Бог не видасть

Серед усього найбільш вражають два невеличкі цикли по чотири вірші у кожному. Їх цнотливо заховано поближче до кінця збірки. Перший називається “Езотеричні життєписи” і пересипаний алюзіями Антонича.

Біографія одного з лідерів Гуцульської республіки Дмитра Климпуша, виписана у підкреслено колядково-агіографічному ключі. Про його політичні проекти  сказано чи не найкраще з-поміж усіх, хто про нього писав: “Мрію у кептар вдягав наївну” (лісоторгівець Д.Климпуш був фінансистом багатьох українських починань). Марко Бараболя – ще один приклад “пропащої сили”. Замкнутий у житті, він проривався у своїх сатирах:

Косив, тесав, копав... знав вісім мов!

В гуцульському млинку усе змолов.

Продовжує цикл дуже несподіваний вірш про отця Дем’яновича, що після 1939 р. став депутатом до Будапешта. Поезія у стилі шансону, бо другий персонаж – Маруся-енкаведистка (після 1944 р. отця, звісно, репресували), котра “Мехліса любила і попа”. Ще один штришок до нашої історії, котра ніяк не вписується у жодні благопристойні шаблони, і сам чорт у ній ногу зламає. Четвертий вірш – про Федора Коваля (1913-1987), бійця УПА, що друкувався в українських часописах Мюнхена, редактором українських програм на іспанському радіо. Це якийсь політ в емпіреї, сага про людину, що “мусить довго ждати”. Типу – до 1991-го, а відтак – ще далі, і далі, і далі...

Чотири чоловіки – чотири правди. Формально як чотири євангелісти (хоч дальші аналогії не проглядаються). Всі з репресивним і екзильним досвідом, всі з тугою за домівкою, кожен зі своїми звивами біографії. У результаті – стереоскопічний колективний ЗD-портрет гуцула ХХ століття, зовсім не сусальний, без етнографічних охів і ахів, такий собі погляд зсередини.  

Другий цикл – “Lex gladium” (право сильного). Про дипломатичну драму України у ХХ столітті, про проект держави, котрий завжди служив і служить розмінної картою у грі найбільших світових потуг. Усі чотири вірші – від імені дрібних українських клерків, змушених відстоювати великі державні інтереси. Перший 1723 р. прощається з гетьманською славою і відспівує невдалий козацький проект. Другий – дипломат на Версальській конференції:

...Розтопить секретар поважний кригу

За протоколом (хоч нема лиця)...

І я плету... плету свою інтригу.

Без грошей. Без надії. До кінця.

Що ж, безнадійні інтриги часто спрацьовують через кілька поколінь. Тому й став можливий третій вірш – уже про 1994 р., коли в України відбирали ядерну зброю.  Ну і на звершення – про зустріч нормандської четвірки 12 лютого 2015 р.:

І Лукашенко, друг, диктатор, воїн,

У розповні душевної краси

Спита: “Пьотр Алєксєїч... ти доволєн?”  

І що йому на це відповіси?!

Бо ж велика політика і далі все ще буксує у схемах двохвікової давнини:

Спить Отто Бісмарк у тісній могилі...

Отямтесь, фрау: ХХІ вік.

Стікає кров’ю українська сила...

Ви вимолим свою Machtpolitik!

Ну і не можна не сказати про живі відгуки на події 2014-2015 років. Наприклад, про літні бої 2014-го:

Дай подолать архітектам повстань

Вражу потугу...

Вижить і знову прийти на Майдан –

Заповідь друга.

Збірка є згустком інтелектуальної поезії, замішаної (парадоксальна річ) на інтелектуальних емоціях. Поетові є що сказати. Більш того, він не може про це не кричати, бо його розриває зсередини. Так і народжуються вірші.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати