Небесне у земному

Щойно побачила світ поетична збірка студентки Закарпатського художнього інституту Марії Полянко «Небо в тобі” – 38 віршів, своєрідний щоденник за 2012-2014 рік (за винятком одного вірша ще з осені 2010 р.)

Небесне у земному

Основна тема збірки – конфлікт вічності і повсякденності, пошук гармонії між ними, спроба піднятися над суперечностями (а вони все ніяк не відпускають). Словом, споконвічна боротьба землі і неба, яка триває у душі кожної людини. Принаймні поки вона ще не втратила здатність шукати себе. Багато мотивів нагадують Ф.Потушняка (містика карпатської ночі, вечірні тривоги, гірські грози, осінні сади). Є вірші багатострофні (бо треба викричатися), є зовсім короткі. Серед останніх зустрічаються справжні перлинки:

Тебе я раннім небом обняла,

Струсивши з нього

Всі колючі зорі,

І ніжна стрічка в небо те вплелась –

Рожевий знак світанку і любові.

Чи майже рондо із щемким рефреном «Я заглядала вічності у вічі”. Програмний вірш про спокусливість порожнечі, від якої так непросто утекти. Або ж:

Прогнулось небо обважніле

Під ситом зоряно-рясним…

Хто би із маститих  поетів відмовився би від такого образу? І ще у цих віршах багато про кохання і ненависть як дві сторони однієї медалі. У принципі, воно так, тільки дуже важливо носити ту медаль, правильно розвернувши: назовні – все-таки коханням, а всім іншим обернувши лише до власного серця – хай не забувається. На те і щука в душі, щоб карась не дрімав. 

Багато поезій адресовано різним конкретним людям – без жодної політкоректності та інших подібних витребеньок. Ні, усе називається своїми іменами, кидається невтримно, як барва на полотно.  Художницьких реалій у книжці маса.  А от чого немає у цих віршах, так це самовдоволення і холодного дидактизму. Ні, тут усе на нервах. Читаєш і аж фізично відчуваєш, як біля твого вуха свистить тарілка, чи що там ще готова пожбурити лірична героїня.  

Тим, хто уперше ступає на слизьку стежку віршування, притаманна одна ілюзія, буцім ніхто ще до них не переживав такого сильного болю. Потім розумієш, що то все були тільки пробні тести, а справжні випробування ще тільки попереду. Коли ця істина постає перед автором в усій її суворій красі, багато хто просто кидає писати. Біографія поета – це суцільні прощання із собою, минулим, і постійні відродження у новій якості. У принципі, більшість Маріїних віршів – про такі метаморфози. Немов у казці про Сивку-Бурку, тільки тут замість кобилячого вуха – вірш, до якого входиш одним, а виходиш уже зовсім іншим.

В останньому вірші «Світанок гуртожитського вікна” згадуються «князі збору сміття ранкового” – чи то комунальники з мітлами, чи то бомжі на помийці, чи то самі поети. «Когда б вы знали, из какого сора…”  Особливо уранці, коли ти ще сниш, а твоїми пальцями водить по клавіатурі щось сильніше за тебе. Вірші М.Полянко надзвичайно багатозначні, химерно-мінливі, як небесні хмарки. Вони живі, а не пластмасові. Тому з ними не зовсім затишно – можуть подряпати, але можуть і потертися об тебе своїм наелектризованим хутром.    

Книжка відбулася. Виліплена (авторка поступала на відділення художньої кераміки) із того, що було під рукою. І з того, що на серці. А там таки небо – нехай іноді похмуре, дощове, але частіше таки сонячне.

21 грудня 2014р.

Теги: Марія Полянко, поет, Небо в тобі