Благовіст

Мафтей – чергова реінкарнація архетипного персонажа М.Дочинця. Від Вічника-Світована тут травництво і неспішна житейська філософія “поспішай повільно”, від Лиса – детектив, жорсткість і нонконформізм, від Криничаря – форма діаріуша і хронотоп (весь світ обертається навколо Мукачева, в все Мукачево – навколо персонажа-оповідача), від Горянина – мотив знищення гори, родова пам’ять предків, яка живе у кожному з нас і вистрелює у кризових ситуаціях, рятуючи нам життя. Водночас відмінностей у нового персонажа значно більше, ніж подібностей. Ніхто раніше так не переймався парадоксами кохання, діалектикою чоловічого-жіночого, метафізикою пристрасті. Це роман про чоловіка, який шукає жінку, через яку можна збагнути себе, а відтак – увесь світ. Роман про те, що перемагає смерть, про любов, яка прошиває собою різні світи, дозволяє переходити з одного в інший.  

Твір перенасичений символами. Їх сотні і сотні. Символи багаторівневі, мов матрьошки. Починаєш їх аналізувати – і провалюєшся кудись все далі і далі. Їх узято звідусіль – з зеленої аптеки, народних промислів, карпатської фауни, археології, фольклору, Біблії, закарпатської літератури, попередніх книг самого М.Дочинця (зокрема з книжки афоризмів “Синій зошит” і збірки автобіографічних оповідань “Книга надиху” – лисіючі кролі чи армійські реалії). Один з наскрізних символів – ворони, з якими асоціює себе головний герой. Багато символів із кінематографу і популярних авторів ХХІ ст. Коли взяти, скажемо, “Ім’я троянди”, то перегуки не тільки на рівні окремих персонажів і ситуацій, а й глибше. В У.Еко шукають трактат Аристотеля про сміх, тут теж далеко не усміхнений Мафтей (з “сухим пером”) 340 сторінок шукає власну радість, бо світ належить лише тим, хто радіє йому. Чимало з Євангелія, починаючи від імені головного героя. Але більшість євангельських символів дані ніби у дзеркальному відображенні: там – жінки-мироносиці ідуть до похованого Христа, тут, навпаки, герой шукає вісьмох зниклих жінок (і не тільки їх), кожна з яких має свій дар.

Вийшла книжка-гра, що нагадує твори М.Павича. Вона призначена для багаторазового прочитання, коли щораз відкриваєш щось нове, як на старовинній гравюрі, де проступає то небачена раніше лінія, то виступає з тіні цілий новий персонаж, відкривається додатковий план, а тінь перетворюється на щось значиме. Автор грається зі своїми читачами, підсовуючи кожному те, що потрібно йому саме зараз, що він готовий сприймати у даний момент. Зовсім як головний персонаж, що лікує не тільки травами, а й узагалі чим завгодно, аби тільки пацієнт вірив у ці ліки.  

Автор творить-відтворює цілі світи. Найактивніше – світ старого Мукачева, такого собі Кампанелівського Міста сонця. Підгорянська битва 1848 р. угорської революційної гвардії з австрійським військом (її учасником і літописцем був Т.Легоцький), герой виступає там в ролі військово-польового хірурга. Юдейська громада Єрусалиму над Латорицею. Сама річка перетворюється на щось максимально епічне, повноводніше за Амазонку (сценка переправи на човні у бурю, поглинання і віднайдення срібної тарелі – привіт Р.Вагнеру). Десятки вулиць і урочищ (у наступних виданнях можна вмістити карту), унікальна панорама міста, яке пробуджують півні – від однієї вулиці до іншої. Паланок як вхід до пекла. Монастир на горі Чернек – справжній портал у вічність. Але і Солотвино з його шахтами, Хуст з чорним чоловіком, гірські ліси і печери.

Книжка нагадує росичку: затягує тебе усередину і там, мов комашку, повільно перетравлює. Ну, зовсім з’їсти тебе не може, але надкушує добряче. Вилазити звідти не дуже хочеться, бо попри весь натуралізм письма, жорстокість окремих епізодів світ Мафтея кінець-кінцем спалахує – цей герой заслуговує не тільки спокій, а й світло. 

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати