Про доблесного лицаря Айвенго

Вперше побачивши цей портрет роботи Антона Ковача, я чомусь згадав давній фільм "Балада про доблесного лицаря Айвенго", який мені випало подивитися на початку 1980-х. Звідки такі асоціації – одним реченням і не скажеш, але цікаво: а може, вони виникли ще в когось, адже людина, зображена на портреті, відома багатьом.

Людину, що на портреті роботи Антона Ковача, впізнають на вулицях Ужгорода і на екранах телевізорів. Його думка має неабияку вагу в середовищі художників і архітекторів, у церковних колах і серед науковців. Його слова ловлять журналісти, а студенти, яким випало у нього вчитися, називають його ім'я серед найбільш неординарних викладачів. А ще є друзі, які мають щастя зустрічатися з ним за чашкою кави, підніматись на карпатські полонини, вештатися паризькими бульварами чи забивати м'ячі з його подач на футбольному майданчику. Він один і той самий, і водночас надзвичайно багатогранний. Він прогнозований і водночас несподіваний, відвертий і парадоксальний. Людина, дружба чи близьке знайомство з якою зробить честь кожному. Його ім'я і прізвище не потребує додатків у вигляді титулів і регалій – Михайло Сирохман.

Михайло народився 16 лютого 1954 року у звичайній українській родині на околиці Ужгорода. Не знаю, чи говорилося в родині про життєві домінанти, але, напевне, патріотизм був однією з таких домінант. Його дід (мамин батько) Михайло Ясінь походив з лемківського села Смільник (по останній війні воно відійшло до Польщі), потім перебрався з сім'єю до Словаччини, а коли побачив, що словацьке середовище загрожує дітям поступовою втратою української ідентичності, незадовго до війни переїхав на Ужгородщину. У родині берегли традиції, культуру,  знали ціну знанням (мати, Марія Михайлівна, закінчила Ужгородську гімназію, а батько,  Василь Михайлович, – Мукачівську торговельну академію і Одеський фінансовий інститут), тому й зробили все, щоб діти – Михайло і Надія – отримали добру освіту. Спочатку це була Ужгородська середня школа № 1 імені Тараса Шевченка, потім – університет.

З юних років Михайло мав потяг до малювання, і вже з молодших класів він відвідує студію Золтана Баконія – блискучого педагога-художника, звідки вийшов не один талант. Акварелі Михайла Сирохмана разом з роботами інших вихованців Золтана Степановича прикрашають стіни шкільних коридорів. Та інтереси хлопця не обмежуються малюванням. Цікавість до всього нового в поєднанні з зусиллями вчителів дає йому хороші знання з різних природничих і гуманітарних предметів. А ще у школі вводиться поглиблене, з першого класу, вивчення англійської мови. І це в атмосфері шістдесятих років минулого століття: "залізна завіса" між СРСР та світом трошки відхилилася, нові віяння в культурі, насамперед у музиці, завдяки радіо починають проникати у замкнуте радянське середовище. У цей же час з масовою появою телевізорів у прикордонному Ужгороді, на відміну від решти радянських територій, можна дивитись угорські, чеські та словацькі телепрограми – ще одне вікно у широкий світ. А ще спілкування з дідом, який у ті часи (1967 рік) спромігся показати дітям та старшим онукам місця родинної історії у Лемківщині на польській території. Завдяки цій атмосфері, впливу родини і вчителів, помноженим на природний хист і допитливість, Михайло вже у шкільні роки формується як багатогранна людина з мистецьким талантом, з любов’ю та інтересом до рідного краю і його культури, з широким поглядом на світ. 

Очевидно, саме різнобічність Михайлової натури обумовлює його подальший життєвий вибір – навчання не в художньому закладі, а на факультеті іноземних мов Ужгородського державного університету. Стає фахівцем з англійської, вивчає французьку, багато читає, особливо з зарубіжної літератури, з історії мистецтва. І продовжує малювати.

Після навчання в університеті Михайло кілька років учителює у Підполоззі на Воловеччині. У цей час разом з другом Василем Мучичкою, також англійським філологом з Волівця, багато подорожує Карпатами – з рюкзаком, наметом і фотоапаратом, відкриваючи красу створених природою краєвидів і споруджених призабутими чи й зовсім забутими майстрами стародавніх церков у гірських селах. Саме в цей період остаточно формується стійке захоплення дерев'яними церквами, їх дослідження стають систематичними, вони будуть однією з основних тем Михайлового життя в наступні роки, коли він повернеться до рідного Ужгорода.

Змінивши кілька короткочасних місць праці в обласному центрі, Михайло зрештою потрапляє до Ужгородського училища прикладного мистецтва – туди, де його душа митця і дослідника може знайти щось близьке до гармонії. Училище виросло в коледж мистецтв імені Ерделі, згодом – у Закарпатський художній інститут, і впродовж усіх цих років Михайло Сирохман – одна з найбільш знакових фігур у його стінах. Викладання він поєднує з творчою і дослідницькою роботою, разом з колегами й студентами виїжджає на пленери, виставки, екскурсії, співає в ансамблі викладачів училища "Цімборове", бере участь у спортивних змаганнях, громадських заходах, особливо у бурхливий період кінця 1980-х та початку 1990-х.

І в часи радянського "застою", і у вирі подій кінця радянської доби Михайлові зацікавлення спрямовані і вшир, і вглиб. Він часто відвідує Павла Бедзіра, відомого художника і філософа-неконформіста, що погано вписувався у рамки тогочасної радянської системи. Можливо, під його впливом у Михайла Сирохмана поглибилось зацікавлення східною філософією, а в деяких його художніх роботах з'явилися мотиви, подібні до Бедзірових. Та все ж Михайло має свій художній стиль. Його відточену графіку важко сплутати з творчістю інших, при цьому чи не найхарактерніше вона проявилась у великій серії графічних робіт, присвячених карпатським дерев'яним церквам. Об'єднані єдиним сприйняттям, вони водночас дуже індивідуальні за виконанням, чудово характеризують як розмаїття шедеврів народної архітектури, так і творчу особистість автора. Разом з прагненням передати своє сприйняття творінь майстрів давнини у власних художніх творах, у Михайла формується бажання дослідити історію закарпатських дерев'яних церков, уберегти їх від занепаду і цілеспрямованого знищення (у радянські часи, коли влада сприймала церкви як шкідливі пережитки минулого) чи від безглуздих перебудов надто активних діячів місцевих церковних громад (у пострадянський час, коли боротьбу з церквами змінила підвищена релігійна активність). Подорожуючи Карпатами, він зустрічається з місцевими людьми, збирає матеріали про історію церков, про майстрів, які їх будували, про знищені пам'ятки дерев'яної церковної архітектури. У цих мандрівках його супроводжують друзі – Милослав Гошовський, Олександр Шпонтак, Зеновій Антонишин, двоюрідний брат Андрій Заяць, з якими він об'їздив церкви не тільки Закарпаття, а й сусідніх областей України. Немає в Карпатах церкви, якої Михайло не зміг би впізнати, якій одразу не дав би характеристики. Але є церкви, які вже втрачено для наступних поколінь – власне, цих церков уже нема: їх знищено, спалено, розібрано чи то через блюзнірське ставлення влади, чи то завдяки примітивному прагненню місцевих громад до "осучаснення", чи то за прикрим збігом обставин. Саме про них виходить у 1995 році перша Михайлова книжка – "Втрачені церкви Закарпаття".

Зацікавлення дерев'яними церквами зводить Михайла з багатьма неординарними людьми. Отримавши від лемка Івана Красовського видану в 1987 році блискучу книгу-альбом "Церква в руїні" про зруйновані українські церкви Перемиської єпархії в Польщі, він пише листа до її автора українського канадця Олега Іванусіва – інженера, мецената і справжнього оборонця української історії та культури. Вони зустрічаються у Львові, разом здійснюють кілька подорожей по Закарпаттю. Іванусів підтримує ідею створення енциклопедії закарпатських церков, надає матеріальну допомогу (привозить якісні фотоплівки, виділяє кошти на бензин) для Михайлових мандрівок. Колосальну роботу завершено у 2000 році. Тоді у львівському видавництві "МС" побачила світ великого формату книга Михайла Сирохмана "Церкви України. Закарпаття" обсягом майже в 900 сторінок з понад тисячею фотографій та кількома десятками карт, з детальними відомостями про історію та архітектурні особливості кожної церкви. Над такими дослідженнями у нас десятками років працюють великі наукові колективи, а тут – одна людина. Хтось інший захистив би на цьому матеріалі докторську дисертацію (певно, й не одну), але не Михайло Сирохман. Йому нецікаво займатись науковим бюрократизмом, вкладати розмаїття дерев'яних церков у прокрустове ложе формулювань про "актуальність теми", "об'єкт і предмет дослідження" чи "наукову новизну". Михайлові важливіше те, що його книжки читають, що зростає інтерес у суспільстві до дерев'яних церков, до минулого карпатського краю. З'являється більше можливостей зберегти існуючі дерев'яні церкви, врятувати їх від безжалісного часу, від бездіяльності влади, від недолугості співгромадян. Навіть влада, яку ми за роки української демократії звикли постійно лаяти, підтримує Михайлові ідеї – несподівано легко він знаходить спільну мову з першими особами в області – спочатку з Геннадієм Москалем, потім з Віктором Балогою. За підтримки Г.Москаля зусиллями Сирохмана в Україну повертається з Росії архів фотографій довоєнного Закарпаття, зроблених ленінградським етнографом Давидом Ґоберманом. Дослухаючись до Михайлових порад, керівництво області певним чином спрямовує дії місцевої влади, заохочуючи знаходити кошти на ремонт пам'яток. І, звичайно, не залишається осторонь громадськість – Павло Чучка, Василь Роман, Олександр Гаврош, Михайло Приймич, Павло Ковач, десятки інших людей. Великого розголосу набула проведена у 2001 році акція "Врятуймо Гукливську церкву". Гаслом акції стали слова  Михайла Сирохмана: "30 дерев'яних церков Норвегії відомі цілому світові. В Українських Карпатах кількасот дерев'яних церков... Нас впізнають за обличчям. Наше обличчя – дерев'яні церкви..."

Михайло публікує ще кілька книжок про дерев'яні церкви Закарпаття, буклети для туристів, київське видавництво "Грані-Т" у серії путівників по Україні публікує великим тиражем путівник Михайла Сирохмана "55 дерев'яних церков Закарпаття". З його участю видаються книги в Угорщині і Словаччині. До Михайла звертаються за консультаціями й допомогою фахівці, журналісти, видавці зі Словаччини, Польщі, Японії, Угорщини, США, інших країн. Наприкінці XX століття з Михайлом знайомиться закоханий у дерев'яні церкви французький журналіст і мандрівник Домінік Комбет. Згодом вони разом створять двомовний веб-сайт "Дерев'яні церкви Закарпаття", а ще здійснять кілька подорожей по дерев'яних церквах України і Франції. Мовних бар'єрів між ними не існує – Михайло блискуче володіє англійською і французькою, добре знає ще з десяток європейських мов.

Багатогранна Михайлова натура не вміщується в рамки навіть такого, здавалося б, широкого явища, як архітектура дерев'яних церков рідного краю. Він продовжує малювати, в його графічних роботах з'являються нові мотиви – лінії робляться ощаднішими, образи ховаються, тільки часом вгадуючись у химерних комбінаціях дрібних крапок. А ще його ваблять історії життя і творчості художників – і майстрів світової слави, і закарпатських митців, з якими часто знайомий особисто. Знайомство з щоденниками Ерделі спонукає Михайла детальніше дослідити французький період його життя. З'ясовується, зокрема, що Ерделі не раз бував у Ґаржілесі – селі в центрі Франції, що завдяки Жорж Санд свого часу стало одним із центрів літнього мистецько-культурного життя країни. Відвідавши Ґаржілес кілька разів у товаристві Домініка Комбета, Михайло з'ясовує невідомі сторінки життя Адальберта Ерделі, дізнається про драму Женев'єв, безнадійно закоханої в закарпатського художника. Здобуті знання стануть у пригоді йому під час роботи над виданням літературної спадщини Ерделі, зокрема його щоденника "IMEN", перекладеного Павлом Баллою.

Ерделі – не єдина постать, чия історія життя і творчості зацікавлює Михайла. В останнє десятиріччя він публікує в різних виданнях велику серію статей про закарпатських художників, ряд вступних статей до великих художніх альбомів. У цих матеріалах фахові знання і відчуття художника поєднуються з філігранною точністю формулювань, блискучим чуттям слова. І це не тільки на папері. Такий Михайло і в розмові – блискавична реакція, вміння моментально знайти влучну фразу, так охарактеризувати щось двома словами, що нічого вже й не додаси. А теми розмов для нього не обмежуються мистецтвом і літературою. Він має глибокий інтерес до філософії, орієнтується в точних науках, добре знається на музиці, спорті й подорожах, мимоволі стежить за політичними перипетіями.

І не тільки захистом дерев'яних церков переймається Михайло Сирохман. Недоречні спроби реконструкцій чи добудов, що порушать вигляд Ужгородського собору чи Горянської ротонди, руйнування історичних фасадів споруд, які формують архітектурне обличчя міста, безглузді намагання влади перебудувати площу Народну – на все це Михайло реагує гостро, відверто і фахово. Він був одним з тих, хто створив громадське об'єднання ужгородців "Pro urbe", веде його блоґ на сайті "Закарпаття онлайн", багато спілкується з журналістами і фахівцями. Як і тисячі ужгородців, протестує на мітингах проти фашистських дій бандитської влади під час теперішніх зимових протистоянь.

Особливо характерне для Михайла глибоке почуття українського патріотизму. Почуття, яке не залежить від моди, політичної обстановки, кар'єрної доцільності. Воно було твердим і в радянські часи, і в часи зневіри, коли багато хто охоче міняв рідні краї на заможне життя (зі своїми талантами та знанням десятка європейських мов Михайло, напевне, міг би прилаштуватись у світі). Закладене поколіннями предків, це почуття добре зійшло на ужгородському асфальті, зросло на карпатських полонинах, загартувалося під ідеологічним пресом радянської доби і у драматичних подіях останніх десятиріч та останніх місяців, зміцніло у далеких мандрівках.

Швидко збігли роки, і от уже Михайло Сирохман зустрічає своє шістдесятиліття. Він став неодноразовим лауреатом премій, має почесне звання. Та, здається, йому байдуже до титулів і відзнак. Так само, як не хвилює його відсутність наукового ступеня в галузі мистецтвознавства, де він, безумовно, один з найавторитетніших фахівців у галузі сакральної архітектури, у закарпатському мистецтві взагалі. І хоч на скронях сивина й на очах окуляри, його руки такі ж вмілі, думки такі ж бистрі, слова такі ж влучні, як і раніше. Він ще напише не одну картину, надрукує не одну книжку, врятує не одну пам'ятку, відкриє не одну виставку. Підніметься на Темнатик і на Говерлу, вип'є кави на бульварі Сен-Мішель і відчує бризки фонтана у парку Марко Поло, вражено зупиниться перед Колізеєм, що несподівано вигулькне з-за повороту, і зачаровано стоятиме біля античних скульптур у Ватиканських музеях. І, сподіваюся, заб'є ще не один гол у футбольні ворота.

Він – людина з багатьма талантами, патріот Карпатських гір, України і світу. Його ім'я і прізвище не потребує додатків у вигляді титулів і регалій – Михайло Сирохман. Побажаємо йому перемог.

P.S. Я небагато запам'ятав із фільму про доблесного лицаря Айвенго. Так – кілька імен героїв, лицарські двобої, постаті благородних вершників на тлі зелених англійських лугів. І останні рядки пісні напівопального тоді Володимира Висоцького, що звучить наприкінці фільму:

Если мяса с ножа ты не ел ни куска,
Если руки сложа наблюдал свысока
И в борьбу не вступил с подлецом, с палачом –
Значит, в жизни ты был ни при чëм, ни при чëм!
Если, путь прорубая отцовским мечом,
Ты солëные слëзы на ус намотал,
Если в жарком бою испытал что почëм, –
Значит, нужные книги ты в детстве читал!

Михайло Сирохман читав у дитинстві потрібні книги.

Теги: Сирохман

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати