...і про джерела...

Для тих, хто сприймає на віру твердження про П. Р. Маґочія як про вченого-україніста зі світовим іменем освіжимо в пам'яті окремі давніші оцінки його діяльності. Здається, розгорталася вона в світовому українському науковому середовищі за добре розробленою спецслужбами програмою, за їх протегуванням та прикриттям.

Отже, 1978 рік.

Д-р Володимир Комаринський: Про книжку Павла Маґочі

Книжка, про яку йдеться, появилася в англійській мові п. н. «Формування національної ідентичности».* На задній сторінці обгортки подана інформація про автора.** Д-р Маґочі написав ще нам знані дві статті чи розвідки в наукових журналах.***

Мабуть д-р Маґочі не є філологом, принайменше – не філологом в ділянці славістики. Ми переконані, що до його національно-філологічних виводів займе становище хтось з українських мовознавців. 

На 215-ій сторінці книжки «Формування національної ідентичности» поміщена мапа «Етнографічні границі в східньо-центральній Европі, 1930». На ній населення на північ від чехословацько-польської границі означено: «Українці», але на південь від тієї границі – «Підкарпатські русини». Подібну мапу найдемо теж на сторінці 11. Та мапа самого автора, чи зроблена на його замовлення. Вона доказує, що д-р Маґочі виходить з заложення, що населення на південному збочу Карпат не українці, а належить до окремого народу «підкарпатських русинів».

Автор «Формування…» приймає ствердження істориків, що Закарпаття було заселене нашими предками довгі століття перед приходом мадярів 895 р. Д-р Маґочі констатує, що головними «племенами» були й є гуцули, бойки і лемки, і їхні говори є основними діалектами Закарпаття. Ті три «племена» поселені аж по північні узбіччя Карпат, говорять діялектами української мови. Якщо прийняти твердження Маґочі про окремий закарпатський народ, треба б прийняти, що ще якісь інші лемки, бойки й гуцули поселилися на Закарпатті. Ніхто такого абсурдного заложення не підніс. Зрештою тi племена з північного і південного боків Карпат мають не тільки ту саму мову, але й ношу, звичаї, пісні, танці, архітектуру.

Д-р Маґочі в своєму «Формуванні…» і в статті «Роля освіти» твердить, що «винним» в українізації шкільництва Закарпаття, а тим самим і молодого покоління Закарпаття є перший начальник шкільництва Закарпаття Йосиф Пешек. Пешек був педагогом з малого містечка в Чехах. Коли з призначення Міністерства шкільництва в Празі перебрав провід т. зв. Шкільного Реферату в Ужгороді, він не вмів ні по-українськи, ні по-російськи, а представники українців і «великорусского направлення» домагалися, щоб у школах Закарпаття навчали українською чи російською мовою. Пешек відкрито заявив, що він не знає, що це за мова, якою говорить місцеве населення Закарпаття і тому звернувся до Чеської Академії Наук у Празі за виясненням діялектів, якими говорить населення. Тричленна комісія в складі професорів Вайнґартена, Полівки і Неєдлього відповіла протягом двох тижнів, що всі закарпатські говори є діялектами української мови. Отже, чех Пешек дістав від Чеської Академії Наук ясну відповідь і поступав згідно з нею.

Ми переконані, що автор «Формування…» про це рішення Чеської Академії Наук знає. Bін напевно знає, що ніяка філологічна наукова установа ніколи не рішила, що закарпатські діялекти творять якийсь окремий «язик». Якщо він і примінює назву «русинів» виключно до закарпатців, як окремого народу, то повинен знати, що ще в 19-ому столітті і з початком 20-го населення північного узбіччя Карпат і Галичини називало себе русинами і тільки постепенно прийняло назву українців. У «Формуванні…» він признає, що в 1918-19 pp. на численних зборах в Ясінню, Сиготі, Хусті, Сваляві, а навіть і в Будапешті відпоручники «закарпатських русинів» спонтанно висловлювали бажання жити в українській державі, а не в мадярській. Не було ні одного випадку, щоб закарпатці висловили ВОЛЮ творити державу якогось окремого підкарпатського народу.

Щойно мадярський уряд, коли в березні 1939 окупував Закарпаття (д-р Маґочі називає цей насильний напад реанексією), ужив термін «угро-русский» народ (див. сторінка 349 «Формування…»). Мадярський начальник шкільництва о. Юлій Марина доручив Іванові Гарайді написати граматику, яку впроваджено до шкіл. Ті угророси чи карпатороси, які ще подекуди живуть в Америці, мріють ще й тепер про відновлення держави корони СВ. Степана аж по верхи Карпат. Населення Закарпаття вже давно свідоме своєї приналежности до українського народу, закарпатці зі зброєю в руках проливали свою кров з обороні Закарпаття, коли мадярська армія за згодою Гітлера напала на Карпатську Україну. Дотепер мені не відоме ні одно прізвище угро-росса чи карпато-рoca, який боронив рідну землю проти мадярського напасника.

Починаючи сторінкою 282, д-р Маґочі містить життєписи визначних національних діячів в роках після 1918. Не будемо оспорювати влучности вибору тих осіб, бо автор сам признає, що мав труднощі в збиранні потрібних інформацій. Але маємо рішуче застереження відносно розрізнення на три основні національні орієнтації: русофільську, русинофільську чи українофільську та пояснення їх автором. Бути українофілом не означає бути українцем, а тільки прихильником українців, так як українець може бути англофілом, а мадяр українофілом, чех русофілом або українофілом, що ніяк не зміняло національности даного «-філа», Чех міг бути далі чеським патріотом. В додатку нема ніякої суттєвої різниці між українофілами і русинофілами, хоч деякі діячі подані Маґочі як русинофіли були по крові русинами-українцями, але по політичних переконаннях чи симпатіях були мадяронами чи мадярофілами, як наприклад Андрій Бродій, Михайло Демко, Юрій Фельдешій, Мікльош Куткафальві, Александер Ільницьки, Іван Куртяк.

Метода, вживана автором, може довести до абсурдного заключення, що між визначними громадсько-політичними діячами не було взагалі українців, хіба тільки українофіли, бо ні одного з них д-р Маґочі не називає українцем. Навіть визначні громадські діячі, провідники в ділянках мистецтва, культури, шкільництва, письменства, як Волошин, Ревай, Августин Штефан, Ґренджа-Донський, Маркуш, Пачовський, Невицька, комендант Карпатської Січі Дмитро Клемпуш – це тільки українофіли. Найбільшого українського маляра Закарпаття Осипа Бокшая д-р Маґочі причислив тільки до «русинофілів», хоч Бокшай завжди був активний в українському культурному і громадському житті.

Не можна заперечити, автор зібрав багато бібліографічного матеріялу, хоч треба підкреслити, що його книжка майже вповні замовчує мадярських урядів супроти населення Закарпаття. Правда, автор згадує, що в шкільному році 1913/14 було на Закарпатті 634 школи. Тільки в 34-х з них навчання велося частинно в рідній мові, в усіх інших виключно в мові мадярській. Зате у «Формуванні…» не найдете, що під час першої світової війни мадярські суди вішали на шибеницях наших селян у Торуні, Великому Бичкові, Ясінніо та в інших селах.

І знова, в книжці не найдете ні слова про те, як відбувалася «реанексія» Закарпагтя в 1938-39. А ця воєнна акція регулярної, мадярської армії проти оборонців і господарів Карпатської України була невимовно жорстокою. Невже автор книжки не знає, що в перші дні нової окупації мадяри замордували тисячі українського населення Закарпаття? Що на горбі над Волівцем мадярські «визволителі» закололи старого селянина і посла до Сойму Карпатської України Івана Григу, який вертався до свого рідного села Вишні Верецьки? Що на пасовиську при містечку Волове Межигір’я замучено двох учителів громадянської школи? Що у Великому Бичкові згинули з рук мадярських «патріотів» учителі Павло Волощук і Дмитро Остапчук? Що біля села Ґанич мадярські гонведи під проводом старшини розстріляли гурт уніформованих відступаючих січовиків і їх коменданта підполковника Михайла Колодзінського та його адьютанта З. Коссака? Що в Хусті без ніякого суду вбито на вулиці напівсліпого вчителя, батька 8-членної родини Діонізія Митровича? Що молодого студента Береста мадярські вояки вивезли вантажним автом під Сокирницю і там застрілили? Це тільки приклад кривавої «реанексії». Мадярська «лицарська» армія вбивала тільки українців, а не «угро-русских», а їхні трупи чи ще живих кидали в Тису.

Чи ж д-р Маґочі не знає, що мадярська влада зорганізувала величезний концентраційний табір в Варю Лапош в околиці Дебрецина, де мучилися тисячі українців різного віку. Голод, лайки, недостатні гігієнічні умови – це були засоби переконування про щастя, яке приносить Закарпаттю мадярська культура і окупація. А коли ці засоби не помагали, мадярські «визволителі» вживали ударів чобіт, палиць, нагайок, а кожний удар попереджувало проголошення: «з імені корони св. Степана». Дивно, що д-р Маґочі забув про все те згадати, бо про все те подрібно розповідав йому абсольвент Варю-Лопошу – український письменник Василь Ґренджа-Донський. Варю-Лапош не був одиноким мадярським концтабором, бо в околиці Мукачева й Ужгороду було декілька таких таборів, в яких мадярська поліція тримала українську молодь, переважно учнів середніх шкіл. Курси перевиховання на «уґро-русских» тривали пересічно півроку, а методи були ті самі: голодування, перелюднені приміщення, брутальні лайки, погрози, буки й копанці. Д-р Маґочі міг був дістати точніші інформації від декількох абсольвентів тих концтаборів, які тепер живуть в Америці. Не легка була доля тих, що станули перед мадярськими судами і відбували наложені на них довголітні кари в мадярських тюрмах. Карпатський Союз саме тепер видав спомини однієї особи, яка пережила пекло мадярської тюрми. Може ці спомини переконають д-ра Маґочі і тих, які підтримують його, які шанси має ідея окремого угро-русского народу.

Варто ще згадати про Петра Гайовича в мадярському парламенті. Гайович, син українських селян з Данилова Хустського району, був співвласником фабрики меблів «Шугай» в Мукачеві. Д-р Маґочі означив би його «русинофілом», хоч з одного боку Гайович був мадярофілом, а з другого боку вірив у права нашого народу в Закарпатті. В 1939 був одним з послів, яких іменував мадярський уряд до парляменту. Там він виступив з промовою, в якій домагався здійснення автономії. Говорив по-українськи (долишнянським діялектом). Голова парляменту звернув йому увагу, що в мадярському парламенті вільно говорити тільки по-мадярськи. Гайович продовжав далі по-українськи, а тоді голова погрозив йому, що дасть наказ вивести його з залі засідань. І дійсно, слуги насильно стягнули Гайовича з трибуни і вивели з залі. Так скінчилася одинока спроба промови в українській мові в мадярському парляменті.

Поява книжки д-ра Маґочі є рішуче шкідлива для закарпатської вітки українського народу. Ця книжка опиниться на полицях університетів і публічних бібліотеках і напевно попаде в руки тих, що шукатимуть за матеріалами до історії та за національним обличчям тої української области. Шкідливість тої книжки полягає в тому, що по суті вона є промадярська, бо вона основана на тезі, що на Закарпатті господарем не є український народ, а якийсь окремий руснацький, карпаторусский чи угрорусский народ, який може колись рішати про свою державно-політичну долю. А ворог може вказати на те, що книжку написав дослідник Українського Гарвардського Дослідного Інституту і що ця книжка появилася в Гарвардській Українській Серії.

* “The Shaping of National Identity».

** Paul Robert Magocsi is a research fellow of the Harvard Ukrainian Research Institute. Harvard Ukrainian Series.

*** “East European Quarterly. – Vol. VII. No. 2. Summer 1973; “Europa Ethnica»; The Present State of National Consciousness among the Rusyns of Czechoslovakia – by Pavel Масо (Magocsi).

Відкритий лист до проф. О. Пріцака

Високоповажний пане професоре!

З доручення Головної Управи Карпатського Союзу, обʼєднання закарпатських русинів-українців у ЗСА, дозвольте звернутись до Вас з запитом, яке є відношення Українського Наукового Інституту при Гарвардському Університеті до книжки д-ра П. Маґочі «Шейпінґ оф Нашіонал Айдентиті» та інших праць цього автора, що видані під фірмою Українського Гарварду та хто ті праці фінансував? Наших членів обурює, що українська наукова інституція дала форум людині неприязній і необʼєктивній до української справи для його «прорусинських» писань.

Пересилаю в залученні статтю авторства голови Карпатського Союзу, д-ра В. Комаринського, в якій він опрокидує деякі позиції д-ра Маґочі щодо ідентифікації українського населення Карпатської України.

Дозвольте мені дещо доповнити думки статті д-ра В. Комаринського, щоб підтримати становище нашого членства про те, що книжка пана Маґочі є по суті протиукраїнською і властиво не знати чому і для кого вона написана?

Пан Маґочі перекладає стару та паралельну до назви «Українець» назву «Русин» на Rusyn, хоч загально є прийнята назва «Рутеніян» на окреслення всіх русинів-українців по обох боках Карпат. Цікаво, чому він уводить цей новий термін? Створити новий окремий нарід через уведення нової назви було б трудно, але замішання для користи імперіялістичних сусідів можна цим накоїти.

Автор у своїх писаннях ставить закарпатських українвських діячів під один знаменник з «карпаторускими» аґентами Будапешту та Варшави, а пізніше стверджує, що Фенцик, Бродій, Куртяк були страчені совєтською владою як аґенти-зрадники чужих держав, але чому большевики замордували сл. п. президента о. А. Волошина та інших національних діячів українського Закарпаття, він про те не згадує.

З писання автора виходить, що чеські окупанти української землі Закарпаття підтримували українофільський напрям, що не відповідає правді. Політично й економічно чехи трактували Карпатську Україну як свою колонію, а де тільки по українських селах і містах зʼявилася чеська родина колоністів, вони зараз при помочі місцевих не-українських родин засновували там чеську школу. А вже найбільшим глумом над автохтонним населенням був мовний плебісцит. Як би чеська окупаційна влада діяла «бона фіде», то плебісцит був би переведений в інший спосіб. Якщо б питання було поставлене недвозначно й ясно: якої мови хочете для своїх дітей, руської (української) чи русскої (московської), то напевно наші люди, уродженці Закарпаття вибрали б свою руську (українську) мову. Українське Закарпаття добилось правдивої автономії щойно 8.Х.1938, – яка була йому пообіцяна і ґарантована Сен-Жерменським договором з 10.ІХ.1919, – а чехи до того часу цією своєю політикою змагали до перетворення українського Закарпаття в «інтеґральну» частину нового «чехословацького народу.

З високою пошаною

інж. Михайло Шпонтак,

секретар Карпатськго Союзу.

Джерело: «Гомін України». – 4 жовтня 1978 р.

01 вересня 2017р.

Теги: джерела


Андрій Ребрик
Публікації:
3 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей
/ 1Поезія Василя Гренджі-Донського у Пластовому Альманасі, 1976
/ 1І редактор, і духовний побратим…
/ 6Увесь архів міжвоєнного пластового часопису "Пластун" доступний онлайн
/ 8До питання заснування Пласту на Закарпатті
/ 2Від Великого Бичкова до Клівленда: цікаве про пластові прапори
In memoriam. Небесна сотня
/ 2Пам`ятай про #Крути
/ 1Відео з закарпатськими пластунами 1936 року
Що стояло на озброєнні Карпатської Січі?
/ 1Августин Волошин. 140
Євромайдан. Ужгород
/ 1Актуальність, що перевірена часом
/ 4Відкриваючи архіви: радіовиступ 1936 року в Кошицях
/ 2Василь Федак: з історії спорту на Закарпатті
/ 2Йосип Бокшай і становлення Пласту на Закарпатті
/ 4Український пластовий музей в Клівленді
/ 4З архівів: щоб не припадало пилом
/ 4Моя Карпатська Україно: Зореслав
/ 1Герої Карпатської України: Олександр Блистів-”Гайдамака”
/ 4У пам`ять про Івана Марґітича
/ 4Легендарний подвиг героїв Крут
/ 27Як відзначали день Злуки в Карпатській Україні, 22 січня 1939
/ 4Ужгород стане першим містом в Україні, до якого приїде Вогонь з Вифлеєму
/ 4Відійшов на Вічну Ватру Василь Маркусь
» Всі записи