Телепортація

Нова поетична збірка Василя Кухти “Контрабанда слова” (284 с.) містить вибране за майже сорок років поетичної творчості, а також зовсім свіжі вірші останніх років.

Телепортація

За радянської доби Закарпаття було важливим коридором, через який здійснювалася контрабанда слова. Зі сходу на Схід ішли різні тексти дисидентів (наприклад, “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби), з заходу на схід – усе, що не пропускала досередини радянська цензура. Саме у Чопі на початку 1972 р. чекісти затримали бельгійського студента Я.Добоша, використавши це як привід для масових гонінь на всіх, причетних до самвидаву. У роки горбачовської перебудови контрабанда слова (а також музичних і візуальних текстів) вже здійснювалася тут ледве не у промислових масштабах. У добу Інтернету ні про яку цензуру, а відповідно і контрабанду слова, вже говорити не доводиться. Проте деякі старі партизани все ще продовжують за давньою звичкою пускати поїзди під укіс. 

Після зруйнування найбільш читаючого суспільства у світі (чесно кажучи, окрім читання, там більше і не було особливо чим займатися) перед українською поезією (і не тільки поезією) взагалі постало руба питання: бути чи не бути. Багато хто вже її відспівав і навіть станцював на свіжій могилі. Хочеться вірити, що та могила все-таки є кенотафом (символічним похованням без тіла всередині). Книжка В.Кухти якраз є аргументом на користь такої думки. Поезія продовжує жити навіть тоді, коли здається, що вона вже нікому не потрібна, окрім самого автора. Бо автора все одно не змінити, справжній поет пробуватиме заримувати навіть свої останні хрипи:

Змінився світ, але зостався ти –

Ізгоєм хитромудрих інсталяцій.

Справді, наше довкілля все відвертіше перетворюється із території для життя і творчості на якусь божевільну інсталяцію: секонд-хенди, риштування, смітники, задуха, відкриті кордони і закриті серця. Ми чужі на цьому святі життя, яке давно вже перестало бути святом. Світ втратив захисну оболонку і тепер відкритий усім буревіям:

Там Азія дика, Європа-повія,

Там чорний пеан навісної звізди...

Поете, устань... помирає надія –

Мойсея не жди!

Хоч ясно, що коли вже обирати між дикункою і повією, то останній варіант і смачніший, і безпечніший. Просто, не треба плекати щодо нього зайвих ілюзій – і можна сміливо користуватися. А щодо Мойсея,  значить наша нація стала набагато дорослішою, ніж у часи Франка, тому вже й не жде ніякого Мойсея. Вийдемо самі. Останній на сьогодні Майдан почався без вождів і пророків, вони примкнули пізніше. Якусь роль там відіграли і закулісні ляльководи (без них революцій взагалі не буває), але головним двигуном таки були ота колективна підсвідомість, про яку пише поет: 

Кажуть: ви надто горді,  

Ви не слов’яни, ні...

Душу хмільного лотра

Вишийте на полотні!

Кажуть: ви готи й даки,

Що затаїли гріх:

Срібний пістоль в атаку

Проситься із-під стріх.

Шепчуть: за шелом’янем

Обри плекають месть...

Вишийте шовком, мамо,

Нашу слов’янську честь!

Поет намагається зануритися у ці глибини, аби збагнути сучасність, своє місце у ній, але сонм предків виштовхує його назад: “Рано тобі ще”. Лишається тільки ловити  символи, які зрідка долинають звідти:

Світляк світанку, шал рудої кави,

Свічадо змови, чортик – сміх лукавий,

Жалю монетка, смутку срібний птах...

Смак перцю в серці, меду – на вустах.

Схоже до цього Кай у казці Андерсена безуспішно намагався із крижинок скласти слово “вічність”. Цілком аналогічно поети вже кілька тисячоліть намагаються заримувати “кохання” і “життя”. Приблизно з тим самим успіхом. З життям – ну ніяк, а от із смертю – залюбки:

Зносив, напевно, сотню підошов,

Як блискавкою зляканий, пішов.

Зосталося на згадку від любові

Під лівим, під соском шовковий шов.

Тому чи не єдине, що тримає поета у цьому світові – зв’язок поколінь. На відміну від Гамлета тут нитка часів не тільки не порвалася, а навпаки – в’яжеться все новими і все міцнішими вузлами, які вже не розв’язати – хіба що розрубати. Це поки заслуга не так ліричного героя, як його предків, щодо яких той переживає цілий жмуток емоцій:

Тільки на шість років...

На якихось шість років

Я розійшовся у часі

Зі своїм прадідом.

Це він збудував хату

З високим цифрованим ганком,

Космосами сволоків

Для моєї колиски.

Вирости у прадідовій хаті – це капітал, якого не відібрати жодному рейдеру. Тому ми помрем не в Парижі. Скалка з прадідової хати сидить у кожному і береже від зневіри.

Збірку міцно збито. Вона нагадує чи то портсигар, щільно набитий сигаретами, чи то такий самий повний магазин від “калаша”, а ще більше – казкову рукавичку, де кожної тварі по парі. Усі ці зайчики-побігайчики вистрибують на читача, вимахуючи то портфелями, то бартками, то залізничними квитками з “климпушівки”, гуцульського поїзду. Вони хапають тебе за руки і тягнуть у свій світ зі смереками, які проростають кронами із неба і ледве дотягуються корінням до землі. Там люди мають усе для щастя, окрім нього самого. Це дивний світ “між Ляхи і Чехи”, де колись загинув князь Святополк, який втік із Києва, але не втік від власної смерті. Поет теж постійно кудись тікає, проте успішніше за князя. Тікає не з порожніми кишенями, бо ж контрабандист. Якщо людина колись і навчиться таїнству телепортації, то все-таки навряд чи зможе переміщувати разом із собою якісь матеріальні речі – тільки духовні. Книжка саме про це.   

 

29 червня 2017р.

Теги: