Мушля

Гаразд. Я розповім тобі дещо. Тільки, нехай розвіються хмари. Сонце, гляди, лишень прорізало ясна, як невідь-звідки взялися хмари, й сунуть і сунуть. Брудні, невмиті, пелехаті. Хоч, ондечки, диви, крайнеба, проймається смужкою блакить. Блакить — тонюсінько-манюсінька, мов лезо бритви: десь, зараз, як різанé по неголеній щетині, — раз, удруге, — й заходиться зчищати сталево-буре ряботиння.

А ось і заграло в небі молоде вино: бурлить, вирує, б’ється на всі боки, снує-витинає чудернацькі пасма, корчиться в судомах — й осад поволі щез.

Небо стало синє-синє. Сонце розговілось. Ласує скоромним, упивається пíнистим лугом. Хм...

Ходімо в затінок. А в затінку лепсько. Нівроку під буком. Обіч — зарінок. Тліють головешки пригаслої ватри. Хлюпає річка. По сей бік — поле, оторочене пралісом, і по той бік — праліс, суцільний праліс: в улоговині смарагдових гір.

У затінку покрученого вітрами, дощем і осонням грубезного дерева джерельне повітря ріже в носі, перехоплює дух. Думками хтозна де ти, хоч, — онде тіло сидьма, підібгавши ноги, мріє під буком. А думка думку підбиває: спотиньга, візьми, й зав’юнилась десь аж на горище старої, можна сказати, допотопної хати. В напівтемному кутку видніється навприсядки хлопчик. Порпається знехотя в порозкиданому по горищі дранті, й раптом його руки й погляд міцно за щось учепились. Знічев’я, либонь, натрапив на припалий пилюгою скарб. Очі його заіскрились, і сам засіяв. Палає на радощах. Тримає плоску коробочку з металічною покришкою. Трохи пововтузився біля знахідки, й нáте — забавна машинка часів Австро-Угорщини з ґулею-кулькою, чорною, як сажа. Натиснув на неї, й вигулькнула зісподу на зігнутій спиці манюсінька невідома латинська літера, вдарилась об рухомий валик, і вмах заховалась. Посовав кульку туди-сюди, по заокругленій, подекуди взятій іржею, бляшаній абетці, натиснув удруге, вигулькнула знову літера, відтак цифра, й відбився перегодом на валику розділовий знак.

Зараз, сидьма під буком, пригадався той хлопчик. Запитуєш, який він з себе – важко сказати. Хлопчик-кульбабка. Образ-міраж. Дмухнеш, – і розвіється вмах. Та мова, власне, не про самого хлопчика, а про ті букви, числа й розділові знаки, що їх малюк уперше відбив на рухомому валику, відтак на папері. Адже, перше ніж він «вимовив» А, невідь-звідки взялася невидима думка, що її ніяк не вхопиш за барки; не помацаєш, а вона знай своє – доточує букву до букви, складає в слова, вибудовує речення, ще й унаочнює їх. Як той циклон, що породжує хмари. Саму ж «думку» неможливо передати словами, хіба що, – вловити чуттям. Чуття, безумовно, не потребує ані знань, ані розуму, воно, мов те зерня напровесні, жадає прорости...

Так ось: з роками той хлопчик підріс і став отроком. А думки, нá тобі, всупереч його волі, – набули інших ознак. (Слова, попри те, залишилися сталими). Й вичинилися у вервечку поміж ним, хлопчиком,  і отроком, – стали буденними, а думки – повсякчас іншими, можна сказати, святошними. Слова втратили цінність! І заквацяли світ. Візьмеш, бува, слово до рук: помацаєш, натиснеш, а там, – курячий послід поїдом їсть, й обпікає до сліз ядуча гноївка. Не той, виявляється, проявник, що потрібно отроку.

І мало-помалу зв’язував у тривалих розмислах він, що гутірку варто б подумки вести, не засмічувати простір буквами-балабушками, а наповнювати проявом стріл Перуна. (Вміння ж розмовляти з вітром не потребує заяложених слів). І покинув отрок людей, перебрався до полонин пустельних, де можна зрозуміти мову звірів, кольорів і трав. А там, у повітрі, ширяють душі померлих – нави. Царство навів – зась для смертних. Усвідомив отрок, як кілька разів набивався до них на розмову. Проте ж, нави з’являлися йому у снах. Мова снів надзвичайна. Там відсутні слова, тільки невбачай нуртує думка незрима. Зате – уявна. Й не збагнеш: де ж та реальність – тут, або там!

Здавалося б, – думки беруться нізвідки. Й нізвідки твориться світ. І я, виходить, осьде з тобою, під буком, розмовляю умовно. Бо ж присутній насправді не тут, а там, звідки беруться думки. З таємного острова. Назвемо його островом – Див, і він таки існує, вірніше є. Кілька разів зміг його побачити здалеку, звідси, з вершечка онде тої гори, гожої літньої днини. Таке, щось знайоме, у димці, видніється ген там, аж за краєм, у полах тремтливих небес. Осібне, відмінне від інших. Острів Див. Кілька разів пробував приступитися до його берегів. Але – марно. Щоразу, коли був майже поряд, як обриси того загадкового острова щезали з очей, розчинялися в кучерях білосніжної миготливої димки.

А там, перегодом, змужнів той отрок і став леґінем, заодно – дорослим. Одчув неборака у пусці потребу в протилежному статі його, одчув потребу в жінці. Й хіть зажадала вогню, тіло – тертя. Довго вагався, щоб покинути думки напризволяще, і так і сяк не міг розпрощатися з ними, аж поки зважився – міцно стиснув руками роз’ятреного межи ногами винуватця, густо намиленого в липкій піні, та подався майже навприсядки куди очі ведуть на пошуки тої, що в змозі впокорити невтримну страсть. Та недовго раював після пошуків любки, бо відчув огиду до сперми. Вона ж бо затлумила потяг побути наодинці з думками. Так тривало з рік. І вже десь під осінь наважився завернути голоблі, повернутися знову в полонини пустельні до того ж отрока, що покинув самого.

Дорогою, беручись угору буковим пралісом, шерехи сухого листя під ногами збадьорили його: ось-ось, і через хвилю-другу він переступить межу поміж тінню й світлом та опиниться в травах на чолопку сонцесяйної гори. (Тут будь-яке тіло відсутнє, навіть гóри аморфні). Гелій грає у небі, розбризкує рясно квачиком барви. Чутно, хіба що, як стопи лоскоче цупка пряжа псянки-трави. Та вітер невтомний то стихне то хвацько обдає рвучко тебе. Скажи, про які ж слова та букви може іти мова! Тут навіть думкам невтямки. Ось, власне, се й є той острів, звідки беруться думки.

Учорашній леґінь, а нині підбитий роками чоловік, і сам розчинився у сьому невпинно рухливому маєві.

Хлопчик, отрок, леґінь, підбитий роками чоловік. Виявляється, лише легкий спогад залишився по них на тьмяно оповитих серпанком осяйних берегах. Забагато, здавалося б, перевтілень для однієї Особи-Людини, Особи-Духа. (Особу-Дух чуєш відмінно на острові Див).

Ат, ні! Не забагато. Перше, ніж стати отроком, хлопчик мав народитись. Зав’язатись в материнському лоні. Зав’язатись?.. Легко сказати: зав’язатись в материнському лоні... Проте, відомо, що людину насамперед формує думка! Звісно, людину, не овоче-плід.

Отже, хто така Особа-Людина – начебто знаємо. Важче з образом Особи-Духа, щоб передати його...

А втім, ондечки річка полоще замшіле від часу каміння. Поволеньки, леле, рушаймо до споконвічних у горах джерел. Цікаво, що, коли ідеш перелогом, не відчуваєш утоми. Вгору берешся, й наче котишся вниз. Відсутня будь-яка протидія. Шальки терезів тримають рівновагу. Ти зібраний увесь. Маятник у повітрі, – цятка роси, що власне й привела нас до гірського джерела, звідки береться ся річка. Про  р і ч к у  казано-переказано. Тече собі, і квит! Аге ж... Тече. Та спершу побудьмо в улоговині під розкішним покровом букового пралісу, біля війстя пологів води. З-під землі крізь кам’яні зазублини дзюркотить потічок. Овва! Бач, як на твоїх очах народжується думка, й неквапом переходить у дзеркальний потік. Потік свідомості. Вода ж зчитує наші думки. Ось-ось, на твоїх очах, твориться світ. Особи-Людини. Особи-Духа. Тіло людське лише огірок, що містить майже сто відсотків води. Числа ж складають будову тіла. Нуль і більше відзеркалюють затаєний образ води.

Що тут скажеш: гутірка подумки біля війстя води наводить на думку, що десь там у товщах землі числа не мають кінця, й безугаву складають і виводять найскладніші рівняння, які з водою виплескуються на поверхню. Ну, скажімо, як немовля під час пологів.

Завваж, що бабі-повитусі все ’дно від кого приймати пологи. Знахурку цікавить сам процес «лущення квасолі». Так само відбувається й з слуханням річки: приймай таїнство хвиль без особливих зусиль, але з потрійним бажанням. І річка охоче відкриється навстіж. Тільки, вміло слухай її. Ох! Чуєш, як перехоплює дух...

А ось, гляди, і равлик нагодився з настовбурченими ріжками в ледь прим’ятій од жмутиків падолішнього листя траві. Волочиться, либонь, із мандрів, а мо' полювання. Райдужний слимачок. Грає-переливає тілом, мов пструг-форель у річці поміж замшілих лискучих валунів. Вода всуціль прибрала вигляд трав. Що равлик, що форель – воді підвладні.

Диви-диви, равлик знехотя плазує до своєї комірки, а риба на льоту спіймала жабу і проковтнула цілком...

Надвечір я поверну слимакові його домівку, а собі на вечерю зловлю в річці онде того пструга, випотрошу з нього тельбухи та здохлу ще не розкладену в нутрощах жабу, й засмажу рибу на живій ватрі.

28 жовтня 2014р.

Теги: равлик, мушля, форель, пструг

Коментарі

ярослав орос 2014-11-04 / 16:22:48
Клятий совок 2014-11-02 / 23:12:28
Чому сучасний гімн України розпочинається з деструктивної фрази «Ще не вмерла Україна(и)…», а гімн УРСР – з життєстверджуючого посилу: «Живи Україно прекрасна і сильна…»?

Перше ніж умерти, потрібно народитись.

Клятий совок 2014-11-02 / 23:12:28
Пане Оросе! У вас гарний літературний стиль, але не остаточно визначений світогляд. Поясніть, будь ласка, з позицій людини, не байдужої до метафізики, таку річ. Чому сучасний гімн України розпочинається з деструктивної фрази «Ще не вмерла Україна(и)…», а гімн УРСР – з життєстверджуючого посилу: «Живи Україно прекрасна і сильна…»?
Мабуть щось масони намутили? Чи хтось інший?