть несподіваний.  

Теги: вистава, постановка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати