Камертон

У Закарпатському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. братів Шерегіїв перший Відкритий фестиваль камерного театрального мистецтва розпочався спектаклем Київського академічного молодого театру “Піаніст”.

Камертон

Вистава за п’єсою Вадима Лєванова (1967-2011) “Прощай, настройщик”. Її написано як моноспектакль на одну актрису – така собі історія досолішання. Драму насичено десятками алюзій на шедеври світової літератури і кіно. Проте режисер Валерія Городецька перетворила це на діалог (кориду) двох акторів, а ближче до кінця з’являється ще й третя. Що називається, постановниця погралася живими ляльками. У результаті вийшло щось схоже на професійно зроблений рекламний кліп чи навіть цілий навчальний фільм “Як спокусити чоловіка, не маючи особливих принад”.

Головна безіменна героїня (Поліна Снісаренко) має шістнадцять років (правда, через шість місяців) і купу дитячих комплексів, які роблять її геть безбашенною. Отака сміливість від безвиході. Представниця золотої молоді. Брутальна, як недопалок. Спілкуватися з нею – все одно, що цілуватися з попільничкою. Актриса аж пнеться зі шкури, щоб викликати у глядача максимальну відразу до свого персонажу. Гидке каченя наче щойно випурхнуло зі стін якої-небудь ужгородської школи.

Герой (Олексій Нагрудний, знімався у ряді серіалів) пережив вже геть усе, включаючи і себе самого. Мирно доживає віку, нікого не зачіпаючи, налаштовує собі піаніно. Правда, відчувається, що раніше він просто палав – навіть зараз дим ще іде. Чому між цими двома щось спалахнуло? А хто його зна… “Когда б вы знали из какого сора…” Проте почалася алхімічна реакція, котра перетворює обох тваринок на “людинок” (останнє слово – з лексикону героїні). Обоє стрибають вище голови, не боячись розбитися. Артист грає не так реального чоловіка, як образ із дівочих мрій.

Тема зрадженої дружини (Анна Бащева) – це взагалі роман у романі. Усі згаслі почуття давно вже сублімовано інстинктом власності. Схоже, що із нього зродилася вся економіка людства. Саме на цьому, а не на коханні, тримається більшість шлюбів. Відповідний інстинкт цементує двох набагато міцніше за всі гормональні коктейлі. Перетворити кілька рядків із п’єси на живу людину (десь навіть реальнішу за двох коханців, більш плотську, чия історія прочитується набагато чіткіше) – це треба уміти.   

Фінал вистави вийшов таким собі практичним посібником. Закарпатські газети з року в рік друкують матеріал “Як правильно виходити із посту”. А тут – про те, як правильно виходити із кохання (чи що це там у них було?). Перше кохання лишається з людиною на все життя, тому добре вийти з нього ще важливіше, ніж увійти. Для героїні це було перше, а для героя, схоже, останнє. Хоча як виходив з того він, лишилося за кадром. Натомість сцена, коли героїня відпускає свого коханця поневолі – чи не найкрасивіша у спектаклі, дуже щемка, на контрасті з усім попереднім і подальшим шансоном.   

Значний відсоток успіху забезпечує психоделічна музика, спеціально написана для вистави композитором Олександром Шимком. Вона була аперетивом до початку дійства, виникала по ходу дії і забезпечила коду.

Актори – принципові мінімалісти, їхня мова складається переважно зі штампів, бо принципово не те, що вони говорять і навіть не те, як це говорять. Це театр-провокація, націлений на те, щоб збурити підсвідомість глядача, примусити її фонтанувати, викидати на поверхню якісь власні спогади, асоціації, проблеми.  Тому кожний з присутніх у залі бачив на сцені щось своє власне, суто  особисте.

Камерний театр, коли усе на відстані простягнутої руки, – театр особливий. Відтак цілий тиждень спілкування із ним – це справжній дарунок для ужгородців.  

21 квітня 2017р.

Теги: камертон