Історія Тиси

Десь у вісімдесятих роках виміняв я у Федора Зубанича – бич на бич – книжку «Бойківщина: історико-етнографічне дослідження». Потому вже у книгарні «Наукова думка» придбав монографію «Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження». Натоді се були вельми репрезентативні видання з пізнання та вивчення Карпат, зокрема й Закарпаття. Потрібно віддати належне тодішнім науковцям, які вміло, попри радянську цензуру, подавали у примітках і виносках назви праць заборонених авторів. Ось так, якщо ти мав бажання та охоту, міг ознайомитися в архівах, скажімо, з нарисом Андрія Дешка з Іршавщини – «О Карпатской Руси», який перший із закарпатців-автохтонів познайомив читачів зо своїм рідним краєм у Російській імперії. Уперше короткий етюд «О Карпатской Руси» побачив світ у газеті «Киевлянин» 1850 року, рукопис зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. Звісно, постать А. Дешка потребує ширшого висвітлення, та наразі ідеться про інше. Через ті «примітки та виноски» довідався я й ознайомився з неоціненною дотепер п’ятитомною працею «Гуцульщина» Володимира Шухевича. На жаль, що стосується вивчення Лемківщини, то з нею я ширше познайомився значно пізніше, коли захопився неординарним самородком з Криниці – Єпіфанієм (Никифором) Дровняком.

Одне слово, мені Карпати тепер легкодоступні, даються завиграшки, мов кусень сала різникові. Бери, смакуй його з чорним хлібом й часничиною. Хоч, безумовно, зуби вже не ті, щоб наминати в’язке пріснувате сало (солонину) з верховинської дотаційної свині. Ліпше вже з поросяти, що щедро вигодувана тут, на великій Україні. Тут сало значно поживне й тлусте. Та головне, що бездотаційне: ситне, смачне, тане у роті, мов мюд, як кажуть старезні лемаки. Своє ж. Українське.

Я про те, що Закарпаття за Януковича й Порошенка вже нафестивалилось, досхочу об’їлося дотаційними боґрачами, баношами, токанами бринзяними, кремзликами, ґомбовцями та іншими наїдками (цікаво, як їх не взяла ще швидка Настя, або попросту кажучи срачка), пора б уже набити кендюх свій і за розум таки взятися. На голодний шлунок усвідомити себе Людиною. Безумовно, тяжко те дається втямки повік підневільним русинам. Адже служити, виявляється, будь-кому набагато легше, ніж бути сам собі ґаздою. Ґазда ж мусить ґаздувати, насамперед думати про свої кревно (наголошую – кревно) зароблені статки, нема йому коли фестивалити та ще в часи, коли ворог плюндрує твою землю й гинуть на східних кресах Держави вояки. Прикметно те, що й нинішній намісник краю Г.Г. зачастив на ті гучні гостини, на халяву охоче позує з гранчаком і кусником шкварки, хвоткається, в такий спосіб немовби зазиває туристів до захаращеного сміттям та суцільними рубками краю. Недаремно кажуть, що Бог створив людину на подобу свою. Тож Москаль і руснаки одне одного варті.

Через ті фестивалі вигибає на́род у краї, бере гору маржина повсюдно. Від УжНУ, облради до найвіддаленіших залюднених куточків Закарпаття. Сум і сопух витають над краєм. Олжа тяжкокрила розпростерлась од Ужка до Лазещини. Брешуть там-то, кому що заманеться. Так легше, мовляв, пережити скрутні часи. Дописались і сямтешні писаки, що вже наловчилися сухим пером варганити свої безсмертні відстійні проповіді-«нетлєнки». Нема на те ні ради, ні чорнила! Залишилася, здавалося б, тільки порожня кімната (як згодом виявилося: без смутку й печалі). Жіночий, радше дівоцький той бестселер «з кімнатою для печалі». Щось на кшталт миготливих рефлексій-фараметликів. Опус дженджика. Нашому тинові двоюрідний пліт. А де ж «огонь в одежі слова», хвацькі писаки?.. Катма. Зачекайте, перегодом

– Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі...

Фестивалить же Закарпаття вздовж і впоперек, од краю до краю, від серця до серця. Нема коли й варт утнути, щоб запекло серце, відклалось у тямці.

– Не переймайся аж так тє-є-жко… – заспокоїв мене старий гуцул і подав потріпаний зшиток. – На, читай…

– Що – се?

– Історія Тиси.

Теги: гуцули, бойки, лемки

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати