Гілочка свяченої верби із Мюнхена

(репортаж про поїздку до могили Степана Бандери)

Гілочка свяченої верби із Мюнхена

Наприкінці квітня доволі чисельна делегація Народного Руху України здійснила автобусну подорож до німецького міста Мюнхена. Перебувала тут два дні – 23 та 24 квітня. Серед представників низки обласних організацій Руху, в її складі були і закарпатці – Іван Габор, Богдан Вайнагій та автор цих рядків.  Приємно, що серед учасників поїздки було чимало рухівців у вже другому, а то і у третьому поколінні, приміром донька викраденого у 1994 р. спецслужбами голови секретаріату НРУ Михайла Бойчишина – депутат Львівської облради Лідія Бойчишин, чи і наш Богдан Вайнагій – син одного із перших рухівців Тячівщини.

Поїздка відбулася за ініціативою голови Львівської крайової організації НРУ Андрія Корната, а спонсорами виступила низка підприємців, зокрема Богдан Гагалюк – керівник Фракції НРУ у Львівській обласній раді.

Дорога була достатньо далекою, а тим паче. «не пощастило» із погодою – повсюди пронизливий холодний вітер та дощ, у Моравії – з приморозками, а у Баварії (а це ж південь Німеччини) – сніг.  До речі, судячи із ще й інших фенологічних показників (у тій же Моравії лише з’являлася зелень, а випадково натраплена у Мюнхені сакура та райські яблуні лише почали квітнути, хоча в Ужгороді вони вже поосипалися),  Закарпаття – чи найтепліше місце у Центральній Європі.

«Замучили» кількагодинною тяганиною польські прикордонники, які нудно-довго та прискіпливо перевіряли наші пальці своїми мабуть недосконалими портативними сканерами (батареї у них по кілька разів «сідали») на кшталт того, чи раптом вони не були контрабандою «глобусів Коперніка», заборонених до увозу в Річ Посполіту ще у Середньовіччі архієпископом Краківським. Але вже від’їхавши від кордону, перебуваючи в Євросоюзі – ми вже рвонули так рвонули, а перетин кордонів різних держав констатували лише зміною мов вказівників та реклам, а коли ще й зауважили що щільно, щодесять метрів, квадратно-гніздовим способом, наставлені на полях «телеграфні» – на наше враження, стовпи, зі звисаючим мотузяччям, – заступник голови НРУ Валерій Асадчев роз’яснив, що це плантації хмелю, зрозуміли, що вже у Баварії.

Програма поїздки  передбачала відвідини могили Степана Бандери, легендарного Українського вільного університету (який і запросив делегацію рухівців), що із 1946 р. перебуває Мюнхені та участь літургії (а це якраз мала бути Вербна неділя) у українському соборі Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

У Мюнхен приїхали у полудень 24 квітня. І зразу ж доволі досвідчена гід (правда російськомовна) провів двохгодинну пішохідну екскурсію центральною частиною міста. Осердям її є Марієнплац – площа святої Марії, навколо якої розташувалися квартали забудов ХІV – ХІХ століть. Цікаво, що старовинна архітектура у Мюнхені була за часів Ренесансу запозичена з Італії, тож нею місто є подібним до Венеції, Флореції тощо (італійці ж, у свою чергу, запозичили її з Візантії, парадоксально, що у сучасній Туреччині вона не збереглася, натомість в українському Криму є залишки князівського палацу на Мангупі, який до 1478 р. був столицею греко-готського князівства Феодоро). Через це, як повідомила гід, Мюнхен напівсерйозно називають «найпівнічнішим італійським містом».

На жаль, деякі будівлі було пошкоджено бомбардуванням у роки Другої світової. Хоча я не є Сирохманом чи Приймичем, але мої очі «різали» доволі дисонансні сучасні споруди поміж середньовічних. У Києві, Львові та й нашому Ужгороді через спроби вчинити таке громадськість вчинила б страшенний ґвалт, у післявоєнному Мюнхені мабуть такої не було, а мерами мабуть були їхні «черновецько-ратушняки».

У чудовій пам’ятці архітектури – королівському палаці, що у центрі міста, нащадки престолу не живуть, позаяк надають перевагу своїм численним заміським замкам, а здають його в оренду під офіси. Чи не найбільше тут старовинних, переважно – готичних соборів, такою ж є і ратуша.

Впродовж віків Мюнхен є столицею Баварії – з 907 р. – герцогства, з 1806 по 1871 р. незалежного королівства, а нині федеральної землі Німеччини. Мешкає близько півтора мільйони, із них – триста тисяч іноземців. Баварський діалект значно відрізняється від літературної німецької мови (більше, кажуть, ніж німецька від голландської), натомість близький до австрійської німецької. Парадоксально, що хоча баварці полюбляють глузувати з «прусаків» (північно-східних німців), але найбільше «нелюблять» саме австрійців (позаяк ворогували з ними у минулому впродовж багатьох віків). Також, фенотипно вони відрізняються від північних германців (натомість схожі на загал закарпатців), позаяк, як пояснила гід, є нащадками онімечених кельтів. Втім, це не є жодною підставою для якогось сепаратизму…

Після поселення у недорогому, як на Німеччину, гостелі, увечері того ж дня нас чекали в Українському вільному університеті (нагадую, що у 1945 р. його ректором був о. Августин Волошин). Тут відбулася зустріч-знайомство із керівництвом (зокрема і канцлером) та викладачами вишу. Частина їх та студентів уже є вихідцями з України часів незалежності.

Університет ліцензований та підпорядкований міністерству освіти Баварії, однак має окремий статус, позаяк викладання здебільшого проходить українською мовою. До речі, як повідомлялося на зустрічі, запрошуються на навчання і юнаки та дівчата з України. Навчання платне, складає 600 євро за семестр (втім це менше ніж часто оплачують «небюджетники» у вишах України), водночас надається сприяння у одночасному працевлаштуванню студентів, яке цілком надає їм змогу забезпечувати і оплату та мешкання в Німеччині (місячна середня зарплата у Мюнхені складає близько 1400 євро). Тож додаю скан університетського флаєра.

Від нашої делегації вишу були вручені подарунки, у т. ч. низку книг подарував і автор.

Вранці наступного дня ми побували на архієрейській Службі Божій в катедральному соборі Апостольського екзархату в Німеччині та Скандинавії Української греко-католицької церкви, як уже зазначалося – Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

Будівля собору є доволі оригінальної архітектури – споруджений сімдесятих роках у стилі конструктивізму. Перед ним на щоглах два прапори: український та ЄС, німецького чогось не було. Інтерєр храму прикрашають мистецькі твори славетного Святослава Гординського. Собор вміщає значне число вірян, наразі, за моїми прикидками на службі було понад чотириста чоловік. Були як малі, так і старі. А також черниці місцевого українського греко-католицького монастиря. Правив архієпископ, йому співслужило кілька священиків. Наприкінці, але перед тим, як перейти до освячення верби, ним же було повідомлено про те, що у  на службі присутня делегація НРУ з України. Також нагадав, шо цієї неділі, за благословення Святійшого отця Франциска у всьому католицькому світі відбувається збір коштів для потерпілих від війни в Україні.

Не впевнений, що кожної неділі така кількість людей приходить на службу, однак є безсумнівним те, що церква є осердям. місцем зустрічі, а разом із розташованим поруч Українським культурним центром – і спілкування місцевих українців. У центр, після служби запросили і нас, де у їдальні на першому поверсі пригостили борщем, варениками. Після чого покликали поверхом вище – у величезний зал, де зібралися сотні українців (у т. ч. – сім’ями)  для зустрічі за келихом пива, вина, кавою. Серед подружніх пар зустрічалися і німці, однак і вони розуміли українську, а діточки розмовляли нею вільно. До речі тут працює і українська суботня школа Товариства «Рідна школа.

Зустріли ми тут і закарпатку – віце-консула України у Мюнхені Ярославу Сочку (доньку колишнього голови Іршавської райорганізації НРУ), яка є, гадаю, активісткою української громади.

Один із барменів підкреслено балакав лише лемківським діалектом, що втім сприймалося як курйоз.

Загалом, у Мюнхені мешкає доволі значне число українців, повсякчас збільшується. Складається воно із двох частин: як називають тут: «діаспори» (вихідці з України до 1945 р. та їх нащадки) та «мігрантів» після падіння «залізної завіси». Втім, обидві частини – єднаються. Ще певне число російськомовних українців вливаються у російську громаду, з якою контактує певне число емігрантів-німців та євреїв з території колишнього СРСР.

Надалі автобус повіз нас на цвинтар Вальдфрідгоф, де знаходиться могила Степана Бандери. Цвинтар є оригінальний тим, що згідно із проектом архітектора Ганса Грасселя, є парком, чи лісопарком. Могили – поміж могутніх дерев, доволі далеко одна від одної. Прокладені асфальтовані доріжки та водогін, який веде до численних басейнчиків, щоб набирати воду у пластикові поливалки, що знаходяться біля кожного із них. Всі могили ідеально доглянуті. Цим займаються відповідні служби адміністрації цвинтаря, за що є знімається щорічна плата.

Але,що приємно, на мій погляд, могила Провідника ОУН Степана Бандери – є таки найдоглянутішою. І це після відновлення пам’ятника, після чергового вандалізму путінсько-кацапської агентури у Німеччині, що стався 17 серпня 1914 р. Уся могила засаджена синіми та жовтими квітами (на могилах німців, квіти здебільшого відсутні), свіжі букети, українські прапорці, свічки. Відчувалося, що її повсякчас відвідують українці, які додатково доглядають за нею.

Перебування на святому для кожного свідомого українця місці мало неповториме і незабутнє враження…

Програма була вичерпана, можна було їхати додому, але надалі ми опинилися у колізії. Водії повідомили, що згідно правил Євросоюзу два водії мають право перебувати за кермом не більше 16 годин. Ми ж вирушили з гостелу о 10-ій. Тож можемо рухатися ще годин девя’ять, надалі, посеред ночі застрягнемо десь у Чехії (час поїздки фіксується на спеціальній електронній картці). Тож, аби так не трапилося, треба просто ще кілька годин  не рухати автобуса.

Стирчати на автостоянці цвинтаря бажання не було. Тож вирішили добиратися на метрі до центру. Ну, а у центрі: що? Як  бути у Баварії – і не скуштувати пива? Вирішили це реалізувати у старовинній корчмі, що у центрі міста. Корчма величезна, у кількох залах вміщає мабуть зо півтори тисячі відвідувачів. Позаяк сидіти тут треба було довго, вирішили замовити по літровій гальбі та закуску. Мушу сказати, що я може і помиляюся, позаяк не є великим поціновувачем пива, однак воно від доброго українського відрізнялося лише ціною – було разів у п’ятнадцять дорожче. Корчмарські «Віденські сосиски» були несмачними, нагадали «радянські» моїх студентських часів, а гарнір – картопляне пюре – взагалі важко було проковтнути, але довелося справлятися (з огляду на ціну – близько 7 євро за порцію): «бачили очі, що купували, то тепер давіться!». Ще більше не пощастило Івану Габору: той забажав ще супу. Принесли бульйон, у якому, окрім щось подібного від великого біфштексу, більше нічого не плавало («Слава українському борщу, бограчу, вареникам та токану з бриндзею і шкварками!»).

Компенсувала атмосфера, яка витала у корчмі – дуже гарно грав баварський етно-оркестр: оркестранти із духовими та іншими інструментами (ви у духовий оркестр у нашій ресторації бачили?) були одягнуті у шкіряні шорти, старовинні камізельки та, на мій погляд, – практично гуцульські капелюхи. Різноплемінні відвідувачі (можна було лише зауважити туристів із країн Азії, яких було чимало) невимушено проводили час, всі дружньо налаштовані, хтось хором співав (і ми теж) своїх пісень.

Загалом, пересічні баварці, склалось враження, дуже доброзичливі. Це можна оцінювати навіть щодо того, як вони сприяли, у випадку наших запитань каліченою німецькою, вщент забутою з часів школярсько-студентських, чи, навіть, спроб поновлень знань під час підготовки до кандмінімума. Хоча громадський транспорт – від метро до трамваїв – неймовірно розвинутий, ходить відповідно до секунд, які висвітлюються на кожній зупинці (і автобусних та трамвайних), комфортний, величезна маса користується велосипедами. Всюди – велодоріжки, велостоянки із десятками велосипедів, із яких лише окремі були на замку…

У першій годині ночі 25 квітня вирушили у виснажливу дорогу додому.

P.S. Як вже казав, у Мюнхені були на Вербну неділю. Ще вдома була думка взяти вербу для освячення. Однак, поуважав, що не довезу, адже цьогоріч верба вже розпустила листя. У Баварії весна була більш пізньою, тож місцеві українці освячували ще «котики».

По закінченню служби, вже перед Українським домом побачив жінку «бальзаківського» віку із розкішним букетом коників. Тож звернувся до неї: «Пані, будь ласка, подаруйте гілочку верби, повезу в Закарпаття, в Ужгород». Та знітилася та й каже: «Вибачте, але я запізнилася на службу, тож верба не свячена. Сама хочу у когось випросити, випрошу і Вам…». Через кілька хвилин принесла гілочку «котиків» та гілочку самшиту, які я уважно привіз у Вітчизну. Верба у хаті, а самшит (який, як звернула увагу донька, відрізняється від нашого: листочки якісь більш продовгуваті) посадили – може прийметься, стане живою згадкою про відвідини столиці Баварії, де спочиває Степан Бандера.

В Українському вільному університеті в Мюнхені

Баварський національний музей

Перед кафедральним собором

У центрі Мюнхена

Статуя Богородиці на Марієнплац

В українській суботній школі

Біля могили Степана Бандери

Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн.Блоги
15 травня 2016р.

Теги: Степан Бандера, Мюнхен, НРУ

Коментарі

Авт. 2016-10-22 / 13:04:45
Гілочка самшиту - прийнялася, з"явилися молоденькі листочки.

В. Піпаш 2016-05-17 / 14:35:39
Івану Габору: Написання статті навіяло на давній спогад із далекого дитинства. Наприкінці шістдесятих, наша родина спромоглася на тижневий відпочинок у Ялті. Наймали кімнату у приватників, загорали на пляжі, купалися. Ходили по музях, пригадую Лесі Українки та Чехова (там заставляли одягати на взуття - ще одні брезентові капці).
Але, що чітко врізалося найбільше: одного ранку тато повідомляє, що нині йдемо не на пляж, а шукати могилу С. Руданського. Хто то такий, я, четвертокласник не мав поняття, начебто і не родич.
До сьогоді пригадую, що пішки забралися на якесь плоскогір"я, ліворуч від порту (хто знає Ялу, то, гадаю, що десь над санаторієм "Донбас", а може вже помиляюся), що достатньо далеко. Найшли якийсь цвинтар. Тато довго допитувався, де могила Руданського (тато, котрий володів чеською, словацькою, угорською, знав німецьку, англійську,чогось по-російськи розмовляв із страхітливим акцентом(!). Ніхто із працівників цвинтаря не знав, Але після довгого допитування, нарешті знайшли якогось дідка, котрий вказав місце старого. найбільш запущеного району кладровища. Могилу було знайдено. Запущена була вщент. (За радянських часів, Руданський був під негласною забороною). Видко було, що роками туди ніхто не навідувався! Тато, не пошкодувавши світлих штанів (а з ним разом і ми,мамою та сестрою), став на колна, почав виполювати траву, кущі, відчищати ра поправляти пам"ятничок - на то затратили півдня.

Хоча мені тоді було 11 років, я цю подію запам"ятав на все життя!. Мені, спочатку було дивним, чого замість перебування на пляжі ми затратили деь на те, щоби упорядковувати могилу якогось чоловіка, якиє не є родичем, і невідомим мені.
Зазначена подія, гадаю, була одним із факторів (ненав"язливим) формування могого націоналного світосприймання. (Якщо це було зроблено, то ця, начебто чужа людина мала значення і для моєї родини, також!) За що дуже вдячний татові. Рекомендую, як пише Габор, таке практикувати для своїх дітей, якщо прагнете виховати їх ОСОБИСТОСТЯМИ.
Що ж до Руданського, то не буду характеризувати його творчість (а мало, хто знає, Що пісня "Ніч, яка світлая, зоряна, ясная.." - це його, а у "Сміхомовках" "жиди" (з гумором) показані такими, які вони "є" (від чого такой-нараз бачиш нашу ВР та ін. керовніков), просто пригадую, як, коли у почалася "перебудова", Горбачов змушений був звільнити з Гулагу найталановитішого українського фантаста Бердника, я знайшов того адресу та вирішив привітатои того листівкою ("іномовно") віршем Руданського:
"Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії…
Чого ж ви стали? Гей, бики!..."

Той мені дуже подякував.
Однак, гадаю, що цей уривок актуальний і для нас - українських патріотів - і зараз.

Авт. 2016-05-17 / 13:39:21
Уточнюю: Віце-консул України у Мюнхені Я. Сойма є донькою колишнього голови Іршавського Руху Василя Марущинця, нинішнє прізвище, гадаю, - за чоловіком.

Іван Габор 2016-05-15 / 20:54:12
Раджу всім, а особливо молоді, відвідувати меморали бійців за незалежність України, бо як підкреслив відомий український письменник В.Шовкошитний, "Герої народжуються на могилах героЇв"


Володимир Піпаш
Публікації:
/ 2Презентація книжки про владику Маргітича
/ 4Фестивалеві "Гуцульська бринзя" – "Живу ватру"
/ 86Влада Ужгорода вважає, що місто розташоване на "на угорських етнічних землях"
/ 37"Ви не вмрете, єпископе Іване..."
/ 12Мукачівському військовому ліцею слід присвоїти ім'я начальника Генштабу "Карпатської Січі"
/ 12Просвіта мусить бути Берегинею українства
/ 80Чи може відвертий українофоб очолювати історичний факультет УжНУ?
/ 9Нинішнім очільникам України загрожує людський гнів та перспектива горіти у пеклі
/ 21Закарпатський осередок "Просвіти" просить Порошенка припинити цькування українських патріотів
/ 19Офіційний гімн учасників війни з Росією
/ 2Відзначимо річницю початку Революції Гідності
/ 2РУХ і Рата. Вячеслав Максимович перевертався би…
/ 3Влада: курс на контреволюцію?
/ 4Найгірше, що може допустити організатор протестних акцій – це втратити здоровий глузд
/ 43Два села та 558 вулиць, площ і провулків на Закарпатті мали би змінити назви
Вшановуємо ветеранів, молимося за загиблих, але Другу світову війну слід завершувати і у головах людей
/ 29А чи потрібна така «Просвіта», яка не веде до «Храму»?
/ 4Війна на Сході України є війною із захисту Цивілізації від агресії Варварства
/ 3ПостЛунченко. Надія на очищення
«Молоде вино у старі міхи не наливають!»
/ 53В. Лунченка – у відставку!
/ 59Закарпатський Майдан вимагає люстрації
/ 6Хто може озвучувати голос Майдану?- ІІ
/ 3Попіл Майдану повинен стукати очільникам влади у серця!
/ 11Хто може озвучувати голос Майдану?
» Всі записи