Закарпатці на київському Майдані

Чому в українському фольклорі багато пісень про козаків і значно менше про попередню княжу добу? Бо яскрава і драматична епоха пізнього середньовіччя затьмарила усе, що було раніше, витіснила з народної пам’яті усе, що було до того. Так і зараз. Якщо Помаранчевій революції присвячено понад 70 книжок – художніх і документальних (вийшло навіть кілька фільмів), то Революція гідності зразу потрапила у тінь наступної за нею війни на Сході. Останній вже теж присвячено кількадесят повістей, романів, збірок віршів і оповідань. Між тим художнє осмислення попередньої революції, з якої все і почалося, наразі пригальмувалося.

На Закарпатті тим подіям все-таки присвячено кілька віршових добірок Василя Кузана (у колективних збірниках поетів з Майдану) і окрема поетична книжка Юрія Шипа. Тепер узято і драматургічну висоту.

П’єса виросла десь із відомої пісня Миколи Матоли “Друже ковалю” (переспів «Поручика Голицына”), її виконують герої на Майдані:

І мачуху долю, й брехливу неславу

Нам подарували звитяжні роки.

То ж будьмо незламні, мій друже ковалю,

На славу Вкраїні, на вічні віки!

Центральний персонаж п’єси відповідно 25-річний коваль Микола з Лазещини, що стає одним із сотників Майдану. Твір побудовано за баладним принципом, коли особисті обставини героя (родинно-побутові) накладаються на переломні історичні події, вступають у резонанс з ними і призводять до трагічної розв’язки. Другим ключовим персонажем виступає  Олексій, з яким Миколу в’яжуть дуже складні почуття одночасно побратимства і ненависті, котрі то розводять їх по різні боки барикад (Олексій – «беркутівець”), то знов зводять докупи  у фінальній сцені. Своєрідною Єленою Троянською поміж обома парубками виступає Ксенія, чиїм емоційним заспівом і починається п’єса. Як з’ясовується наприкінці, цей заспів може сприйматися і як епілог.

Дуже колоритні учасники Майдану – сільський староста Іван і студентка Марія.

Є і проміжний персонаж – Василь, що кочує між Майданом та анти-Майданом, але врешті-решт прибивається до першого. 

            П’єса написана філігранно – ледве не з лінійкою і хронометром. Багато моментів геометрично вивірено, різні епізоди врівноважують одне одного, як у музичному творі. Авторка не спекулює на актуальній темі, а творить художньо самодостатній світ із своїми законами, динамікою і внутрішніми пружинками. Плакатність несподівано переходить у тонкий ліризм, публіцистика – у художню неоднозначність. Герої постійно змінюють свій статус – із негативного на позитивний чи нейтральний.

            Попри зрозумілу пафосність окремих сцен авторка далека від ейфорії.  Тому твір вийшов такою собі оптимістичною трагедією – не тільки про боротьбу, а й про перспективи примирення усіх, хто пережив цю драму, про те, що революція відбувалася не тільки на десятках майданів, а й перш за все у душах її учасників, причому з усіх можливих таборів без виключення. Також художнім відкриттям твору є думка, що окрім загальновідомих соціально-політичних причин революції, кожний її учасник мав на те і свої глибоко інтимні, психологічні причини, які часто корінилися в історії його роду.  

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати