Напередодні Великодня 1939 року

Учорашній гімназист Роман Драґош відважно заявив про себе 15 березня 1939 року,  коли на Красному Полі під Хустом майже голіруч з побратимами став на прю проти регулярного добре озброєного війська окупанта.

Див. «Чотар Роман Драґош»

Він прокинувся в теплому лігвищі. Сахнувся. Якийсь напівтемний склеп, посередині горить жива ватра, зграя вовків обступила його. Сіроманці сидять на задніх лапах, уважно стежать за ним. Чує, під боком муляє кріс. Лап рукою — намацав колодочку багнета. Підвівся на лікоть, насторожено обвів очима понуру вовківню. Звірі нашорошили вуха, стріляють вирлами на війстя схрону, наче когось виглядають. Роман і собі позирає туди, ніяк не збагне що й до чого. За хвилю вбіг закеханий вовчисько, приволік у зубах загризене ягня, кинув Драґошу на живіт. Зграя, мов по команді, вийшла, залишила його одного. Він, дивлячись услід, мовчки подякував своїм рятівникам, мерщій роззувся, онучами обмотав халяви похнюплених чобіт, розвісив промоклу до нитки шинель сушитися. Заходився дерти шкуру з ягняти. Кислі випари і запах сирого мняса наповнили його прихисток, повернули до життя. Спечені на багнеті кусні притрушує солонуватою золою, надголодь уминає, аж лящить за вухами. Добре попоївши, згріб у шкуру тельбухи, «ріжки та ніжки», виніс і закопав поблизу криївки.

Зграя кудись подалася. Він увійшов до вовківні, ледве дочекався, коли підсохла шинель, вибрався звідси. Його тягне до людей — свого народу, що захищав і захищатиме його ім'я. Міркує: «Я і краяни — одне ціле, один біль, і одне нещастя. Разом переборемо лихо». Вийшов на узлісся, під круту гору. На самісінькому продовгастому ґруни видніється чиєсь обійстя: житло, хлів і кілька до них прибудов. Садовина, оборіг і копиця сіна під снігом. Куриться крізь критий драницями дах. Виставивши перед себе ґвинтівку, крадькома наблизився до того осідку, дивується, що поблизу не чути жодного пса. Вже в присінках припав вухом до дверей. Хтось кигикнув збоку:

— Ачей заблудилися? — напевно, запитала ґаздиня.

Збитий з пантелику, Роман почуває себе ні в сих, ні в тих:

— Чи пустите погрітися? — зміряв поглядом закутану в грубу хустку жінку.

— То заходьте, — радо кивнула на двері.

Пропустив її вперед, у сінях слідом за нею скинув із себе верхній одяг. З крісом увійшов до світлиці, просторої зали з піччю, запічком, двома ліжками, столом посередині, мисником, скринею, лавицею під луткою з двостулковим оболоком, узятим на гачок. Барвисті вовняні покровці простелені на дощаній підлозі.

Потайки розглядають одне одного. Леґінь пасе очима тонку в попереку біляву господиню; хоч і старша, безперечно, від його, але вертка, мов вивірка, і трібна дівка в танку. І вона сподобала хлопа. Чорнявого вояка з ямкою на підборідді та вдумливими карими зіницями. Її звати Калина.

— За ким полюєте? — підштрикнула в’їдливим словом.

Помовчав:

— Рятую свою шкуру.

— Не ганьбіть себе, — дошкуляє.

— Мадяри знов загарбали наш край. Там, під Хустом, поклали січ на лопатки.

— Добре вчинили.

Схопився на ноги нараз розгніваний чотар, подався до дверей:

— Красно дякую за щиру гостину.

Перестала його, поклала руку на плече:

— Ой, леґіне-леґінику, впертий баране. Скрутять і тобі роги, як уже не одному опришку. Не марнуй час на вбивство двох-трьох чандар, а поліви нерви, вислухай мене.

Трохи розм’як од її долоні на плечі, прислухався до її розважливої мови.

— Мені не тяжко вислухати вас. Кажіть, що хочете, але знайте, що я не здамся окупантам.

— Спершу я нагодую тебе, — налила води в горнець, аби зварити токан.

Просіяла кукурудзяне борошно, начистила кілька картоплин, посолила окріп... Потому добре вимішала то вариво, набрала з бербениці бринзи, в глибоку широку миску токан переклала шарами бринзи, заправила гарячими шкварками. Коли зготувала бринзяний токан, поставила його на стіл, а ще налила два кухлі квасного молока.

— Сунься, — плеснула жартома по спині.

З одної миски їдять, запивають кисляком. Туплять очі в масні ложки, помалу змололи цілу миску.

— Ромку, чи смачний підвечірок?

Гмикнув несміливо, подякував.

— То прошу вислухай мене. Ти леґінь файний з себе, а ще маєш неабиякий дар вигадувати казна-що. За що тебе й любили професори гімназії. І тепер, коли наш край засіли чужі люди, не варто тобі воювати з ними, бо зайди як прийшли, так і заберуться, а маєш думати далеко вперед, і вже нині творити думками прийдешніх. Тут, у горах, знайди підземне озеро, розкопай його. І згодом у тому рибнику розведеш китів. Сам виведеш їх.

Його приголомшило почуте:

— Але звідки?. — її широка обізнаність дивує.

— О, то окрема розмова, — допила з кухля. — Хочеш іще?. — налила йому та собі. — Поправляйся. Доки не звечорілося, я приготую тобі купіль, а ти полежи з дороги.

— Я допоможу вам, — мерщій підвівся.

— Та полежи, не біжи поперед батька в пекло.

Роман послухався, босий забрався на теплу піч, розніжено простерся, і заснув. Тим часом жвава ґаздиня наносила снігу в баняки, поставила в сінях на гарячу плиту. З комори виволокла чималу діжу. А леґінь спить, і в вус не дме. Лише увійшла кликати його митися — так і присіла проти, милується приспаною силою. Натруджені руки склала на колінах, не ворушиться. Боїться розбудити. Тільки чути, як палахкотить ватра в печі. Калина дочекалася обіцяного. Тепер можна полегшено зітхнути, коли в домі є чоловік.

Донька закоренілого опришка і вродливої відьми, вона рано осиротіла. Матір убив грім, а трохи згодом няня присунула снігова лавина. Зоставшись одна, не впала в розпуку, а самотужки навчилася клепати косу, стригти вівці, підковувати коня, прясти вовну, збирати чар-зілля, знати про що легоче вітер і кряче ворон. Рідко коли (раз на рік) буває на людях, і то притьмом, доки піп махає кропилом над великодними писанками. Село сторониться повітрулі з ґруня, і вона уникає зустрічей. І от торік сорока наскреготала Калині: коли мадяри знову загарбають край, най чекає змін у своєму житті. Так і сталося. Роман поборов того коршака завдяки силі, насланій нею. І вказала йому дорогу до себе І позбавила його моці стріляти в оленицю та її дитя. І звеліла зграї доправити його до вовківні; пожертвувала ягня. То все вона, Калина...

— Я довго спав? — очумався від сну.

Враз зашарілася, не знає де себе подіти, невлад каже:

— Ага. Вода нагрілася.

Цнотлива, позбавлена будь-яких жіночих упереджень, мотається в сінях коло нерішучого леґіня, що ніяк не зважиться роздягнутися догола:

— Може, мені вийти?

— Як хочете... — стенув плечима, махом стягнув ногавиці та шубовснув у купіль. Рясно бризнуло на глиняну долівку.

— Ти не дуже бовтайся, — пустотливо насварилася пальцем, — а то ще перевернешся. Може, помити тебе?

— Як хочете... — соромливо опустив голову, залюбки відчув на собі її зворушливі долоні.

Вперше, після матері, його пестять жіночі руки, і де — в купелі. Вона миє йому голову, шию, плечі, під пахвами, — притислася цицькою до мокрого плеча, — він не витримує:

— Розберіться та подьте д’ мені, — притисся до неї.

Зараз уже вона мнеться, помалу скидає з себе лахи, несміло ступає одною ногою в тепле шумовиння. Він спильна розглядає її гладеньку литку, коліно, видовжене стегно, закліпав очима перед її волохатим кубельцем. Калина занурює і другу ногу, сідає навпроти його. Її розплетена руса коса застеляє плечі, груди, тільки рожеві пипки визирають на світ, мов ягідки глоду. Ноги обох підібгані, коліна стирчать із води. Він і вона ледве вміщаються в діжі, але то їх мало обходить. Заворожено дарують одне одному звабливі посмішки. Вона зважується першою на любощі, бере того твердого уда в руки, захоплено мне в тремтячих долонях, легесенько тягне до себе. Роман охоплює її ногами, силується увігнати його в тугу порожнину, але то вудлище гнеться, впирається, нарешті пробиває собі дорогу. Калина никне від загострого (вмить одійшов) млосного болю, знеможено розпласталася в багряній каламуті.

Теги: Роман Драґош, Красне Поле, окупант

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати