Лікар з душею митця

До 75-річчя І. Ігнатовича.

Ця людина увійшла в нашу сім'ю більше п’яти десятків років тому. Чи не кожної неділі він приходив у наш дім – на традиційний мамин борщ. Я, тоді ще зовсім малий хлопчина, швидко відчув у цьому юнакові споріднену душу. Він, як і я, був запеклим футбольним вболівальником. І не просто там вболівальником як таким, а саме київського "Динамо"! Хоча, хто тоді, на початку 60-х, не обожнював цю команду, нашу відповідь Москві? А ще він знав і любив справжню літературу. І якщо вам кортіло його знайти (скажімо, щоби посмакувати, як "ми" вчора "врізали" московському "Спартаку"), то це легко можна було зробити надвечір біля книжкових полиць "Кобзаря" або "Дружби" (не плутати з рестораном!). 

Усі близькі називали його "Йончик", а мій дядько, його учитель і, гадаю, кумир, жартома звертався до нього виключно "шановний Іван Іванович". 

Про його мрію стати лікарем і про наполегливість у втіленні цього юнацького прагнення варто написати окрему повість. Він гідно пройшов усі сходинки свого становлення як медика – від санітара до обласного невропатолога. Від "високого ставного чорнявого юнака" (так колись писала про нього місцева газета) до високого, все ще ставного, та вже сивоволосого мужчини, якого знають і цінять як прекрасного спеціаліста у найвіддаленіших куточках Закарпаття. Та й не тільки Закарпаття. 

Він виріс у абсолютно неординарній для нашого, тоді ще маленького, чистенького і затишного міста, родині. Мама – легенда української сцени Марія Людвиківна Пільцер. Батько – учень Курбаса і Довженка, один з творців Закарпатського театру Гнат Гнатович Ігнатович. І ніде, ніколи, ні за яких обставин у ньому не проступало жодних рис "синка геніїв". Хоча змалку він перебував у оточенні корифеїв, еліти, легендарних людей і тодішнього мистецького "андеграунду". А на його весіллі за столом навпроти сидів сам Василь Свида! І знані письменники, поети, артисти, та ще і зграйка молодих, тоді ще нікому невідомих, літераторів і художників. Серед них, скажімо, Юрій Покальчук, "Пан Спортсмен", як жартома його тоді називали. У ті часи у всіх були кумедні прізвиська. У нас у вітальні сиділи "Пан Професор", "Пані Моніка" (привіт "Кабачку 13 стільців", нашому вікну у Європу). Івана Івановича величали "Молодим Вченим" (навіть згодом, не дивлячись на вік). 

Скажу вам відверто, такого щирого патріота України, як він, важко знайти навіть тепер, коли українство стало, нарешті, не "проявом буржуазного націоналізму", а відчуттям власної гідності. А я ловлю себе на думці, що ніколи навіть не чув, як він говорить іншою, не українською, мовою. Ні, пригадую, з деякими пацієнтами він говорив угорською. Це не якийсь там принцип, не поза, це – своє, від серця, від виховання. І за недільним нашим столом йшлося про ОУН, УПА, Гельсінкську спілку. А ще, мабуть ніде, крім його скромної "хрущівки" на набережній, я не бачив такого вишуканого, ретельно підібраного зібрання української літератури, книг з мистецтва, і не тільки українського, бездоганного за смаком. І спеціальних, медичних, видань, бо ж треба постійно вчитися, зростати, бо на терезах – людські життя. 

Мені запам’яталися оті недільні "розбори хворих" у нас вдома, де вперше для мого вуха пролунали "бульбарний (!) синдром (!!)", "ригідність", "аневризма" та інші магічно незрозумілі слова. Рефлекс Бабінського він продемонстрував мені на моїй же нозі на річці, під палючим Доманинським сонцем. Він (себто рефлекс) у мене виявився тоді ще нормальним. Чи знав я, лежачи у той липневий день на траві, що оця "аневризма" трапиться і зі мною, і лікуватиме мене, роблячи твердою рукою "пункцію" (ще одне слово з іншої планети), саме Іван Іванович. Та сталося це вже згодом, після років і років його невпинної праці – і в далекому мальовничому Міжгір'ї, і у рідному Ужгороді, де він, почавши своє служіння рядовим спеціалістом, доріс до завідувача неврологічного відділення обласної клінічної лікарні. І знову – ніякої пихи, зверхності. Відкритість, привітність, вміння вислухати і неодмінно допомогти, вилікувати, а часто – врятувати. Я впевнений, що у тому, що він і відділення неврології, де він працює і донині, практично ровесники, закладено якийсь незбагненний, потойбічний, сенс. І глибока та щира повага до нього тисяч і тисяч людей, зобов’язаних йому здоров'ям і життям (я – теж серед них), стала справжнім визнанням його вмінь, майстерності і душі лікаря. Його внесок у розвиток неврологічної служби Закарпаття важко переоцінити. Як і у медичну науку, хоча наш "Молодий Вчений" так і не здобув наукових звань та титулів. Йому було не до регалій, він мав просто щоденно працювати на благо людей. 

Я вже згадував про батьків Івана Івановича. Щиру синівську любов, надзвичайно трепетну повагу до них він ніс і несе у своєму серці усе життя. А ще він – люблячий батько і дід. Та й просто – чудова, цікава і напрочуд інтелігентна людина. З бездоганним смаком в усьому – у манері спілкуватися, у одязі, у пристрастях і вподобаннях. Навіть у їжі, хоча він не їсть рибу, що, на мою думку, є абсолютним безглуздям. 

На днях йому – 75! Не віриться у це, дивлячись на нього. Він так само палко вболіває за "Динамо", так само щодня прямує до своїх хворих. Так само щемить йому серце доля України. І хай триває це роками і роками…

У нас вдома серед купи стареньких, вже пожовклих, фотографій є одна, надзвичайно дорога для мене. Я (пробачте вже мені таке часте використання цього займенника) йду у школу. "Перший раз у перший клас". Поруч – уся наша велика рідня. А веде мене за руку до нашої з ним рідної Першої школи – Іван Іванович. Мій Йончик. Я вдячний долі, яка понад півстоліття тому звела мене з ним. 

 

 
Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
04 липня 2017р.

Теги: лікар, душа

Коментарі

Микола Б. 2017-07-09 / 22:22:06
Дякую, пане Олександре!... Я пам'ятаю Його, часто бачив в Ужгороді на вулиці... Виокий, стрункий... А Володимир Микита - мій друг, він часто говорив про Снігурського, про Фединця....

Олександр Снігурський 2017-07-04 / 21:09:27
Миколо Б., він - мій дядько, якого я тут і згадав. Невропатолог.

Микола Б. 2017-07-04 / 20:15:34
Гарно!! Пане Олександре, а відомий хірург (чи невропатолог??)Снігурський, високий, стрункий... (знаний портрет Володимира Микити)- Ваш родич (батько)??...

О.Д. 2017-07-04 / 16:52:32
Проникливо. Дякую

Ужгород 2017-07-04 / 16:27:48
Чудова стаття про чудову людину! А от згаданого фото бракує :)