Понад Хустом ворон кряче

Мій няньо був під Хустом. Мав… Одне слово, я описав був про те невеличкий есей.

Понад Хустом ворон кряче

Ванько Чендей тоді чкурнув з-під Хуста й став відтак з російськомовного українським прозаїком. Мій батько рідко звертався до свого з Дубового однокашника, а коли мені захотілося стати вукраїнським писателем, я й написав був І. Чендею листа, мовляв, я буду також, як Ви, на що мені Ванько з Дубового (тод він уже жив в Ужгороді) відповів: «Доста мені Петра Мідянки з Ш. Лугу». На що мене й різонуло, мов брич.

Я й поїхав відтак до Києва, аби не мозолити очі ані Чендею, ані радянському літературному Закарпаттю. Проте, одначе, мій батько був під Хустом ( як він любив казати про чендеїв та іже з ними : «Пиздовранці нинішні». (Даруйте на слові, вельми шляхетні закарпатці). Одначе, мій батько – то є сила! Цитую ж своє:

«Роман Драґош тепер зостався один, мов слуп при дорозі. Перед учорашнім боєм відвідав отцюжину, побував дома, в присілку. Його няньо – заможний ґазда – Богом просив сина лишитися тої бавлінки у власну державу, сісти на гузицю, не рипатися. „Най собі батько Волошин змагається з мадярами, а ти, Романе, не лізь в оті січовики. Однак програєте Горті, бо той мадяр, як і Гітлер, фашист. Куди нам, вошливим русинам..." Перебив син:

– Нянью, я не вошливий русин, а українець, і саме такі, як батько Волошин, пролупили нам очі на світ.

Старий Драґош гримнув п'ястю по столу:

– Он воно як. Я, виходить, вошливий русин, а ти – чистотний українець. Геть, кополе, з моєї хижі. Най тебе годує і вбирає ваш, смолошів, батько Волошин, а я аби не видів тебе більше ніколи. Вон! – показав перстом на двері.

Син принишкло підійшов до зажуреної матері, що не сміла втручатися до чоловічої розмови, пригорнув її д' собі:

– Мушу йти, – раз і щез у сінях.

А зараз онде стовбичить на Красному Полі один, самісінький, зализує, мов загнаний вовчук, свіжі рани. „Головне, я живий", – поправив пас ґвинтівки на плечі. Вийшов на биту дорогу, постояв, обдивився довкола. Край загарбаний, няньо вигнав його з рідного дому, сусідки-держави розстрілюють кожного на кордоні, хто рятується від мадярської кулі. Увесь світ йому на заваді – хоч іншого шукай. Роман мне зубами губу, кусає до крові: „Туди ще рано. Весна на носі". Ноги несамохіть ведуть у гори. Чавкає сльота під ногами, падає гнітючий сніг, вогке тяжке повітря гне до землі. Набряклі чоботи, мокрі онучі труть п'яти, натирають кісточки. Ледве дістався рівної стежки, що прокопана впоперек схилу, віддихався».

P.S. Нині закарпатські писателі бавляться в евролітературу, викручують на те і Чендея та й себе довкола ж його, а я свого батька не продам! Нє… Він же був під Хустом. А я ж його син.

Слава Ісусу Христу.

 
09 січня 2017р.

Теги:

Коментарі

Іван 2017-01-12 / 14:59:38
Ех, Оросе! Ій-бо, думав, що ти- Яйцеслав! А ти - просто Славко!