Витівки Ярґа

Витівки Ярґа

Линва, а мо’ – спинний мозок. Хтозна. Нехай буде мозок. Зачаєний під тонким шаром крихкої породи. На самому вершечку гори. Тільки-тільки намилився звідтам покинути вузесеньке устя, як сторчма його струни порвались, дрібнесенько розпустились, срібними патьоками розтеклися донизу та вшир. «Тепер набагато легше простувати торочками розпорошеної линви. Й сітківки сприяють, опромінюють розгалужену путь». Усуціль, не минають ні завулку, ні кутків на узбіччі. Лишень, не видно й не чутно пучечків пальців – непроглядний туман. Омертвіли. Блямби, і квит!

Ярґ уже остерігається, не стискає в пориві навхрест долоні, притлумлює внутрішній пал. Хоч, явно кортить порадіти за успіх, до якого стільки років ішов. Та чує, як розум неквапом, зважено вивищується над розім’ятим, принишклим чуттям. «А мо’, мій успіх якраз і полягає в тому, що розум узяв і подужчав чуття. Відсунув убік». Сталося те, що зазвичай відбувалося навпаки. Емоції переважали ratio.

Звісно, розум холодний і позбавлений сліз. Не зворушує. Хіба що – спрямовує думку. Думка ж формує кістяк. М’якуш і кістку. Череп. Гολγόθα зрештою править усім. Гολγόθα. Добре відома місцина. Пагорб на ймення Умертвіння живого. Розум узяли й розіп’яли, прибили цвяхами. Скрапнула кров. Розум убили, почуття – залишилось. «Треба ж, я про те й гадки не мав». Ярґ над силу стримується, щоб притлумити, задавити, не дати прокинутися принишклим емоціям, як тільки-но те усвідомив. Уже навчений: утратив же частку. Цілість. Себе. Назавжди втратив пучечки пальців: нічого не чують.

Думкам — лахва. Отримали волю. Позбулися невпинно-надокучливих емоцій. Ледь уловимого на слух дзижчання, що без угаву, монотонно, виводило з терпіння, дозоляло; мерщій збивало на манівці ще лишень задуманий у зародку намір. «Почуття – дратувало, трансформувало, руйнувало й так діткливі фібрини». Й спало на гадку, що тепер, коли емоції нарешті приглушено, набагато легше розкошувати волелюбним думкам.  Я р ґ а  на те – ще дужче спалахнула, замигала, блимнула тричі, й загасла, обернулася знову на цятку. Думки, мов пернаті на клич вожака, зібралися дружньо у зграю, здійнялися й на лету розправили ключ, поринули клином у ирій.

Ярґ у стрімкому пориві звів погляд на шибку. Там, за вікном, уже не падає сніг. Ні косо ні рівно. Видно тільки самотній вершечок берези й трохи збоку намоклі електричні дроти. Байду́же. Не зважає ні на що. Неквапом прибирає зі столу, старанно складає в шухляду. Раптом рвучко підвівся, відчинив навстіж вікно. Війнуло-овіяло. Тихо, ледь чутно, невідь до кого промовив:

– Цятка в шухляді. Птахи поринули в ирій. Доста… Награвся… – й дав волю своїм почуттям

06 березня 2016р.

Теги: