Колір мудрості

Народний цілитель і самобутній філософ Андрій Ворон став широко відомим саме завдяки книжкам М.Дочинця, перш за все «Многії літа, благії літа”, яка витримала понад тридцять видань, не рахуючи піратських передруків. Цей А.Ворон був чи то племінником, чи то трохи дальшим родичем іншого А.Ворона – діяча Карпатської України і письменника.  Ворон-молодший теж був причетний до подій у Хусті-1939 (про це трохи сказано у романі «Вічник”), а потім і до багатьох інших.

Хоча найважливіше з його міркувань увійшло ще до першої книжки, четверта теж не розчаровує. Це, так би мовити, листи з вічності. “Синій зошит” нагадує сільську крамничку (не нинішню, а ще радянських часів), де можна було знайти геть усе: сир, що помер власною смертю; багатотомник Ніцше, капронові колготки, манговий сік, люстру з підвісками, квашені огірки і ортопедичне взуття. Як воно все там зібралося – загадка світобудови. Коли продасться – теж. Але в цілому воно все творило неповторний натюрморт. Так і тут – по ниточці з усіх світових філософів, а також від численних невчених людей, з якими спілкувався дід Ворон. І кожний може вподобати собі саме те, що йому зараз потрібно. 

Наприклад про те, що кохання проходить чотири стадії: увага, вибір, досягнення, служіння (с.11). Четвертої фази, схоже, рідко хто сягає, хоча перші три виглядають просто як прелюдія до неї. Термін на її позначення, може, і не найбільш вдалий. Хоча смисл загалом зрозумілий – щось сакральне, містерійне. Велике діяння алхіміків, в результаті якого мідь перетворюється на золото а людина – на щось вище. Проте досягти того можна тільки пройшовши три попередні фази, але не обмежившись  лише ними, не заснувши після третьої. Цікаво, чи вийшло воно у самого Ворона? Поки про це в жодній із чотирьох книжок не сказано.   

Зате через кілька сторінок є інше одкровення – що усякому чоловікові дається три найважливіші у його біографії кохані жінки (с.13). Гм, зовсім як у Франка: «Тричі мені являлася любов…” Тільки у Ворона  – Дочинця кожна має свою іпостась: Насолода, Гіркота, Розрада. “І навіть якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно відкриється вона тобі у трьох лицях…” Ага, теза, антитеза, синтеза – як три частини сонету.  Не дуже, правда, зрозуміло, навіщо потрібна друга гірка частина «марлезонського балету” – мабуть, для того, щоб усе не було надто банальним і тому нецікавим. А також, щоб третя іпостась після цього сприймалася зовсім по-особливому. Хоча спробуйте це пояснити якому-небудь закоханому ідіотові! Очевидно, потрібна була незворушність діда Ворона, щоб піднятися над пристрастями і збагнути оце.

Ну і на завершення цього самого фрагменту – «Жінка посилається нам”. Зрозуміло звідки. Хоча може і з протилежної адреси. Кому вже звідки випаде. Посилається, як домашнє завдання. Як контрольна робота, яку ні в кого не спишеш, бо абсолютно індивідуальна.  Гра з надприродним: хто кого.

Запам’ятовується ще образ «жінки, якій не вистачає вітамінів любові” (с.24). У принципі, цілком природно для народного дієтолога, яким є А.Ворон, але все одно трохи несподівано.  Цікаво, що емоційний авітаміноз найбільше вражає підлітків і жінок бальзаківського віку. Чоловіки до цього якось менш вразливі.

Але ж справа не тільки у біохімії. Про це наступний афоризм: “Любити – се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити – видіти людину такою, якою її задумав Бог” (с.60). Його очима? Сильно сказано. Любити – це, звичайно, ідеалізувати. Але все одно закоханий навіть з найбурхливішою уявою не припише коханій  нічого такого, що вона в принципі не могла би реалізувати, якщо почувається коханою. Бо хто знає, якими нас задумано? Тільки ті, хто нас любить. Вони і здатні повернути нас до самих себе.

І далі – ніби не зовсім про це, а таки про те саме: “Що виболиш – те знатимеш. Що вимолиш – те матимеш” (с.71). Ну, це багатьом чоловікам знайомо ще з дитинства. Ремонтуєш, скажемо, магнітофон чи електрофон (були колись такі речі), і поки воно тобі не вимотає усі нерви, то не здасться, кляте, не розкриє усіх секретів своєї механіки і електроніки. Тільки коли ти вже хворий від нього, руки дрижать і зуби скриплять, отоді лиш воно тобі відкривається. З роками дізнаєшся, що це стосується не тільки побутової техніки.     

Але це ще не кінець. “Найважче у парі – зберегти рівну сердечну щедрість і тривку свіжість почуттів. Близькість висушує їх” (с.77). Ясно, що це не про рольові ігри, а про щось значно серйозніше. Відчувається, що це мислитель мовив уже в дуже поважних літах, бо свіжість, схоже, висушується не близькістю самою по собі, а хронічною втомою, яка накопичується з роками.  

Судячи з кількох процитованих фрагментів, епопея теоретично може доповнитися і п’ятою книжкою – чимось на кшталт “Страждань молодого Ворона”. Хоча написати про це можна буде тільки з добрячою порцією гумору, бо у ХХІ ст. писати про кохання з надривом уже неможливо. Чи не тому і Ворон, і Дочинець так довго про це мовчали?

Теги: Синій зошит, Мирослав.Дочинець

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати