Воєнний Декамерон

Жанр вистави визначити тяжко – трагікомедія, притча, карикатура, фантасмагорія? Їдка сатира б’є через край, у залі часто сміялися. Водночас це політичний театр. Точніше – політико-психологічний. Хоча, здавалося би, яка душа у політики і особливо у її продовження військовими засобами? Але актори прагнули показати саме – що відбувається з людською душею на війні, що Ван там втрачає і що набуває, якими митарствами змушена брести.

Спектакль про громадянську війну – нашу (1918-1920 р.), але за бажання легко уявити, що це іспанська або американська. Або навіть сучасна гібридна війна на нашому Сході. Або ж давня Тридцятирічна війна, в якій німці розділилися на католиків і протестантів і воювали між собою. Останній присвячено знамениту п’єсу Б.Брехта, яку три роки тому поставив ужгородський театр. Тільки там матінка Кураж втрачає трьох дітей, одне за одним, а тут героїня послідовно приймає трьох завойовників. Так би мовити, три празники в гості.

Міріам – гебрайське ім’я, більш звичне для нас, як Марія. У цієї теж учора вбили сина, тобто події на сцені є певним аналогом Страсної Суботи. Напівбожевільна жінка у цілковито божевільному оточенні. Жінка у світі, що в даний момент живе цілком за чоловічими законами.

 Перед глядачем проходять представники трьох військ – білого, зеленого і червоного. Якщо хочете, трьох парламентських фракцій. Такий собі світлофор. У перемогу не вірить ніхто з них. Назовні усі троє дуже різні, але – антуражем. А схема у кожного та сама. Війна давно працює на самовідтворення. У її учасників зосталися тільки базові тваринні інстинкти. Тяжко лишатися  жінкою серед хижаків, особливо коли час від часу доводиться дещо змінювати тактику дресури. Міріам миттєво сканує кожного непроханого гостя, виявляє його найвразливішу точку і методично діє на неї. 

Ірина Кліщевська грає роль-хамелеон. Жінка швидко змінюється залежно від чоловіка поруч. Психологічна пластика вражає. Це захисна мімікрія, поширена у світі тварин: вони то роздуваються, щоб налякати противника, то зливаються з фоном, то уподібнюються до візаві. Жінка ближча до спадщини тваринного світу, майстерніше користується нею, ніж чоловік. Це фора, дана їй, аби протистояти грубій силі.    

Білогвардієць (Вадим Лялько) грає повну приреченість – без царя в голові і просвіту попереду. Тільки й лишається, що “уколоться и забыться”. Дика, хронічна втома, від якої, здається, не порятує навіть смерть. Культивує аристократизм, який насправді давно вивітрився. Згадується В.Шульгін: “Білий рух починався майже святими і завершувався майже бандитами”. Цей персонаж якраз балансує на отому переломному між, і в якому статусі він загине (а порятунку, швидше за все, не буде), залежить від Міріам.   

Образ зеленого отамана (Олександр Брюков) максимально фольклорний. Найбільш позитивний із трьох, бо хоча би приходить до жінки із власною пляшкою і закускою. Ну не шампанське і цукерки, а все ж. Самозакоханий до абсурду. Готовий вижити хоч всередині атомного реактора, але і взяти від життя усе, що погано лежить. У наші дні займався би яким-небудь напівлегальним бізнесом, доїв би бюджет, мав би у загашнику якусь кишенькову партію з патріотичною риторикою. 

Червоний комісар (Олег Лепенець) – це взагалі ходячий анекдот. Фурманов, що матеріалізувався із чапаєвського епосу і шукає Анку-кулеметницю. Страшенно нагадує добрий десяток сучасних українських політиків найрізноманітніших напрямків.

Чи зможуть душі усіх цих воскреснути? У фіналі наче є якийсь натяк на це. Хоча, може, то і примарилося. До прямого зіткнення між ними так і не доходить, хоча віртуально усі борються за ту саму жінку (символ України?). Борються без надії на виграш, бо для них головне –сам процес. Міріам же перед вибором, якого вона так і не зробить, полишить це глядачеві.

Теги: вистава, театр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати