Незабутні

Опанас Приходько був першим керівником обласного радіо і телебачення. Запам’ятався не тільки високим фаховим рівнем, а й винятково людським ставленням до побратимів-фронтовиків і до молодих підлеглих.

Степан Кадар довгі роки очолював великоберезнянську районку “Карпатська зірка” (“Сміливий, рішучий і ризикований він був чоловік”). Врешті-решт був знятий звідти, працював на нижчих посадах в інших районках, захворів, довго лікувався і помер.

Микола Паламарчук відав інформаційними програмами обласного радіо, був справжнім фанатом фотомистецтва.

Юрій Макар – редактор «Молоді Закрпаття”. “Не було жодного села на Закарпатті, де б не бував особисто і не привозив звідти надзвичайно  цікаві матеріали”.

Йосип Кіш працював у виноградівській районці, передчасно пішов із життя.

Василь Лендєл був головним редактором «Молоді Закарпаття” і перетворив її редакцію на справжній творчий клуб.

Іван Селменський – легенда нашої радіожурналістики, а ще великий друг місцевих письменників, яких піарив не за страх, а за совість.

Ілля Попович – журналіст-аграрник, неймовірний акуратист, який просто випромінював далеко навколо себе спокій і врівноваженість. 

Андрій Гойда – не тільки знаний художник, а й представник такого рідкісного амплуа, як журналіст-карикатурист. Тільки по його смерті зусиллями кількох товаришів з’явився авторський альбом «Біле і чорне”.

Радійниця Тетяна Прасоленко не тільки відала недільними концертами на замовлення, а й як завідувач редакцією художнього мовлення активно залучала до виступів наших письменників – Ю.Гойду (“Але за цим зовнішнім благополуччям крилась якась внутрішня тривога, недоговореність. Влада використовувала його сповна”), М.Тевельова, М.Томчанія, І.Чендея, С.Панька (“Був людиною, як на мене, дещо з гонором, недоступною”).

Ілля Ільницький запам’ятався як головний редактор «Новин Закарпаття”, «Закарпатського калейдоскопа”, “Орбіти-логос”. “Він був як іскра при сухому сіні. Щось не до ладу, якась дрібниця – і міг спалахнути, коли це стосувалося газетної справи”. Його похорони 16 листопада 1998 р. ознаменували завершення цілого етапу нашої журналістики. Нарис завершується пронизливим віршем про цього метра.

“У Миколи Васильовича Рішка була тверда чоловіча рука і незламне чоловіче слово”. Широко відомий під своєю літературно-гумористичною маскою Ферка Фурика, він був також майстром нарису і завзятим театралом. 

Окрім голових героїв мемуарних нарисів, у книжці ідеться і про багатьох інших наших журналістів: В.Морозова, П.Урама, .Вашкебу, М.Юрченка, С.Корнієнка, Ф.Зубанича, Д.Кешелю, В.Нитку, М.Папіша, Ю.Ковача, І.Жироша, І.Кузовича – усіх не злічити.

Читаючи про дванадцять корифеїв пера і мікрофону, постійно згадуєш Шевченкове “Добре, мамо, що ти зарані спать лягла…” І все ж – у  наш час стрімкої деградації всього і вся, девальвації найдорожчих цінностей, коли самовдоволена сірятина править бал, дуже варто бодай нагадати, що так було далеко не завжди, що нинішні пігмеї більш-менш помітні саме тому, що стоять на плечах гігантів. Ясно, що всякий мемуарист завжди трішечки ідеалізує часи своєї молодості.  Та все одно у сухому лишку зостається  реальна працьовитість портретованих, їхній високий професіоналізм  і самовіддане служіння справі. Делікатний автор багато чого лишив між рядками, але й так відчутно, що кожному випадали складні випробування. Якби не ті постійні палиці в колеса (і з високих кабінетів, але частіше від своїх же колег по цехові), наша журналістика сягнула значно вище би.  Нині подібних совкових проблем вже немає, але й авторитет, престижність професії упали до плінтуса. Чи підніметься колись? У книжці, звісно, відповіді немає. Відповідь може бути тільки у житті.  

Теги: Василь Густі

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати