Вікно на схід

Кілька слів про подолання стереотипів

Однією з найбільших проблем України є слаба інтеграція її регіонів. Люди можуть прожити все життя, не виїжджаючи за межі своєї області. А якщо й кудись  подадуться, то спорадично. Невипадково, що саме серед мешканців Донбасу, які найменше з усіх їздили по Україні,  й розцвіли чорні стереотипи, що вміло нашіптували маніпулятори з Москви. Бо як сам не бачив на власні очі, то готовий і брехню приймати за правду. 

І вперше за чверть століття Україна сколихнулася від біди і почалася масова внутрішня міграція. Люди стали їздити: одні рятуються від війни, інші на неї їдуть. Тисячі закарпатців уперше на свої очі побачили Донбас, тисячі переселенців уперше побували за Карпатами. Власне, в таких масштабних випробовуваннях і кується новітня нація, вимішується і зчіплюється мільйонами невидимих гачків. 

Студенти історичного факультету Маріупольського державного університету цього літа вперше на археологічну практику поїхали за межі області. Для роботи вибрали протилежний кінець України – середньовічний замок Сент-Міклош, що лежить за десять кілометрів від Мукачева. Там ціле літо триває волонтерський табір шанувальників історії, які власними руками допомагають відновленню Чинадіївського укріпленого палацу XIV-XV століть. Уже другий рік сюди приїжджають волонтери не тільки з різних куточків України, але й закордону. В Європі це -- загальноприйнята практика, у нас таке корисне дозвілля тільки входить у моду.

Тож 15 студентів-першокурсників на чолі з двома викладачами подалися в «невідому країну», адже більшість із них на Закарпатті не бували. Поїхали долати власні стереотипи й розвіювати чужі про себе. 

Керівник експедиції В’ячеслав Забавін, 44-річний дослідник епохи бронзи, розповідає, що бажаючих поїхати на Закарпаття було так багато, що довелося проводити нелегкий відбір. Навіть викладачі просилися. Але кількість була обмежена, тож поїхали кращі. 

Приазов’я - не Донбас

Ми розмовляємо у затінку замку, де в підвалі тривають очисні роботи й маріупольці шукають середньовічний колодязь, які часто споруджували всередині будівель на випадок облоги. 

В’ячеслав показує мені уламок люльки з білої цегли та шматок ланцюга, щойно знайдений студентами. Але мене більше цікавлять події на його батьківщині. Бо ж читати про війну по Інтернету— це одне, а почути з уст очевидців – зовсім інше.   

Виявляється, більшість маріупольців вважає себе окремим регіоном. Бо Донбас і Приазов’я – поняття різні. У них -- інша історія, інша ментальність. Тому між Маріуполем і Донецьком помітна різниця.  Море пом’якшує характер, на відміну від шахт та териконів. Тому тут все м’якше, лояльніше, спокійніше. Гарячі голови навіть виношують ідею створення Маріупольської області, яка би включала 5-6 прилеглих районів і охоплювала Приазов’я. 

Саме тому ДНР і не мала міцних позицій у Маріуполі і завалилася при першому наступі українських вояків. Тих кілька місяців панування бойовиків місцеві мешканці згадують як жах. Але спокій у місті панував недовго: у вересні російські війська окупували Новоазовськ і підійшли впритул до півмільйонного міста. Абстрактний страх змінився на конкретний, коли взимку із «Градів» обстріляли східні квартали міста. 

«Град вистрілює свою обойму менше, ніж за хвилину, -- долучається до нашої розмови друга викладачка з Маріупольського державного університету Світлана Арабаджи. – За цей час нічого не встигнеш. Ми змогли з дитиною хіба що сховатися до ванної. Виходимо потім на двір, а там -- обгорілі авто.

Світлана якраз мешкає у тому злощасному східному районі, який до війни був одним із найперспективніших у місті. Адже тут розташовані новобудови і повітря найчистіше. Адже два металургійні гіганти – «Азовсталь» та імені Ілліча,  на яких працювало 60 тисяч маріупольців, найбільш віддалені. Після обстрілу ситуація змінилася: люди масово стали звідси вибиратися. Світлана спакувала валізи за день і переїхала в центр, найнявши помешкання у знайомої. Квартири на Східному нині продають навіть за 5 тисяч доларів. 

Ми перестали любити вікна на схід, -- каже тридцятилітня русява жінка, -- бо саме звідти чекаємо загрозу. 

Я запитую, чи багато маріупольців виїхали з міста. 

Відповідають, що -- ні, більшість залишилася. А багато хто нині повертається з мандрів додому, бо гроші закінчилися, а жити десь треба. 

Греки колишні і нинішні                          

Світлана захистила кандидатську дисертацію про греків Причорномор’я. Вона сама – напівгрекиня, а тут ще й чоловік трапився грек. Тож професійні уподобання її цілком зрозумілі. Але попри складне етнічне походження, вільно говорить українською і навіть читає нею в університеті лекції з «Історії України». (Ще один повалений стереотип – на цей раз мовний). 

Розповідає, що Маріуполь постав у 1779 року як грецьке місто. Для колонізації Приазов’я царський уряд переселив із Криму двадцять тисяч греків. Вони й заснували зо два десятки поселень, які часто мали старі кримські назви – Ялта, Старий Крим, Урзуф, Мангуш. Аж до 1859 року Маріуполь був закритим містом із забороною селитися іногороднім. Останнім зруйнованим бастіоном стала ліквідація через десять років грецького суду, який діяв у місті. З того часу й почалася масова русифікація, і місто втратило своє неповторне обличчя, яке обіцяли грекам при його заселенні. 

Але й нині у Приазов’ї мешкає до ста тисяч греків, а в Маріуполі, де мером є грек Юрій Хотлубей, розміщуються консульства Греції та Кіпру. 

«До речі, цікавий парадокс – зауважує В’ячеслав Забавін, -- колись по річці Кальміус проходив кордон між Єкатеринославською губернією та землями війська Донського. А тепер ця річка розділяє нас та ДНР». 

Приазов’я – рай для археологів. Адже скільки народів тут залишило свій слід – кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни тощо. Була на Кальміусі і козацька паланка, ще в домаріупольских часах. Тож кілька років тому В’ячеслав Забавін зі своїми студентами «копали» неподалік Широкина. Нині від курортного селища з кількома пансіонатами на березі моря залишилися лише руїни. 

Я розповідаю, що Широкине вже покинули бойовики і для Маріуполя, вочевидь, стане спокійніше. Вони у відповідь мовчать. 

На час експедиції відключили Інтернет, аби хоч ці два тижні зануритися в інше життя. Життя, в якому не здогадуєшся, де вікна на схід, а постріли із гармати лунають лише на честь шановних гостей середньовічного замку. 

                                                                                                       Радіо Свобода

 

Олександр Гаврош, Закарпаття онлайн.Блоги
11 липня 2015р.

Теги:


Олександр Гаврош
Публікації:
/ 25Русинський абсурд на закарпатському телебаченні
/ 16Освіта і мова. Чи виконував Будапешт те, що нині вимагає від Києва?
/ 13Як Українська держава фінансує закарпатський сепаратизм
/ 29Чи винна Україна, що закарпатські угорці погано знають українську мову?
/ 59Чому ідеолог закарпатського сепаратизму вільно їздить Україною?
Хто руйнує мир на Закарпатті?
/ 3Події в Мукачеві. Закарпаття під прицілом
/ 2«Любі друзі» дитячої літератури
/ 3Хто порятує давній ужгородський цвинтар на Капушанській?
/ 7Сепаратизм і детектив із прапорами
У суботу ужгородці вийдуть на вулиці
/ 26Російський сон Ужгородського національного університету
/ 3У понеділок чистимо від сміття цвинтар на «Білочці»
/ 2Чому брудний Ужгород?
/ 7Літературна премія імені ФСБ на теренах України
/ 2Чи народна влада в Ужгороді?
/ 18Сумний кінець «русского мира» на Закарпатті
/ 24Петровцій і матюки
/ 16Путін зазнав поразки і на українському Закарпатті
/ 13Чи є на Закарпатті СБУ?
/ 1Що показали вибори на Закарпатті??
/ 4Фантазії про угорський округ
/ 1Книжковий ярмарок під час війни
/ 1Синьо-жовта Одеса
/ 3Війна і німці
» Всі записи