Пам’яті батька

У житті народів, країн, цілих епох ми намагаємось осмислити значення життєдіяльності особистостей, які здійснили вагомий вклад у розвиток суспільств, країн, культур, епох, аналізуємо їх діяльність, виводимо їх значення для життя тієї чи іншої країни, її розвитку, інколи занепаду (антигероїв). Досліджуючи та культивуючи життя та діяльність тих чи інших впливових людей, суспільства, отримують розуміння самого себе, передачу цінностей, традицій, культури, ментальності. І це дуже добре. Тоді формування майбутнього є усвідомленим і цілеспрямованим. І саме тому в українців колонізатори та яничари протягом багатьох часових відтинків відбирали історію, а отже і національну та громадянську свідомість.

Пам’яті батька

Однак, тут у цьому нарисі я спробую писати не про історію країни,  регіону, чи, тим більше світу, а опуститися нижче, на молекулярний рівень, якщо так можна сказати. Власне, про історію своєї родини, а точніше - про свого батька.

В сьогоднішній інформаційний вік ми так багато знаємо про часи далеких минулих епох, цивілізацій, великих політичних і культурних діячів. Але чи достатньо ми знаємо про свої родини, своїх родичів, батьків? Чи осмислили значення їх буття для нас, для наступних поколінь, чи вивчили епоху, в якій вони жили і творили? Адже, саме тут і так творяться малі соціуми: містечка, селища, села, родини, сім’ї. Із покоління в покоління передаються цінності, традиції, досвід. Свого часу Тарас Шевченко у щоденнику написав: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». І це без перебільшення, бо історія життя кожної людини є частинкою історії народу. Та чи інша особа в своїй історичній епосі не просто живе, а творить життя. Вона розв’язує актуальні завдання, приймає виклики, культивує певні цінності, норми, зразки поведінки і т.д., або, інакше, творить матеріальну, духовну і ментальну основу життя своїх нащадків. З цих позицій актуально кожній людині знати глибше про життя своїх прямих родичів, особливо покійних, а не тільки раз на рік відвідувати на кладовищі їх могили, запалювати свічки та приносити молитви про прощення гріхів. Зрозуміло, що це необхідно робити. Але важливо, насамперед, осмислити їх життя, віднайти його смисли і значення, глибше зрозуміти епоху, в якій вони проживали та, відповідно, вжити заходів, щоб цінності їх буття не були завалені товстим шаром повного забуття.

Таке, більш глибоке осмислення життя мого покійного батька спробою здійснити прямо тут і в такий спосіб отримати додаткові знання з історії  свого краю, кращого розуміння  малого соціуму в якому проживаю та, мабуть, і своєї особи також. Відразу попереджаю, що писати буду довільно, без часових, тематичних чи інших послідовностей. Це есе (вид жанру), глибоко суб’єктивний, індивідуальний, що відображає мій особистий погляд.

Не вержеш рянду (не кинеш ганчірку)

Час у пам’яті поступово затирає події, ситуації, деталі щодо спільного проживання з тими чи іншими людьми, залишаючи тільки сутнісні моменти, яскраві емоційні та образні картинки. Однією з таких картинок мого дитинства, яка мені запам’яталася,  була ситуація з одного шкільного ранку. Я, поснідавши, зібрався до школи. А сестра випрасувала мені піонерський галстук, акуратно зав’язала і я вийшов з хати з сумкою на плечах, а назустріч - батько. Він виглядав трохи пригнічено, зміряв мене очима зверху вниз і сказав: «Не вержеш рянду з шиї?». Мені двічі говорити не треба було, позаяк постійне пиляння в школі за носіння піонерських галстуків діставало і природно викликало протест, а тут така підтримка. Я хутко його зняв, склав конвертом і забив у кишеню в сорочку під светр. В школі натягав його тільки тоді коли вже притискали «пальці в дверях» і діватися нікуди було. Виймав з кишені, зав’язував, але вигляд його був зрозумілий, як щойно витягнутий у корови з пащі.

Наведений вище факт не був якимось одиничним випадком. Навпаки, він скрізь і постійно засуджував тодішній комуністичний режим. І робив це так відверто, самозречено, безпечно, що просто дивуєшся, як його поведінку тоді не відстежило КГБ та місцеві сексоти (мабуть, недооцінювало середовище простих лісорубських бригад) та не засудили за антирадянська пропаганду і агітацію відповідно до тодішнього кримінального кодексу СРСР.

Очевидно, беріг його сам Бог.

Як ілюстрацію наведу ще ряд фактів, які розкривають сутність його світогляду, поведінки, характер.

Найперше виринають із пам’яті події середнього шкільного віку. Тоді, я спав з ним в одній кімнаті. Він дуже рано вставав і збирався на роботу, позаяк працював лісорубом, а перевезення цієї категорії працівників було особливо вдосвіта, що, закономірно, будило мене і часом не давало висипатися. Але то я переносив досить легко, призвичаювався, спав собі далі. Але, що було важче, так це прокидатися від тріскоту, шумів радіоприймача. Батько часом вночі брав і вмикав радіоприймач (хоч і робив це дуже тихо) і на коротких хвилях намагався слухати передачі «Голосу Америки» та інших радіостанцій із-за кордону, які постійно глушилися радянськими спеціальними станціями.

Та одне - робити це вдома, але батько подібні вчинки робив і в середовищі людей, з якими працював, контактував, товаришував. Не так давно мав бесіду з одним із його колишніх молодших колег по роботі - Шорбаном Миколою Петровичем. Він говорить: «Вийдемо зранку на лісосіку і, зрозуміло, перш, ніж приступити до роботи, станемо перекурити, хтось кине жартом. А, бувало, затіємо часом таку собі «політінформацію». І тут, каже він, твій батько, почне розповідати різних історій, політичних подій; викаже всі новини. Прокоментує погляди Радіо Свободи, Голосу Америки, BBC (Бі-Бі-Сі); розкаже, що пише радянська преса, а що Rudé právo, яке він виписував і читав, про що писала дорадянська преса на Закарпатті і тому подібне. Слухали ми його з таким захопленням, що аж дух перехоплювало. Ми, каже, бувало і таке, що і по дві три години вели такі  бесіди. Зрозуміло, що робили це в основному в погану погоду, коли в лісі майже не можливо робити.  Це були собі такі політінформації навпаки. І розповідав він  дуже природно, ненав’язливо, так собі, між іншим, і тому це нікому не набридало».

А також пригадується один випадок з мого середнього шкільного віку. Якось літом до нас завітав вуйко Калинюк з Мукачева. Він із моїм батьком довго вели бесіди. Про суть тих бесід не знаю, але коли я непомітно зайшов з сусідньої кімнати, вуйко відчув спиною, що є стороння людина, обірвав розмову на півфразі.  Батько тоді йому заспокійливо сказав: не бійся, то мій малий. Це, певне, його занепокоєння привернуло мою увагу і тому запам’яталося мені, в тому числі і оте останнє слово – Волошин.  Тільки згодом, на п’ятому курсі університету, в 1991 році  я зрозумів, про якого Волошина вони тоді говорили, і взагалі, ким був мій вуйко Петро Каленюк з Мукачева (Голова Центральної виборчої комісії з виборів до Сойму Карпатської України 12 лютого 1939 року).  

В такій родинній обстановці я ріс і, зрозуміло, мимоволі всмоктував ту атмосферу, світогляд, цінності. Тоді я того всього не розумів, багато чого заперечував, бо радянська школа своє таки робила, але зі зміною політичної ситуації в СРСР з початком Перебудови Михайла Горбачова я швидко позбувся радянських ідеологічних штампів, позаяк цьому посприяло батьківське виховання.

Загалом, широкий народний рух народнофронтівського типу за відновлення незалежності України в другій половині 80-х – 1991 рр., організаційно об’єднаний 1989 році в Народний Рух України за Перебудову був підготовлений саме такими людьми як мій покійний батько. Антирадянські, самостійницькі  їх погляди, які  були особливо масовими у родинах у сусідній Галичині, і стали основою для цього руху.  

Із біографії життя

Мій батько, Ференц Петро Іванович, народився 29 січня 1920 року в старій сільській оселі села Богдан. Тепер ця частина села адміністративно належить вже до села Видричка. За його ж переказом, хата була побудована ще опришками (про те, що далекий предок походить з опришків Олекси Довбуша, говорять збережені усні родинні перекази) 1747 року. Про це засвідчував, як він говорив, відповідний напис, який був вирізьблений на сволоку будівлі. За декілька років після його народження цю хату розібрали, а дід, Ференц Іван купив землю і побудував вже свою, нову, безпосередньо у Богдані. Родина, в якій він народився, належала до руського (українського), як тоді переважно називали, роду. Його батько, (дід) Ференц Іван, (якого я вже не пам’ятаю, помер 1966 року),  був місцевий богданський, а мати, (баба), Лазоряк Катерина, була родом з Рахова. Крім нього в сім’ї виростали його дві старші сестри - Анна і Олена. Чому по дідові, який був з гуцульського роду, родина носила "угрське" прізвище Ференц, невідомо. Але, скоріше за все, це був результат того, що до ХVІІІ століття селяни не мали прізвищ, їх їм присвоювали за наказом австрійського цісаря чиновники. Очевидно, предка моєї родини так означили під час цієї державної акції.

Дитинство мого батька пройшло типово, як і для більшості його ровесників гуцульського краю. Сільський побут, змалечку доглядати за худобою (корови, вівці, коні), мальовничі обереги та відповідні дитячі забави. Далі - школа, яка для нього виявилася тільки початковою. Вона була доброю, народною, з хорошими вчителями, зокрема вчителем з української еміграції Олександром Ладижинським. Навчання йому відкрило дорогу до пізнання, хоч і було короткотривалим, чотири класи початкової освіти народної школи, що тоді було обов’язковою вимогою за чехословацького періоду. Дід Іван розумів вагу навчання, бо був освіченою, ерудованою, як для сільського рівня, людиною, і хотів, щоб син навчався далі. Але тут зіграла свою злу роль дитяча норовистість, упертість, яку тоді побороти не вдалось. Згодом, трохи пізніше, вона була поборена, але навчання продовжилось далі лише у формі постійної, пожиттєвої самоосвіти. Змалку він привчався до праці, як вдома на господарстві, так і, поступово, на найманій праці, зокрема здійснював літні полонинські випаси громадської худоби, на будівництві греблі (гаті) на потоці Квасний, разом з дідом як тесляр, який навчав його ремесла, будував різні дерев’яні будівлі (житлові будинки, господарські будівлі, технічні споруди), ну і, зрозуміло, робота в лісі на лісорозробках та, згодом, і сплаві лісу на плотах (дарабах).

Сурові життєві вихори почалися у нього уже після окупації Карпатської України гортіївською Угорщиною 1939 року. Невдоволення угорською окупаційною владою багатьох молодих людей кидало на необдумані кроки. Так, лише з Богдана протягом 1939 – 1941 років угорсько-радянський кордон перейшло 80 чоловік, які подалися до «радянських братів». Зрозуміло, що радянська прикордонна служба відразу етапували їх до сталінських ГУЛАГів. Одного прекрасного дня 1940 року батько змовився ще з двома своїми друзями, запланував також здійснити цю акцію. Чисто випадково про цей план дізнався дід Іван, який був обізнаний про «радянський рай» на великій Україні з календарів «Просвіти», газети «Свобода», інших видань, які купував за чехословацького періоду. Він, добре «прочистивши мозок» моєму батькові, врятував його від необдуманого кроку.

Наступна сторінка життя батька була пов’язана із буремними подіями Другої світової війни, про які він розповідав. Так, 1941року його призвали до угорського війська. Передбачливий дід розумів, що у війську його синові потрібне буде добре знання угорської мови і тому цілий 1940 рік намагався навчити його цієї мови, розмовляв з ним на ній. Адже сам проходив навчання в школі в пік тотальної мадяризації, дії так званих законів Аппонія наприкінці ХІХ, початку ХХ століть. Він до кінця життя на письмі так і лишився латинопишучим. Тексти писав українською мовою, але латинським, угорського варіанту, алфавітом. До мобілізації на Східний фронт батько військову службу, тобто військову підготовку, проходив на території Трансильванії, яка у 1940 році була анексована за допомогою Німеччини та Італії у Румунії. Тут вперше він зустрівся не просто з військовою муштрою, але глибоким людським приниженням на національній основі, фізичним насиллям, катуванням, яке було характерне для гортіївського війська. Хоч персонально до його особи це не дуже застосовувалося, рятувало добре володіння угорською мовою та, мабуть, і угорське прізвище, він навіть отримав звання старшого солдата, але був свідком знущання над українськими та румунськими побратимами. Особливо діставалося тим, хто погано, або взагалі не володів угорською мовою. У більшості до українців Закарпаття було позивання "смердючий карпатський русин". За найменші провини вояки піддавалися фізичному покаранню і катуванню. Так, одного разу його закріпили спостерігати за фізичним станом підвішеного за зав’язані за спину руки вояка, який разом з ним проходив військову службу, румуна за національністю. Його обов’язком було, на випадок втрати тортурованим свідомості, опустити на землю, облити водою і далі знову підтягнути мотузку. Покараний мав так повисіти визначений військовим керівництвом час. Покійний батько не міг дивитися на муки і зойки свого побратима і на свій страх і ризик підставив йому під ноги поліно, щоб пальцями ніг він міг упирався в нього, аби полегшити біль. У випадку контролю начальства планував хутко вибити поліно з-під ніг.

Всі ті реалії військового життя у гортіївському, по суті фашистському, війську розбудили його національну свідомість, виробили в ньому, навіть, певну упередженість щодо угорців. Зрозуміло, що причиною такого поводження значної частини угорців того часу була ідеологія реваншизму, шовінізму і фашизму, які активно пропагувались тодішнім владним режимом в Угорщині, інфікованого вірусом «мадярської весни» з його ідеєю «собіранія» «історичних  угорських земель».

Далі було перекидання на Східний фронт, безпосередні бойові дії проти радянської армії, де був наводчиком в першому гірсько-артилерійському полку угорської армії. Він прекрасно усвідомлював, що то є чужа війна, і за чужі інтереси. На початку 1944 року в результаті оточення угорської військової частини радянськими військами потрапляє в полон. Опинившись у оточенні, він не зірвав погони, які символізували рід військ. За це мало не поплатився життям. Очевидно, радянським військам сильно дошкуляла артилерія. До піхотинців ставлення було більш поблажливе. Від розстрілу роздратованим натовпом радянських солдатів врятував його їх (радянський) командир, який спілкувався з ним як з військовополоненим українською мовою. Він вгамував їх емоції, сказавши, що  військовополонені потрібні живі для відбудови країни. Під час допитів його інтенсивно вербували дати згоду на повернення через лінію фронту на Закарпаття для організації партизанського руху. Однак він відмовився від цієї пропозиції і, відповідно, далі був етапований до концентраційного табору для військовополонених. Голодне, холодне, та фізично виснажливе табірне життя тривало близько півроку. Далі в табір навідалася місія Чехословацького армійського корпусу, яка запропонувала військовополоненим, колишнім громадянам Чехословаччини українського, чеського і словацького походження на добровільній основі вступити до чехословацького війська вже на боці СРСР проти фашистської Німеччини. Чим він і скористався. Був спочатку в піхотній частині автоматником, а після осколкового поранення в голову та лікування на території Польщі - сапером. 

Демобілізувався з війська восени 1945 року після закінчення Другої світової війни, а саме, війни з Японією. Після капітуляції останньої почалася демобілізація, а так тримали в резерві для перекидання на Далекий Схід на радянсько-японський фронт. При розмовах згадував, як його, по завершенні війни, активно вербували чеські військові командири. Вони пропонували йому залишитись в Чехословаччині. Пропонували навчання, роботу, житло. Після всіх відмов його командир кинув заключні і пророчі слова: «Vím, že svědí dlaně».   (знаю, що сверблять Вас долоні). А ще пригадував слова свого бойового побратима, односельчанина Василя Папариги, який залишився в Чехословаччині. Останній отримав в бою важке поранення і вісім місяців лікувався в госпіталі під Сталінградом. Він говорив: «Браті, я дома не поїду. В нас у Закарпатській Україні москалі. Я з ними зараз рік жив, їх наслухався і тому не хочу до них вертати». Пізніше батько, звичайно, шкодував, що не послухався порад і втратив шанс.

Тоді ж восени і повернувся з Праги додому. А далі? А далі напророчена чехом доля, надзвичайно важка фізична праця в лісі на лісорозробках, лісосплаві по 12-16 годин на добу, особливо в другій половині 40-х – 50–х роках. Він працював як на території району, так і в сусідній Івано-Франківщині. Тому український повстанський рух йому відомий був більш зблизька. Періодами була віддушина теслярської роботи на будівництві різних будинків, гуртожитків для лісорубів. Крім важкої праці в лісі важко приходилось утримувати підсобне господарство в умовах колгоспної системи. Заготівлю сіна приходилось робити під високий відсоток натуральним продуктом (заготовленим сіном). Загалом прожив важке життя. Така була   його доля, яка відображає складну долю краю в ХХ столітті в цілому. На пенсію вийшов у 1977 році, помер у 2000-му.  

Я і Батько

Народився я 1965 року, у десять років після всіх інших моїх братів і сестер. Відповідно, був молодшою, п’ятою дитиною у батьків. Коли я народився батько мав 45 років, мати 40. Це був уже поважний вік, більший досвід батьківства та вільного часу, адже з 1977 року вже перебував на пенсії і тому більше  виділяв часу на виховання. Я був своєрідною потіхою на старість у батьків. Увагою не обділявся, бо старші мої брати і сестри, у пору мого зростання, вже були дорослі та помалу відходили з батьківського дому.

Але повернемося знову ближче до теми, теми життя мого батька, його світогляду та мого досвіду проживання з ним. Якщо вище старався висвітлити, просто деякі факти з біографії життя, то тут спробую дати і факти, і трохи більше суб’єктивних вражень та оцінок. Найперше, чим згадується мені покійний батько, так це колосальною ерудицією. Ззовні, з погляду того середовища серед котрого працював і жив, то виглядало трохи дивно. Навіщо йому, простому лісорубу, була така обізнаність? Він вільно підтримував будь які розмови. Був компетентний в історії, перебігу світової політики, літературознавстві, географії, мистецтвознавстві та цілої низки інших галузей знань. А до того  знання ряду іноземних мов, зокрема, досконале володіння угорською, чеською, словацькою; добре - румунською, російською, польською, трохи німецькою. Останнє відкривало йому світ з погляду інших народів, бо він не просто володів мовами на рівні розмовної, але й читав літературу, пресу на зазначених мовах, зокрема, на чеській, угорській, і зрозуміло, російській. Постійна самоосвіта була його хобі.

Особливо старанно він відносився до збереження старої дорадянської,  літератури, (періодики, навчальних підручників, художньої літератури, тощо) архівував її. Пізніше, при написанні кандидатської дисертації, батьків домашній архів облегшив мені пошук необхідних джерел. Тому, за радянських часів, як би були знайшлися «добрі люди» і доповіли  про зберігання цієї літератури у відповідні органи, то лише цього факту було достатньо, щоб  поповнити лави дисидентів.

Така людина, живучи серед простолюддя, здавалося, мала б бути замкнутою, не мати широких контактів. Та ні, він був комунікативною людиною, спілкувався з широким колом людей. Його розмови надзвичайно приваблювали, люди до нього тягнулися.  Мова була панорамна, образна, фактологічна, деталізована, без теоретизувань, із дуже влучним застосуванням цитат на мовах оригіналів (іноземних мовах), і зрозуміло, далі  їх перекладів.

Та це його хобі до самоосвіти аж ніяк не відбивалося на веденні домашнього господарства, організації побуту. Читав він багато, але дуже швидко, здавалося, що сторінки просто поглинав. І, зрозуміло, в більшості у вечірній час та в неділю.  А так життя вимагало багато праці і в дома по господарству. А до того він займався і ремісницькими справами. Був прекрасний тесляр, бондар. Під час навчання в Ужгородському університеті, коли переді мною постало питання вибору теми курсової роботи та наукового керівника, я вирішив трохи схитрувати, піти легшим шляхом, щоб не дуже сидіти архівами, вибрав етнологічну тему та Тиводара Михайла Петровича як наукового керівника з метою полегшення собі роботи, позаяк далеко не треба було ходити і збирати польовий матеріал (хоча це абсолютно не полегшило роботи і архівами, і бібліотеками треба було працювати все одно). 95 відсотків давав мені його покійний батько. Загалом володів він великим обсягом інформації з минувшини села, Рахівщини. Коли його пробивала ця тема, розповідав її дуже захоплено. Дещо з його переказів я зафіксував письмово, але на жаль не все.

Ще однією важливою рисою його особистості був потяг до естетики. Відчуття краси було у всьому: починаючи від милування карпатськими краєвидами і закінчуючи власними ремісничими виробами, які робив витончено, з обов’язковою орнаментацією. В містах його приваблювали пам’ятки архітектури і скульптури, музеї. Купував фотоальбоми пам’яток культури, світового архітектурного мистецтва.  

Загалом, на світ він дивився власними очима, виробляв індивідуальний погляд. Так, наприклад, в питанні релігії був віруючою людиною, але водночас критичною. Ходив до церкви (не постійно), але не сприймав фанатизму. Розумів кон’юнктуру релігійної ситуації в СРСР.  

Багато ще різних цікавих і важливих фактів, подій, історій можна розповісти, але це тільки буде втомлювати. Адже це не мемуарний опис. Наша мета дещо інша.   

Підсумовуючи вищесказане скажу, що світ у колі моїх покійних батьків у дитячому та ранньому юнацькому віці видавався мені тоді дещо некомфортним. В нас  не було Нового Року, дня радянської армії, 8- Березня, бо батько в цьому був категоричний, «це совітські свята», говорив він, «і нам що до них». Так я жив серед своїх по старших батьків, і десь крадькома заздрив своїм ровесникам, чиї батьки були більш молоді, «продвинуті», «сучасні». Та згодом, я зрозумів, що завдяки своїх батьків, а в першу чергу батька, душею торкнувся  світу архаїки, дорадянського та до індустріального, світу старої Гуцульщини.  Для кращого ілюстрування життя  батька, його родини та краю додаю підбірку старих  фотографій.

Післяслово

Безперечно, що кожній людині милі свої батьки. Це аксіома. Але в даній статті я не просто висвітлював свого покійного батька як син, а реальну добу і людину в цій добі, її буття, характер, долю. В наш час так багато культивують вишиванку, трембіту, гуцульські фестивалі, тощо. Але все то якось голо, без людей. Гуцульщина не зводиться лише до «Бербениці фіглів», а ні до «Бринзі». Гуцульщина, як і всякий інший край, це – люди. І в першу чергу, не форматні люди, які йшли по життю своєю, часом дуже тернистою, дорогою, яких не змогла перемолоти система. Саме таких портретів потребує сучасність. І один з таких не форматів, на мій погляд, і був мій покійний батько, Ференц Петро Іванович.

Світлина 1916 року. Родина тоді ще ненародженого батька. Справа стоїть дід Ференц Іван, сидить справа баба Ференц (Лазоряк) Катерина, спереді діти (батькові сестри): Олена справа і Анна зліва; сидить зліва прабаба Шорбан (Лазоряк) Анна, стоїть зліва вітчим баби Катерини Шорбан – Гнюсій Семен. На задньому плані з ліва видно частину хати, згаданої в тексті статті, що була побудована  1747 року, в якій народився мій батько

Світлина 1928 року. На світлині зображені мої прадід Ференц Григорій (Гриць) та прабаба Ференц (Шорбан) Софія

Світлина 1928 року. На світлині зображені мої дід Ференц Іван та баба Ференц (Лазоряк ) Катерина

Світлина 1928 року. На світлині зображені малолітній батько Ференц Петро (в центрі) та його сестри: Олена (справа) та Анна (зліва)

Світлина 1931 року. На світлині зображені учні школи на тлі сільського уряду (сільради), тепер корпусу Богданської ЗОШ І-ІІІ ступенів.  В центрі, серед учнів, вчитель Олександр Ладижинський. Третій зліва у верхньому ряду – мій батько Ференц Петро, четвертий з ліва  (біля батька) – Чолій Василь, згодом студент вчительської семінарії, карпатський січовик, загинув 18-річним юнаком в обороні Карпатської України під Хустом. Згідно з записом на зворотньому боці світлини означені дорослі особи: зліва – Ференц Михайло, справа – Білінкевич Іван та Шорбан Дмитро

Світлина 1940 року. Різдвяна коляда (вертеп). Батько - третій справа, одягнений у форму жовніра

В угорському війську, 1942 рік. Відповідно до записів на зворотньому боці на світлині зображені: Стоять, зліва направо - Ворохта Павло (Рахів, Новоселиця), Рийпаші Іван (Комлошково, Угорщина), Марущак Микола (Малий Бичків), Червак Михайло (Богдан); сидять - Русняк Іван (Кречунів, Південна Мараморощина, Румунія), Кравчук Іван (Ясіня), Ференц Петро (Богдан,(батько), Тернущак Дмитро (Верхнє Водяне)

Прага, 1945 рік.  Батько - вояк Першого Чехословацького  окремого корпусу

 

Світлина 1957 року. На знімку - мої батько і мати (Ференц Гафія) та старші брати і сестри: Катерина, Іван, Анна, Михайло. Ну і я, в проекті через 8 років

На будівництві. Фотографія 1958 року. Батько - зліва, справа - Молдавчук Іван

1965 рік, на лісорозробках, урочище Німичний. Батько - другий справа

1969 рік, батько забавляє мене

1984 рік. Батьки приїхали до мене в армію

Фото зроблене  крадькома, вечірнє сонце засліпило. На сінокосах, 1990 рік, тато б’є косу

За бондарським верстатом. Батько за виготовленням бочки (діжки), виготовляє доґи (деревяні складові) для неї, 1993 рік

Велике свято. Зустріч бойових побратимів через 53 роки. Згадуваний у тексті статті Василь Папарига, який після 1945 року залишився жити в Чехословаччині, приїхав в Україну відвідати рідну землю. На верхній світлині ліворуч - Василь Папарига, праворуч - Ференц Петро. Аналогічно і на нижній фотографії

15 лютого 2017р.

Теги: Ференц, батько

Коментарі

Житель Богдана 2017-09-29 / 00:50:50
Петро Петрович ваш батько використував всі пільги від радянської влади навіть машину взяв безплатно як ветеран.Другі ветерани цього добитися не могли.А ви коли поступали то тоже скористалися пільгами ветерана. Тогди влада була добра і ви з батьком мовчали.Дивно...

Гуцул 2017-02-16 / 11:23:09
Респект автору! Мудрий гуцульський рід богданських патріотів!

Верховинець 2017-02-15 / 19:54:24
Гарно ви про батька написал. Я також був писав про свого батька, та не закінчив. Прочитавши вашу оповідь вирішив закінчити.Він народився у 1919 році і також служив у мадярській армії, але служив на землях тодішньої Угорщини що нині належать Сербії. Був демобілізований у 1942 році, а у 1943 зарахований на навчання в школу командирів що дислокувалася в Берегові і навчався там до жовтня 1944 року. А потім прихід віськ СРСР і курсанти школи розбіглися хто куди...Хто в Канаду, хто в Чехословачину, хто в Австралію, а мій батько повернувся на Верховину. Бог милував, як і вашого батька, не реперсували. Навпаки працював і заробив своєю працею навіть ордени СРСР. Всі - крім ордена "Дружби народів", бо його пізніше ввели, а тоді вже батько був в опалі у вищого керівництва області, але мав пошану серед народу, тому і працював майже до самої смерті...


Петро Ференц
Публікації:
/ 5Освітній закон і Угорщина. Історичний контекст і завдання на перспективу
З літопису села
Український чин Закарпаття в період угорської окупації та початку встановлення радянського тоталітарного режиму (1939-1945 рр.)
/ 2Юрій Ерстенюк. На таких тримається Україна
/ 1"Золотий" вересень
/ 1Хата Калинюка
/ 10Михайло Тиводар. Слово про Вчителя
/ 35Бібліотека, фітнес і комунальне майно
/ 2Старе гуцульське фото з ХІХ століття
/ 12Гра на бідності
/ 1Українська суспільна думка 30-х років про соціальний устрій, великий бізнес і соціальну справедливість (ДОКУМЕНТ)
/ 2Чи вирветься Україна із обіймів олігархату?
/ 15Впізнати їх
/ 28Богдан, школа і "каптьорка"
/ 8Ференц – «корупціонер»!
/ 2До других роковин з дня смерті Ярослава Дашкевича
/ 12Чи побував Іван Франко на Закарпатті?
/ 11Чи візьме Богдан участь в "Гуцульській бринзі"?
/ 28День Незалежності в Богдані: А Партія регіонів – проти!
/ 23Громада села Богдан обурена діями сільських депутатів
/ 49Ситуацію в селі Богдан скеровують на Баранинський шлях розвитку
/ 3Гуцульська балада про Другу Світову війну
» Всі записи