На відстані руки

У четвер 19 листопада в обласній бібліотеці Олеся Маркович представить свою дебютну книжку прози «Поруч…”, що складається з 19 новел, 4 “портретів”, художньо-документальної повісті у новелах «Учитель” і однієї “Повісті без закінчення”.

На відстані руки

Новелки справді динамічні, як і належить цьому жанрові. Авторка уміє з кожної речі (двері, батьківський орден, розбита пляшечка, телефон) витягти химерну мелодію, за якою ціла людська доля, але вміщена усього в кількох акордах-фразах. Є новела про нинішнє АТО. Зовсім, як у Ю.Яновського: два онуки одного діда Івана по різні боки фронту. “Заколов Іван двох кабанів  єдину живність, крім собаки, побіля хати. Повіз на базар. Спродав.. розклав виручені гроші на дві рівні купки. Довго сидів під черешнею. Закляк на колінах і молив Бога, аби не звів Сашка з Максимом один проти одного”. Кілька новел про відхід людини на той світ – «Дід Петро”, “Соборування”. Здається, коли А.Чехов казав, що в людині має бути все прекрасне, назвав чотири речі і поставив далі три крапки, то під крапками він мав  на увазі саме цей момент. 

“Портрети”, по суті, ті самі новели, тільки присвячені змалюванню постаті тієї чи іншої людини. Баба Поланя – це щось. Така собі доморощена феміністка з закарпатської глибинки часів Другої Світової. Або: “Василь собі аршує. Працює неспішно, розмірено, щедро, так, як працювали на Закарпатті наші батьки, діди, прадіди… Так звик і Василь, тому й не бачить нічого незвичного у своїй роботі. Василь – із звичайного закарпатського села, із звичайним копашнівським прізвищем ”Гангур, виконує свою звичайну щоденну роботу весело, завжди з гарним настроєм, без… обох ніг”.

“Учитель”, як на нас, найсильніше, що є у цій книжці. 40-сторінковий твір натхнений спілкуванням з померлим цього року університетським філологом, фронтовиком Віктором Івановичем Аріповським, що відійшов у вічність 18 червня цього року. У новелах про війну, де героя звати Олексієм Івановичем – фронтовий шлях майбутнього педагога, включаючи бої проти японців, поранення, перебування у госпіталі, 900-кілометровий переїзд у санітарному вагоні (власне – у не облаштованому товарняку), містична історія про те, як ледве не потрапив до шпигунської школи, розподіл до Ужгорода (у цій новелі він вже Віктор), подальше спілкування тут з молоддю і авторкою.  Один з пасажів – про рису, виховану фронтом: «Згодом, коли пройдуть роки і вся родина святкуватиме його дев’яносторіччя, діти і внуки, кидаючи до кошика скручені шматочки паперу з написаною найголовнішою рисою діда, будуть вкрай здивовані, що майже всі відзначили одне і те ж  - саме це вміння миттєво переключатися на хороше”. І ще: «Ті повоєнні роки його геть оглушили! На фронті було все зрозуміло: з цього боку свої, з того – вороги. А тут, на Закарпатті… політичні погляди перемішалися у справжній вінегрет”. За сімдесят років у нас так нічого і не змінилося.  

У центрі  “Повісті без закінчення” роботяга Віктор, який знічев’я потрапляє  у… Як би то сказати. Сам він спершу думав, що то якась секта, але потім втягнувся, виявилося, що гурток, де займаються медитацією, аутотренінгом і тому подібними практиками. Зараз в Ужгороді таких повно. Написано з великим знанням справи, явно зсередини, переконливо. Ну буває і таке з чоловіками, очевидно.    

Твори написано в імпресіоністській манері. Між рядками часто мовиться більше, ніж у самих рядках. Дуже показовою є новела “Кум” у якій впродовж сторінки-другої кілька разів змінюється настрій головного героя, аж навіть повітря навколо стає то густішим, то прозорішим, а відповідно змінюються відчуття і читача. Авторка зробила потужну заявку на власну присутність у літературі Закарпаття, яка попри усю нашу повагу до романістів, є уже півтора століття перш за все літературою новел з багатющою традицією саме цього жанру, прихильницею якого є й Олеся Маркович.   

18 листопада 2015р.

Теги: Олеся Маркович, дебют, проза

Коментарі

Олеся 2015-11-21 / 20:01:29
Гарно дякую за добрі слова про збірку.