Перун повертається

У неділю я бачив його на полонині Менчул. Спозаранку почув грізно-лагідне: «Тпру!» Запряжені у колісницю баскі золотисті коні вдарили копитом об землю, повагом завмерли. Тримаючи в правиці берило з навершнею-тризубом, він увесь, сонцесяйний, пашів вогнем, затьмарював неосяжний овид, що й не розгледів його як слід. Надто разюче світи́ло. Ступив на вкриту росою псянку – траву верхогір’я. Трава збагряніла. Глянув неквапом ліворуч-праворуч, рушив на самісіньку маківку гори. Проміння рясно засяяло довкруж. Дрижало. Земля пломеніла. Став, зупинився на вершечку гори. Ґрунь спалахнув, заіскрився.

Здалеку, від колиби у виярку, я споглядав за божественним образом. У кошарі недоєні вівці ще спали й вівчарі коло них. Обіч насилу курилася тліюча ватра. Хропіли завзято сараки, не чули й не відали, що онде там на ґруни з’явився, повернувся з далеких доріг Перун. Ох!.. Зневажений, битий, покривджений, але незламний. Я таки дочекався Його. Також зневажений сим упослідженим людом. Років тридцять тому в мене тицькали пальцем, насміхалися, коли кинув був плебсу у вічі: «Перун ще повернеться й спопелить ваші одурманені мізки». Ще донедавна почуте від мене брали на глум. Аж – нате! Війна труїть, убиває ваші спаскуджені душі. Перун не терпить олжі. Насилу куриться тліюча ватра… Сопуть завзято сараки.

Років тридцять тому я, всупереч усталеній думці, що власне князь Володимир поставив ідола Перуна «на пагорбі, поза двором теремним…», довів протилежне. Перунові поклонялися і батько Володимира – Святослав, і дід Ігор. Уперше Перун згадується в «Літописі руському» 945 роком. А що вже казати про самих киян, які оплакували Перуна, коли весною 990 (?) року Володимир повелів поскидати «кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса». Й повелося відтоді на Русі один одного добряче лупцювати! Як велить князь. О-о-о, тут руснаки завзяті до роботи. Переколошматяться за милу душу. Тільки дай догодити Христові. Та мова наразі про інше.

У неділю я бачив його на полонині Менчул. Спозаранку почув грізно-лагідне: «Тпру!» Запряжені у колісницю баскі золотисті коні вдарили копитом об землю, повагом завмерли. Тримаючи в правиці берило з навершнею-тризубом, він увесь, сонцесяйний, пашів вогнем, затьмарював неосяжний овид, що й не розгледів його як слід. Надто разюче світи́ло. Ступив на вкриту росою псянку – траву верхогір’я. Трава збагряніла. Глянув неквапом ліворуч-праворуч, рушив на самісіньку маківку гори. Проміння рясно засяяло довкруж. Дрижало. Земля пломеніла. Став, зупинився на вершечку гори. Ґрунь спалахнув, заіскрився.

Повернувся ж ґазда з далеких доріг. А надворі – непочатий край роботи. Блеють, прокидаються вівці, будять заспаних вівчарів на перше доїння.

Теги: Перун, Менчул

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати