Цятка

Ярґ невдоволено мацнув себе з усіх боків: «Хм… А де ж душа? Наче кинув горохом об стінку, лишень зайшлося про душу. Слова махом рикошетять навспак». Душа, виявляється, геть непідступна. Ліпше її обійти. Верзи про що завгодно, а душу не чіпай. Справді, є ще заборонені двері, куди нічичирк. Сургучна печать онде моргає оком циклопа: «Зась». Враз проковтне. З потрухами. Якщо рушиш заборонені двері. Безліч разів казав собі: «Не тужся зазирнути у ду… дупу. Заборонений плід. Лише раз надкусиш його – не відстанеш відтак. Охота – спокуса. Пристрасть. Жадібна хіть. А заодно – можна з’їхати з глузду. Скажімо, як Гоголь. А Вайлд?.. Музика Чайковського надто вразлива для чутливого вуха. Ніцше на сконі життя провів у божевільні». Думки навздогін одна другій варять кашу. Суміш, липкий клейстер гусне в памороками й так уже забитій голові. «З такими психоаналітичними вправами можеш утратити не лишень стать і розум, а й повністю самого себе». Раптом спохопився на думці, що прецінь намарне гає у роздумах час.

І тут же виправив себе: «Нісенітниця… Власне у роздумах і твориться час». Ага… Рука повільно потягнулась до шухляди. Півобертом зробив кілька рухів. Узяв чистий аркуш паперу, м’які олівці. Розклав уважно на жовтявій стільниці. Перша з кольорових пастелей кинулася у вічі чорна. Чорний колір і білий папір. Треба ж. Синій, червоний, зелений олівці наразі йому нецікаві. Лишень чорний. «Десь тут, у «галактиці», – розглядає чистий аркуш паперу, – потрібно поставити цятку». Замешкався. Спершу слід визначитися з її розташуванням. Будь-де не тицьнеш навмання. Й даремно наразі покладатись на алгебричні розрахунки. Ярґ інтуїтивно набуває впевненості, що саме тут, а не деінде, ось-ось, таки з’явиться на чистому аркуші паперу масна цятка. Натиснув кінчик олівця. Праворуч від осердя, трішечки вгорі. Є! Задоволено потер руки. Мастак. «Удатно».

Відклав олівець на стільницю посередині, за три пальці від краю паперу. Присутність щойно розміщеної (поки що самотньої) цятки в «галактиці» збадьорила його. Проте не подав виду. Незворушно розглядає її: вабить око, радше заворожує, притягує, магнетизує погляд.

На те пішло зо два десятка років. Пригадує. Тоді вперше й відчув на собі тіло. Між кількома поверхами, на сходах, що ще вчора долав завиграшки. Вгору-вниз. Униз-вгору. Не ступав, а літав. Не чуючи ніг під собою. Жив, мов у невагомості. Й одного разу – нате, легко збігаючи сходами, раптом відчув, що несе на собі вагу. Незграбний тягар. Увесь він – тягар. Тіло притискало донизу, не давало вільно злетіти, раз по раз наче плигало. Гуп-гуп… Уявив себе лантухом різника. Набитий м’ясом з кістками. Колій обробив і несе в мішку заколотого кабана. Самого ж різника не видно – лише лантух. Казковий, плигає сходами. Мов на дибах, укорочених куцаках. Тоді в Ярґа й закралася думка, що він – товар. Придатний товар м’ясника. Вчинилося моторошно. Жах. «Я – м’ясо з кістками. Й тельбухи – також я, безліч я, що зачаїлася в нутрощах. Сцяки, лайно». Тільки-но подумав, як з острахом збавив і так уже сповільнений крок. Стрункий, дженджуристий frant. Ураз позбавився мрійливих крил: лету й краси птаха в польоті. Хоч, усупереч замилуванню птахом у небі, він бридиться брати пернатих до рук, як свійських, так і диких, через пір’я. Пір’я відлякує його невідь-чим. Мабуть – ламкістю. Гнучкістю. Невпевненістю. Шерехатістю стовбурів-стебел. А радше, гребує брати до рук те, що  ж и в е,  дихає в його же долоні, не кажучи вже про падло.

Та, проте, втішається ондечки цяткою. Припав невситимо очима, їсть заворожено поїдом. Важко сказати – хто кого! Він – її, чи вона… Невидима сув’язь їх поєднала. Тонюсінька смужка. Незримий заряд. Щось на подобу жарівки, точніше – у лампі розжарений пруг. Неймовірна наснага, що дух випирає, а з тім’я – кав’яр.

Такі нагороди за так не даються. На те пішов не один рік самозаглиблення в бездонні плеса, що під час пізнання породжує на поверхні води коливання утаємничених хвиль; випромінює їх у вигляді чисел і букв. Тільки вмій інтегровані брижі зчитати. Вникнути в суть коливання. Наприклад, як він: досі не зводить очей з цятки, наче щось промовляє. Відповідно й вона буквально виражає те саме. Сувій думок роїться в голові, та кожна думка має свій щільник. І не збагнеш затаєну розмову. Про що наразі річ. На те й сам Ярґ не може відповісти. Не кажучи, без сумніву, про цятку.

Напевно вдвох ворожать воду на цямрині. Там, у криниці, видно дно. Проймає наскрізь синьооке небо. Й невідь-звідки Гоголь вигулькнув. Причинний. І Вайлд, закоханий у себе. Лунає здалеку Чайковський. Та гупає у двері Ніцше: «Відчиніть!»

Невідомо, чим переймаються інші, коли він безперестанку не відводить очей від цятки, лишень те й робить, що перебирає, вишукує у щільниках потрібну йому річ та спрямовує на ним же позначену мітку. Мабуть, що решта оре сніг і в березні збирає врожаї. А між тим на дозвіллі захоплюється в потемках солодійством. Мельком прийшло на гадку.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати