Пряшівський феномен

Інтерв’ю з письменником і видавцем Іваном Ребриком

 
Микола Мушинка та Орест Зілинський на пряшівській науковій конференції з проблем розвитку української культури, 1967 р. В другому ряду: У Среманяк, С. Гапак та
П. Маркович. В третьому: П. Мурашко, В. Жібліцький та А. Пестременко.

На переконання письменника й видавця Івана Ребрика, це словосполучення – Пряшівський феномен − ховає за собою поважний зміст. Хронологічно воно вкладається у чверть століття (1945-1970 рр.) на теренах Східної Словаччини.

– Про «пряшівський феномен» вперше я почув від тебе пару місяців тому і вже й сам перейнявся цією темою, бо виглядає, що є для цього поважні підстави. Скажи, як це поняття сприймається у літературних і, загалом, у мистецьких колах, чи має воно перспективу утвердитися справді як феномен, як, скажімо «Празька школа», «Нью-Йоркська група», «Шістдесятники» тощо?

– Загалом, це ще передчасне запитання. Не можу твердити, що воно одразу стане загальноприйнятним. Але для мене є незаперечним фактом існування цього явища в нашій історії. А йдеться про величезний масив виконаної роботи конкретними особами в конкретному часі з конкретною метою – українське націєтворення на наших етнічних землях у Східній Словаччині в контексті духовної соборизації з материковою Україною. Принаймні є достатня кількість, так би мовити, речей намацальних. Це поважний корпус публікованих текстів. Серед творців цього явища я назву насамперед Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Миколу Неврлого, Івана Панькевича, Василя Капішовського, Миколу Мушинку, Василя Ґренджу-Донського, Михайла Мольнара, Зіну Геник-Березовську, Ларису Мольнар, Олену Рудловчак, Єву Біс, Василя Дацея, Йосипа Шелепця, Федора Лазорика, Степана Гостиняка, Степана Гапака, Павла Мурашка, Юрія Бачу, з десяток тоді молодих письменників, як Мілан Бобак, Йосип Збіглей, Марія Няхай, Рудольф Дем’ян та Ганна Коцур і т. д.   

 
     

– Поважний перелік, нічого не скажеш. А що їх, власне, вʼяже до купи, у означений тобою «пряшівський феномен»? Це була якась організація? 

– У нинішніх поняттях – це була самоорганізація. Зверни увагу, всі вони самодостатні кожен у своїй сфері. Я собі визначив, що лідерами цього націєтворчого і націєствердного руху, руху соборизації, були насамперед Орест Зілинський та Іван  Мацинський. Опонували їм дві великі потуги: повоєнна влада Чехословаччини і Радянська влада СРСР. Тобто вони мусили виробити таку програму, яка могла б витримати політичний, економічний та ідеологічний натиск цих потуг і вибороти належний статус українців Східної Словаччини з чітким акцентом на українській національно-культурній соборності.  

Атмосфера, в якій доводилося працювати, досить обʼємно передана в нашому перевидання праці Миколи Мушинки «Вірний син Пряшівщини. Життя і політико-громадська діяльність Василя Капішовського». Багато чого прояснюють, скажімо, лист письменників Пряшівщини до генерала армії, президента ЧССР Людвіка Свободи від 31 березня 1968 року, Заява Української філії Спілки словацьких письменників від 25 березня того ж року, аналітична праця Івана Мацинського «Східна Словаччина в закарпатоукраїнському культурному житті» (1968), а також численні публікації насамперед на сторінках «Дуклі».

Відомо, що найболючіше вдарило і найвідчутніше підірвало цей процес введення в ЧССР військ країн Варшавського договору, власне – московська інтервенція в серпні 1968 року. За іронією долі саме на цей час готувалися Дні чехословацької культури в Києві.

– Вони так і не відбулися? 

– В Києві – ні. Але в українському Пряшеві – так. І це також феноменально. Бо підготовані й опубліковані на сторінках «Дуклі» матеріали з цієї нагоди, я переконаний, до сьогодні – найадекватніші і найпрофесійніші. Дозволю собі тут більшу цитату з передовиці Івана Мацинського: «Задум видати у зв’язку з Днями чехословацької культури, що проходитимуть восени цього року на Україні, окремі чеський та словацький номери “Дуклі” збігся з великими подіями, які здійснюються зараз у нашій країні. Ці події можна окреслити як процес великого духовного самовизначення народу, як відважний бунт проти ідеологічних, суспільно-побутових та економічних схем, які, штучно прищеплені на наш ґрунт, довгі роки гальмували природний розвиток нашого суспільства, як свідомий і дуже відповідальний вибір дальшої історичної дороги. Шлях, який обрали собі наші народи, – шлях до соціалізму гуманнішого й демократичнішого, в якому людина не буде вже слугою держави й одержить усі можливості вільного розвитку на благо суспільства. На прапорах нашої безкровної революції, під якими з небувалою солідарністю об’єдналися всі наші народи й соціальні групи, написано: соціалізм-співдружність-суверенітет-свобода. Автор одного з виступів, надрукованих у цьому номері, ще перед роком сумнівався в істотному впливі літератури й мистецтва на формування шляхів новочасного суспільства. Події наступних місяців виявили протилежне. В них розкрився величезний революціонізуючий потенціал сфери слова, спроможність слова не тільки встояти проти сил обскурантизму й реакції, але й розгорнути під прапорами вільної думки переможний процес переродження суспільства. Для кого це ствердження може звучати радісніше й підбадьорливіше, ніж для українського народу, який вижив і сформувався в націю майже виключно силою слова, стражданнями й горінням Шевченка, Франка й Лесі Українки?..».

Варто підкреслити, що і «чеське», і «словацьке» числа «Дуклі» вийшли друком побільшеними тиражами, призначеними для України, однак тодішня радянська цензура їх туди не впустила.

Цим я хотів лише ще раз закцентувати на Пряшівському феномені. Він був не наслідком Празької весни, але на рівні з усіма демократичними рухами повоєнної Чехословаччини і центрально-східної Європи загалом – її суттю. Це був потужний український національний чинник європейської демократичної перспективи. 

 

– А поза політикою?

– Якщо маєш на увазі літературу, то в контексті нашої розмови я, як і Мацинський у наведеній вище цитаті, не виносив би її поза політику. До 1945 та ще довго потому Пряшівщину (як зрештою недовго перед тим і Закарпаття) тримало в тісних лещатах москвофільство. Тобто не лише російська мова, але великоруський дух нависав над українською людністю щільним мороком. Утвердження української народно-розмовної та літературної мови мало на своєму шляху, отже, традиційні та новочасні, але вкрай серйозні проблеми. І досягало успіху. Пряшівський феномен демонструє унікальний культурно-мистецький корпус текстів як «оживлених» з-під комуністичного пресу в Радянській Україні, так і творених в реальному часі місцевими авторами та молодою генерацією з материкової України. Це була територія Розстріляного відродження, шістдесятників, українських дисидентів, опальних митців. Чимало з них на час публікацій в «Дуклі» перебували в тюрмах чи таборах, або ж просто були шельмованими й відстороненими від  можливості публічного слова. Прошу, такий авторський ряд: Іван Дзюба, Василь Стус, Іван Драч, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Григорій Кочур, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Микола Холодний, Іван Марчук, Василь Касіян, Алла Горська, Євген Безніско…

– То виглядає, що українська інтелігенція Східної Словаччини перебувала у сприятливіших умовах, що це був такий майданчик свободи українського слова? 

– Не все так однозначно. Дивися: Зілинський, Мацинський, Капішовський, Мушинка, Рудловчак… – усі вони зазнавали жорсткого репресивного тиску з боку існуючого режиму з традиційним ярликом «українського буржуазного націоналізму». Завжди знаходилося «10 українських товаришів», які публічно засвідчували їхню «злочинну» діяльність і до 68-го року, і після. Але «людське обличчя соціалізму» прозирало тут дещо частіше. Можливо, як спогад про Масарикову Чохословаччину. А рушії Пряшівського феномену мали достатньо тверду позицію і чітку програму. Зламалися одиниці, відступилося трохи більше. А решта вистояла попри все. 

 
 

– А в результаті? 

– Маєш на увазі, що такі колосальні зусилля були марними, що асиміляційні процеси української людності в Східній Словаччині набули наймасштабнішого розмаху в роки після проголошення Україною незалежності і т. д.? Це дійсно так. Але якраз наявність цього явища, цього Пряшівського феномена, цього потужного націєствердного руху упродовж чверті століття дає чіткі орієнтири як і куди нам треба рухатися. Багато втрачено – так, але ми втрачали і більше, українці перетривали і чорніші часи. Євроінтеграційна напрямна Української держави мусить актуалізувати усвідомлення й осягнення важливості вирішування проблематики української міждержавної суміжності. Наш східний досвід нехтування цими справами оплачуємо зараз великою кровʼю.

– І як це має виглядати?

– Українська Пряшівщина упродовж століть час від часу перебирала на себе лідерство у закарпатоукраїнському контексті. Загальновідомо, що саме вихідці з цих етнічних територій часто ставали інтелектуальними донорами Закарпаття, України, але й Росії: Орлай, Лодій, Кукольник, Балудянський, Дудрович, Венелін-Гуца, Годермарський, Ґаґанець, Ольшавський, Брадач, Бачинський, Коцак, Базилович, Югасевич, Добрянський, Духнович, Павлович і т. д., і т. д.

Після краху комуністичного режиму Словаччина повелася дуже не по-сусідськи, поставивши свої пріоритети в розвʼязанні проблеми русинів-українців вище від здорового глузду. Це стосується й інших наших сусідів. Прикро, але не фатально. Просто з цього доведеться довше вибиратися. Так, Україна проґавила момент, не забезпечивши достатню підтримку українцям на територіях міждержавної суміжності, але це надається до змін. Не забуваймо, що відбуваються інтеграційні процеси, Україна, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія розвиваються у системі європейських цінностей і європейського ставлення до культури національних меншин.

Та повертаюся до твого питання. Отже, як це має виглядати. Ну, хоча б так, що наші урядові чинники у дружній співпраці зі словацькими партнерами мали б подбати принаймні про заснування та функціонування у Пряшеві, скажімо, Академії української міждержавної суміжності. Гадаю, чим вона повинна б опікуватися, пояснювати не потрібно.

− Цією амбіційною ідеєю розмову завершуємо, хоча тему далеко не вичерпано…

 
Розмовляв Василь Горват
 
 
Василь Горват та Іван Ребрик. Десь 1984 р.
 
09 листопада 2016р.

Теги: Пряшівщина, Іван Ребрик, література

Коментарі

Ернест Гийдел 2016-11-11 / 20:00:23
Цікавий текст. Мені нема що додати з фактологічного боку - Ви знаєте цей феномен і його писемну спадщину набагато краще. Мені як історику завжди була більш цікава наукова спадщина цього кола. Я мав змогу переглянути лише окремі томи "Наукового збірника Музею української культури в Свиднику", але те, що я читав, є науково вартіснішим за те, що виходило у той же час у радянському Закарпатті чи навіть Закарпатті теперішньому. Принаймні, історичній серії Наукового вісника УжНУ до професійного рівня тих "Наукових збірників" ще рости і рости.
Головною проблемою з Пряшівським феноменом є доступність його текстів. Яким би блискучим, цікавим культурне явище не було, але якщо його тексти не є в обігу, то воно приречене на забуття. Потрібно сканувати і викладати в інтернет. Я свого часу це робив з карпатикою, коли вчився у Торонтському університеті...
Мені сподобався витриманий, стоїчний тон - "прикро, але не фатально" - сльозлива розпачливість в українстві вже давно набридла.

Василь 2016-11-09 / 18:32:17
http://tyzhden.ua/History/16916

Володимир 2016-11-09 / 18:24:42
Коли наші діди та прадіди сідали на грубі шіфи, щоби переплести Океан, за ними всі плакали, як за покійниками. Прощалися начебто назавжди. Бо вважали, що ніколи вже рідним не стрітитися. Але ж тут поруч, за кілька десятків кілометрів од нас, існував загублений світ, світ рідної нам культури. І ми вже привикли, що цей штучно од нас відокремлений рідний обшир немов за морями. Але ж це не так, бо накинута нам брехня взаємної ізольованості легко проривалася, як тонка завіса. Були та й тепер є на тому боці видатні особистості, що сполучали два окрайці україйнської ойкумени в'єдно. І добре, що ми їх нарешті усіх згадуємо й обнімаємо душевно, віддаючи їм пошану, видатним і сміливим в усіх відношеннях людям. І тепер це не сполучення наше з майже міфічною Пряшівською Руссю, а з рідним продовженням, з носіями спільної культури й історії. І справді, Пряшівський феномен - дійсна річ і вдало знайдене визначення всьому цьому багатству. Хай знайде він місце поруч з «Празькою школою», «Нью-Йоркською групою», усім українським «шістдесятництвом», як культурний й історичний феномен. Бо це і є наше.

Василь 2016-11-09 / 17:54:00
Україна у великому боргу перед Пряшівщиною. Проте не дуже чути, щоб наші дипломати піднімали цю тему перед словаками. От послідовна і чітка політика Словаччини щодо своїх в Україні відчувається добре і постійно.


Іван Ребрик
Публікації:
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
/ 1"Образки по-ужгородськи" від Леоніда Годованого
/ 3Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ІІ
/ 6Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки
/ 9Сьогодні плачуть книги
/ 2П’яте число «Екзилю»
/ 1Двадцять дев'яте листопада
/ 4Без осердя
/ 3Наша Наталка Дмитрівна
/ 13Можливо, це справді ти
/ 5Література, яка б переродила наш народ
/ 3Четверте число "Екзилю". Гаряче. Не безнадійно
» Всі записи