Реформи як спосіб самозахисту бюрократії

Адміністративно-територіальна реформа, широке обговорення якої розпочалося в українських ЗМІ, є класичним прикладом псевдоактивності управлінської бюрократії, головне призначення якої – поховати в словесному потоці реальні реформи і таким чином зберегти за собою владу та привілеї. Тому що перерозподіл повноважень та сфер впливу, зміна штатних одиниць, перекроювання адміністративних кордонів та відомчої приналежності і тому подібне, це її стихія і тут вона відчуває себе вкрай потрібною та незамінною. Дарма, що це жодним чином не впливає на зростання продуктивності праці, технологічної ефективності, суспільної самодостатності. Головне, що важелі впливу залишаються в руках бюрократії (не важливо під якою назвою) і тому їй більше нічого не потрібно. А провал реформи означатиме ще на краще для неї. Мовляв, бачите, як ми старалися, але з нашим народом нічого не зробиш, тому й надалі мусимо тягнути все на своїх плечах.

Для прикладу. Всім відомо, що судової гілки влади в Україні фактично не існує, а є вкрай корумпована система, яка сотнями ниточок переплетена з можновладцями і їм слугує. В таких умовах інвестиційна привабливість країни наближається до нуля з відповідними можливостями економічного розвитку. Але існує певний територіальний поділ судів на районний, міський, апеляційний і т.д. В умовах адміністративної реформи його необхідно буде змінювати. І це надзручний спосіб імітувати судову реформу,  не змінюючи нічого по суті. Бо замість, наприклад, міськрайонного суд тепер буде називатися повітовим, буде боротьба за штатний розпис, приміщення, розподіл адміністративних посад тощо і увесь реформаторський запал піде у гудок. Те саме стосується міліції, прокуратури, санепідемстанцій, закладів освіти, медицини, десятків дозвільних організацій, які розгорнуть бурхливу діяльність, рятуючи самих себе. А зміст реформування потоне в паперовому та словесному потоках.

Або проблема монополій, які є основою феодально-олігархічної системи. Вона зачіпає значно глибші шари суспільного буття і тому є дуже небезпечною для правлячого класу. Відповідно, ніхто навіть не наважується говорити про серйозні кроки демонополізації в газовій, енергетичній, вугільній сферах, на ринку залізничних перевезень. Тим паче, що більшість чиновників та паперових реформаторів знаходяться на утриманні тих самих олігархів. Але значно безпечніше запустити тезу про об’єднання Галичини та Закарпаття, розпалюючи, тим самим, природні інстинкти боротьби за територію, охорону мовної, релігійної, історичної самобутності і таке інше. Тобто, старий як світ принцип – розділяй та владарюй, вміло використовується й тут, хоча в доволі єзуїтській формі – «добровільного» об’єднання громад.

Однак, повторимось, головне призначення цієї реформаторської ініціативи не стільки досягти результату, скільки відволікти від реальних реформ, зберігаючи цим самим недоторканою корупційно-чиновницьку систему. І це також не новий спосіб самозахисту бюрократії. Свого часу сталінська гвардія, щоб поховати реформаторський запал Микити Хрущова, придумала раднаргоспи, розподіл на сільські та міські обкоми партії, ті ж територіальні зміни. Згодом все це обізвали волюнтаризмом, призначили цапа-відбувайла і перейшли до більш ніж двадцятирічного безконтрольного панування державного апарату, який привів до повного економіко-політичного застою і знищив саму державу – СРСР. Але бюрократія про це не думає, як і не думають бацили, що, розмножуючись, знищать організм і в результаті загинуть самі. Тому у держави залишається вибір – або виробити імунітет, або загинути разом з бацилами.

Причому, що цікаво, активними провідниками псевдореформаторських ідей виступають не лише загартовані в боях пострадянські апаратники, а й, здавалося б, прогресивно налаштовані громадські активісти.  Звиклі до різноманітних грантів, вони непомітно для себе вже втягнулися в тенета європейської бюрократії і мислять виключно кабінетними категоріями. Досвід, що пропонують західні демократії, вихолощується суто схематичним мисленням, коли малювання карт підмінює сутність проблеми. Бо для самодостатності громад необхідна, насамперед, можливість заробляти, а не форма їх адміністративного об’єднання. До прикладу, основою місцевого самоврядування у всіх цивілізованих країнах є податок на нерухомість. Тобто, власники землі, будівель, підприємств, залежно від розміру власності, фактично утримують місцевий бюджет. Якщо не можуть платити визначений податок, то змушені продавати нерухомість і таким чином знаходиться найбільш ефективний власник. Відповідно, громада не може дозволити собі утримувати пустирі, законсервовані об’єкти і чекати на  спекулятивну кон'юнктуру. У свою чергу левову частку податку на нерухомість становить шкільний податок, коли заклад освіти перетворюється в центр культурного життя громади. Так вирішується проблема «Чому бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний». І коли такі умови складаються, то тоді люди легко вирішать, якими територіями їм об’єднуватися, щоб ефективно утримувати школу, дитячий садок, медичні установи, шляхи сполучення і тому подібне. Тобто, при розумному підході люди спочатку протоптують доріжку, а потім її асфальтують, а не штучно малюють проходи, а потім в реальності ходять іншими шляхами.

Відтак, наші дискусії на практиці зводяться до повного примітиву, бо крім боротьби амбіцій та за владу вони нічого не несуть. Тому й найбільше списів ламається навколо того, що Львів прагне загарбати Закарпаття, Мукачево мріє утнути Ужгород, а Пацканьово жодним чином не підкориться Середньому, бо воно на горі і йому ближче до зірок.

Залишається лише одне питання: «Чому’сь бідний?..»

Теги: реформа, бюрократія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати