Винниченко, Довженко: непримиренні брати-комуністи

Автопортрет. Володимир Винниченко

Наступного дня В.Винниченко занотував у своєму «Щоденнику»: «Трохи сонця. ВУФКУ розмахнулось і вислало до Европи свої досягнення «Тарас Трясило» та «…гора». (Забув назву,  – якась гора, а пригадати не можу). Представник ВУФКУ парубчак Черняк з самохвальством безкарної людини написав статтю про надзвичайний успіх українських фільмів у Европі. Але мені, українцеві, було ніяково і соромно читати це самохвальство після демонстрації картин у торгпредстві. Правда, видно старанність у техніці, фотографії. Але яка безпорадна й наївна дитячість у мистецькій творчості, композиції, навіть змісті. А надто ото… (згадав) «Звенигора». Соромно було думати, що на перегляді картини є французи».

Знаємо, що Володимир Кирилович перший (і поки що єдиний) український письменник і драматург, за твором якого чужоземці екранізували художній фільм. Власне за мотивами п'єси В. Винниченка «Чорна Пантера та білий Ведмідь» німці 1921 року зняли «Die schwarze Pantherin». Отже, В.К. тямив і розбирався у тодішніх засадах та вимогах світового кінематорграфу, щоб  аж так розчихвостити в пух і прах кількома реченнями ВУФКУвські фільми, зокрема „Звенигору“ О. Довженка.

Автопортрет. Олександр Довженко

Володимир Кирилович та Олександр Петрович хоч і були обоє комуністи, проте кожен по-своєму трактував суть отої „кривавої ідеології“. Скажімо, В. Винниченко, після того, коли 1920 року цілком і повністю розпрощався з осоружним йому СРСРом і більшовицьким керівництвом та виїхав на еміграцію, раз і назавжди перестав „бавитися“ у політику, й присвятив себе лишень літературі та малярству, на противагу всюдисущому й роздвоєному в радянській Україні О. Довженку.

Шлях Олександра Петровича розпочинався в „щире сприйняття“ та оспівування комуністичної ідеології, (як це не парадокально нині видається), з 3-го Сердюцького полку УНР куреня Чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського „Ареналу“. Про що перегодом, через одинадцять років, Довженко зобразить у своєму одноіменному фільмі, де своїх побратимів по зброї та духу виставить на посміховисько у найогидніших формах. І пішло-поїхало...

Довженко мало-помалу вщерть комунізується, можна сказати, у вишиваній сорочці з багряним партквитком біля серця. Наприклад, читаємо з його автобіографії за 1939 р.: “«Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима».

Кається О. Довженко. Щиросердно кається! Або ж ще нате такий красномовний пасаж з тої ж таки його автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У». Десь тут, поміж цими рядками, видається мені, й розкриває себе цілком О. Довженко яко неприкаяний Каїн, який убив у собі невинного брата. Луквавить же на межі „щирого“ виправдовування, щоб тільки за будь-яку ціну вижити й прижитися в „совітах“.

Проте привертає до себе увагу дуже цікава деталь, що, можливо, й символізує ненависть один до одного, маю на оці двох українських комуністів –  Винниченка до Довженка і навпаки. Тоді на еміграції однодумець Володимира Винниченка Микита Шаповал в одному з листів пише до В.В., що треба було “або їхати всім разом же на більшовицький бік і вести там справу (мирним, товариським способом) в напрямі українізації совітської влади на Вкраїні, або сидіти тут [в еміграції] без крику і комітетів та робити, те що хто може”.

На що тоді двадцятирічний Олександр Петрович, молодий художник-карикатурист газети «Вісті ВУЦВК», ще далекий від кіношних справ, видає на-гора перший малюнок-карикатуру «Лицарі на роздоріжжі», надрукований у серпні 1923 року за підписом (газетним псевдонімом) “Сашко” у супроводі “Балади” Валери Пронози (В. Еллан-Блакитний).

Довженко-карикатурист, зверніть увагу, ще до зйомок свого фільму «Арсенал» насміхається з своїх учорашніх політичних однодумців-кревняків.  «Жовто-блакитну” еміграцію він висміяв і в наступних карикатурах: «На пражській вулиці» (М. Шаповал, В. Винниченко), «Оце й усе» (С. Петлюра), «Махно на волі». Одне слово, Довженко свідомо й послідовно зрікався свого національного минулого заради того, щоб зафільмувати «комуністичний рай» на одній шостій частині світу. Хоч, треба завважити, тишком-нишком у своєму «Щоденнику» сякається в рукав, коли мова заходила про нищівну русифікації його рідної неньки України... Та й нищення його самого кремлівськими бонзами.

Як мовиться: «За що боровся – на те й напоровся».

Десь я згоден з професор Сергієм Пролєєвим, який ось так охарактеризував творчість Олександра Петровича: «Як не парадоксально, для мене Довженко найцікавіший тим, що в ньому не виповнилося. Все, що йому вдалося зробити – це просто інтонація. За великим рахунком, він не зняв своїх фільмів. Але навіть тих крихт, що він втілив, вистачило, аби так високо була оцінена його особистість».

Нещодавно в Будинку кіно відбулася прем’єра та обговорення телевізійного документального фільму «Довженко у вогні» Юрія Шаповала з циклу «Українська мрія». Напередодні я переглянув з цього ж циклу фільм «Винниченко без брому». Й особисто у мене склалося враження після обох переглядів, що Володимир Кирилович на чужині таки зміг залишитися чесним з собою на противагу Олександру Петровичу, якому тут, в радянській Україні, судилося творити «світове» кіно.

Що й спонукало мене до написання ось таких компарацій. Будьмо ж чесні з собою!

Теги: Винниченко, Довженко

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати