Хвіст ящірки

«Тебе ніхто не зрозуміє, якщо ти сам незрозумілий собі». З такими думками він прокинувся на дротяному рипучому ліжку в лісовій сторожці, зиркнув похабцем навскіс попід широченьким столом на ще одне ліжко в онде тому кутку, де виливає у засьорб хропака його давній приятель. У вікно пробивається сірий каламутний світанок, а мо’ вже й підтоптаний ранок. Важко сказати, що ж то натоді за час, як надворі хмарно, а ти лишень прокинувся у невідь-чиїй господі. В печі ще з ночі вигасла ватра, та попри те (ой леле) чутно, як витає в повітрі натільне безсиле тепло. Лежма він перевів погляд на вичовгану підборами та каблуками підлогу, давно нефарбовану, радше вилинялу, мов торішній лист тютюну. Ввечері вони вдвох пили, добре закусували. Й голова не болить. Говорили багато про що, зосібна ні про що! Таке воно – чарка. Каверза. Точиться мова, щоб хвацько в горлянку лилося. «Добре, що прибрали за собою, не наслідили». Підвів голову, глянув на стіл і черінь печі.

– Нехай собі спить, – подумав, – мій приятель. А я нишком зберуся й піду, – та щось не дає йому повернутись, опустити ноги на піл.

Чуже хропіння нікому не до шмиги. Та наразі воно видається ліричним сопрано, заспокійливим тоніком на похмілля. Дивно, що чоловіче хропіння може набувати мелодики жіночого співу. Таке, хоч стій, хоч падай, не придумаєш. Чоловіче хропіння заворожує ліричним сопрано, розніжує тіло і душу, через що, напевне, не хочеться й уставати з ліжка, а лише слухати сі дивовижні звуки, що заколисують тебе та супроводжують у тепло-терпкі спогади, що гейби мріють павутинням на вкритому всіляким абрисом помості. Чудернацькі обриси на помості то зринають, то щезають неначе крізь шпарини між дошками, що витримали на собі багацько всіх і вся, відколи тут прибиті цвяхами до прихованих лат, а відтак вочевидь пофарбовані. Кожна з сих дощок – підігнана одна до одної – й складає підлогу, вкрай потрібну у побуті й на дозвіллі річ. Життя тепер з підлогою – не бита долівка. На биту долівку не опустиш босі ноги, бо одразу ж замастиш п’яти. Хоч, якщо на те пішло, ся підлога потребує доброго віника та завзятого дертя мокрою щіткою. Потому слід протерти її, підлогу, вологою ганчіркою, як учили мене мама та старшина у війську.

Мама – се моє дитинство і юність. Старшина у війську – отроцтво і молодість. А вже по них – лише літом устелений час. Може й добре, що ся підлога запущена, мов занехаяний палімпсест, що наразі викликає алюзії, порівняння, навіває всілякі думки про пережите. Глянеш, а там і сям на помості розпростерто мріє-рябіє вздовж і впоперек то жмутом, то прутом усеньке, що взнав, і спізнав!.. А тепер не збереш його в ’дно. Якесь усе воно тлінне, не має ні хвоста, ні хребта. Позбавлене суті. Пузир... Кваша... Лайно...

До слова, лайно дужче, значно дужче з роками смердить. Оцтом і дустом проймає той дух. Аж лячно самому... себе. Щодалі тікаєш од себе. Джиґун. А – дзуськи. Сам од себе ще жоден (і жодна) не втік. Невдалі спроби закінчуються трагічно. Ліпше вже бути сумирним смертним, ніж дмухати на себе, милуючись, у люстерко, й вдавати з себе казна-кого. Мовляв, я не рівня голі. Голь і нуль дорівнюють нулю. Додаси до нуля попереду одиничку, буде 10. До нуля – ще нуль, і так до безконечності. Більйон... Трильйон... І знову сам на сам залишишся з нулем.

Нуль. Абсолют. Порожнеча. Десь тут і зміг би я себе розшукати. В площині затиснутій лещатами нуля. Та марна трата часу на сю пусту забаву. Нічого не набудеш, тільки втратиш, як у лиху годину на рятівному крузі в безкрайньому морі. Пошуки себе призводять до божевілля в пустелі солоної води. Тьху на те!

Достатньо мені лише сьої підлоги та чоловічого хропіння а-ля солов’їхи. Тут усе перед носом: нагадує, що було, натякує, що є і що буде. Так легше, коли бачиш перед собою зриме і чуєш чоловіче хропіння а-ля солов’їхи. Дивовижно і просто. Що ще треба...

 Дивовижа і простота – підлога і життя моє; відображене на сьому, вкритому вихилясами-мітками, кострубатому помості. Зазвичай дошка попервах гола. Tabula rasa. «Хм... Tabula rasa – Широкий Луг, де я народився й вимовив, а перегодом вивів на письмі перше слово». Звідси, либонь, (не либонь), а точно й узяті сі дошки на підлогу. Облямівка Широкого Лугу, безумовно, не Гімалаї, а стовідсоткові українські Карпати. Тож дошка має бути тут смерекова. Смерекова дошка добра на поміст. Хоч, хто його зна, що тут за дошка, коли давненько пофарбована й уже добряче зачовгана ґумою від взуття. Дошка, та й годі. Зашмуляна вихилясами-мітками. Та їх тут, на підлозі, багацько, підігнаних одна до одної. Рівнесенькі, гладесенькі, як намальовані. Рядками стеляться, мов літери в книжках. І коми, і тире, і крапки з комою видніються на них. Бери і читай про що там ідеться...

Тим часом неподалік лісової сторожки, через розбиту гірську дорогу, причаїлася на узбіччі чорна жовто-плямиста ящірка. Лощить, аж світиться, мов щойно скупалася в росі. Завдовжки з чоловічу долоню. Голова ящірки трохи піднята й повернута вбік до лісової сторожки, пасе напрочуд вухами; тулуб і хвіст притиснуті до падалишнього морхлого листя, що пробивається кучерявим мереживом крізь зелене рідке чагарниччя. Ящірка наче позує мистцеві, не ворухнеться ні на мить. Екстраваґантна натурниця. Таке враження, що вона тут ще з ночі не спить: вслухається, ретранслює сон і думки з лісової сторожки. Не минає «ані титли, ні же тії коми». Менше сажня від неї в’ється зиґзаґом вибоїста дорога, а з другого боку – рвучкий спадистий берег, об мохом укриті валуни якого б’ється спересердя бистра, цупкіша за тверджу, вода. Кришталеві бризки рясно розлітаються в боки. Гул... Річка невпинно вирує. Мчить навмання між берегами, клекоче. Зокола праліс, буковий праліс на те нічичирк. У роздумах ледве колишуться крони. Праліс мовчить. Еліпсом небо принишкло над ним, як наче човен в затоні. Хмари клубочуться, мов завихрені брижі. Хвилі наосліп за овид пливуть. Ящірка незворушно вухами стриже, чує і бачить сон та думки, що переходять у лісовій сторожці. Ретранслює їх куди слід.

У лісовій сторожці ні сном ні духом про те. Човен-небо напинає вітрило, розганяє за обрій розріджені хмари, сніп пшениці розсипається ниць. Од ящірки й слід охолов, тільки видно – чорніє куприком хвіст на падалишньому блідо-черленому листі.

– На зв’язку до наступного разу, – ледь чутно війнуло на битій дорозі.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати