Прощання з імперськістю

«Чем дальше от нас уходят времена великих битв, тем больше полководцев, которые их выиграли». Ця фраза була опублікована за часів Леоніда Брєжнєва у «Літературній газеті» в гумористичній рубриці «Рога и копыта» та вважалася шедевром підцензурної іронії. Але нинішній маразм, що відбувається навколо «Дня Перемоги» в «русском мире», не йде в жодне порівняння з творіннями «Льоньки Баснописца» і вже сам по собі є неперевершеною сатирою на старезну імперську свідомість.

Прощання з імперськістю

По суті, «спасибо деду за Победу» залишається єдиною міфологемою, яка підживлює агресивне звеличення держави, що страждає глибоким комплексом неповноцінності. Бо нічим іншим вона похвалитися не може, а брязкання зброєю охороняє ілюзію могутності. Мовляв, бояться – значить поважають, хоча це типовий шлях Герострата, коли нікчема перетворюється в символ ганьби.

Україна через подібну призму виглядає двояко. З одного боку, як уламок імперії  вона страждає і її фантомними болями, а з іншого – як новонароджена спільнота прагне позбутися обтяжуючої спадщини та долучитися до кращих цивілізаційних надбань. Звідси і хитання між 8-м та 9-м травня, між оцінкою цих подій як свята чи скорботи і тому подібне.

Як відверту некрофілію можна навести приклад діалогу, що відбувся в українському радіоефірі. Дозвонювач у  День Перемоги запитав ведучого, чи в нього хтось загинув на війні. Той відповів, що дід. «О, так у вас двойной праздник», – без тіні сумніву вигукнув слухач. Воланд торжествує.

Хоча наша держава у цивілізаційному виборі пройшла чималий шлях. Дві революції недвозначно засвідчили, що повернути Україну в лігво пострадянської імперії не вдасться і принаймні кілька поколінь мають від цього надійне щеплення. Водночас вони ж переконали, що поступ цей не буде оксамитовий, на відміну від країн Центральної Європи та Прибалтики. При всіх розчаруваннях та надбаннях Майданів, вони ствердили – влада в Україні буде підконтрольною та змінюваною виборами. Саме цим ми відрізняємося від міжнародного клубу довічних диктаторів, очолюваного Росією та частково Китаєм. І саме за це нам мститься путінський режим, який втрачає міф непереможності. 

Проте внаслідок двох революцій не здолана та й не могла бути здолана головна опора авторитаризму – корумпована бюрократія. Бо це тривалий процес, для якого потрібні не лише законодавчі зміни, а й глибинні ментальні зрушення. І розвінчування ореолу сакральності влади – ключова психологічна перепона на цьому шляху.

Трирічне правління Петра Порошенка є яскравою ілюстрацією протиріч, що супроводжують українську реальність. З одного боку він, як типовий пострадянський правитель, прагне підпорядкувати всі ресурси – правові, адміністративні, фінансові, медійні – під особистий контроль. З іншого, як проєвропейськи налаштований політик, змушений робити стратегічні кроки в напрямку децентралізації, антикорупційних заходів, захисту ринкових антимонопольних механізмів (останнє вдається найменше). Тому реформи йдуть занадто повільно, як для європейської країни, але й говорити про стагнацію чи тим паче відкат назад, як було за часів Віктора Януковича, буде значним перебільшенням.

І от тут вирішальне слово залишається за громадянами. Конкретно – за їх готовністю дотримуватись правової культури, брати на себе відповідальність за життя громади, держави, особистий добробут. Відмовитись від неправомірної вигоди, соціального паразитизму, патерналістських настроїв.

Ключовим індикатором подібних змін є реформа місцевого самоврядування. За всіх обставин не можна звинувачувати центр, що він нічого не зробив в цьому напрямку. Вже в перший рік нової влади  відбувся значний бюджетний перерозподіл на користь місцевих громад. Однак разом з коштами на регіональний рівень перетекла й корупція, починаючи з політичної й закінчуючи примітивними поборами. Закарпаття тут не є винятком.

Тотальний підкуп виборців, неприродні політичні союзи, плата за виділення землі, судові рішення, доступ до контрабандних потоків залишаються повсякденною практикою. Однак доступ до контролю за місцевими чиновниками значно легший, ніж за столичними небожителями. І замість громадян це ніхто не зробить.

Звичайно, механізми контролю тут не прості і для вироблення їх потрібні роки. Йдеться не про примітивний громадський контроль, коли купка горе-активістів більше шкодять справі, ніж допомагають. Мова має йти про системну політичну діяльність на місцевому рівні, яка піддається диверсифікації (тобто різні варіанти вирішення однієї проблеми) і проходить перевірку виборами. І це ще одна величезна брехня імперського підходу, що політика не має опускатися до місцевого рівня. Бо сучасна європейська культура  та й саме слово політика почалися з міста (polic), а лише згодом вийшли на міждержавний рівень.

Безперечно, на цьому шляху буде безліч помилок. Але в цьому й суть місцевого самоврядування, що тут масштаби менші, проблеми конкретніші, відносини прозоріші, а значить – й ціна помилок не така фатальна та й вони легше виправляються, ніж при централізованій гігантоманії. Тому цілком доречно було би проводити місцеві вибори кожні два роки, як у багатьох країнах Європи, що одночасно зменшило б ціну мандату та підточило виборчу корупцію.

Зрештою, іншої альтернативи в України як незалежної держави, ніж сильне місцеве самоврядування немає. Бо надто різна в регіонів історія, культура, мовна та релігійна традиція, економіка і т.д. І розумні нації використовують таке різноманіття для взаємозбагачення, а дурні багатіють імперськими амбіціями.         

11 травня 2017р.

Теги: імперія, самоврядування

Коментарі

*** 2017-05-31 / 14:22:46
Пане, Пащенко, скажіть будь ласка, щось про Український буржуазний націоналізм

Ружо 2017-05-21 / 18:05:55
Особливість політологічної науки в тому, що вона описує (талановито чи ні) конкретні ознаки процесу, явища предмету дослідження, але ніколи джерела їх походження і відповідні мотивації. Якщо якийсь сучасний політолог спробує зазирнути на лаштунки теми, він одразу втратить джерело прибутку у вигляді гранту. Слуги істот на кшталт Сороса за цим суворо слідкують.
Тому, пане Пащенко. не слід надувати щоки.

Степан Крук 2017-05-12 / 19:53:30
Раша вже не наша!!!

вуву 2017-05-11 / 08:15:42
Громадський контроль ...(як це раніше називалось "народний контроль)... Справа хорошо і навіть дуже дієва і результативна.
Однак в правовому полі вона не "виписана" таким чином щоб мала нетільки ревізійні чи контрольні функційі ... А перш завсе адміністративні і виконавчо законодавчі ... Т.б.т. ... Щоб після виявлених недодіків (в чомусь)... Мала право впливати на йіх розвязання або вирішення ... Контролювати хід виконання .
А вразі порушень(я)... Подавати справу в суд і відкривати кримінільне провадження . Тоді громадський (народний) контроль буде ... Дійсно максимально дієвим і результативним.


Віктор Пащенко
Публікації:
/ 6Вибори в Словаччині: Притча про вовків
/ 4Символіка Незалежності
/ 14Перемога розуму над інстинктом
/ 36Мукачево. "Падіння" Турула
/ 4Коса на камінь. Рух підтримки закарпатських військових проти правоохоронців
/ 5Орбан як Путін
/ 7До тричі, або Чому Україна вже виграла цю війну
/ 5Закарпатський переворот №3
/ 9Про Балогу, Москаля, Медведчука та політичну історію Закарпаття
/ 7"Переворот" в Закарпатській облраді: перерозподіл старого і опіка Києва
/ 14Десакралізація влади як шанс до реального самоврядування
/ 11Андріїв – Щадей: крок вперед, чи два назад?
/ 5Ужгород політичний (післямова виборів 2020)
/ 1Ужгород політичний. Ч. 5
Ужгород політичний. Ч.4
/ 2Ужгород політичний. Ч.3
Ужгород політичний. Ч. 2
/ 1Ужгород політичний. Ч.1
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч.15. Закінчення
/ 5Політичні трансформації Закарпаття. Ч.14
/ 4Політичні трансформації Закарпаття. Ч.13
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 12
/ 2Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 11
/ 2Політичні трансформації Закарпаття. Ч.10
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 9
» Всі записи