«Ревізор» і Революція

«Мало того, что пойдешь в посмешище — найдется щелкопер, бумагомарака, в комедию тебя вставит. Вот что обидно! Чина, звания не пощадит, и будут все скалить зубы и бить в ладоши. Чему смеетесь? — Над собою смеетесь!.. Эх вы!.. (Стучит со злости ногами об пол.) Я бы всех этих бумагомарак! У, щелкоперы, либералы проклятые! чертово семя! Узлом бы вас всех завязал, в муку бы стер вас всех да черту в подкладку! в шапку туды ему!..», – так закінчується безсмертна комедія М.Гоголя «Ревізор». Але цікаво, що й сьогодні вона напрочуд сучасна, бо на відміну від, скажімо, Шекспіра чи Мольєра, у Гоголя вічними залишилися не лише характери, а й обставини, в яких персонажі діють.

«Ревізор» і Революція

Тотальна корупція, чиношанування при непереборному страху перед вільним словом як панували двісті років тому в Російській імперії, так і залишилися головною складовою суспільних відносин на її уламках, не дивлячись на масштабні революції та геополітичні пертурбації. Ба більше, саме обмеженість доступу до інформації й лежить в основі рабської психології, що практично не змінилась з часів кріпосного права.

Комедія «Ревізор» вийшла на широку сцену за особистим дозволом Миколи І, який таким чином дозволив собі поглузувати над власними чиновниками. Але тотальна цензура як панувала в імперії у ХІХ столітті, так і збереглася у ХХ-у, незважаючи на великий жовтневий переворот та глобальні світові зміни, пов’язані з науково-технічною революцією. Лише стала більш демагогічною та лицемірною. Однак вартувало М.Горбачову трохи відсунути залізну завісу за допомогою гласності, як імперія рухнула під навалою інформаційних потоків, бо люди отримали змогу поглянути на своє життя зі сторони і переконатися, що вони знаходяться не в авангарді світового прогресу, а на задвірках цивілізації.

Правда, трохи згодом місцева бюрократія, що обросла власністю та злигалася з криміналом, оговталася і знову взялася до жорстких інформаційних обмежень. Десь їй це вдалося без особливих зусиль – Росія, Білорусь, Казахстан, Середня Азія, десь наразилася на спротив – Грузія, Україна. Тому сутністю нинішньої української революції є не боротьба за вулиці, приміщення чи посади. І навіть не зміна існуючого режиму. Її завданням є зробити інформацію про діяльність держави та її органів відкритою, доступною і зрозумілою, що фактично забезпечує контроль суспільства над владою. Все інше – це метушня окремих груп впливу за своє власне благополуччя і не має принципового значення для подальшого розвитку країни.

За останні три місяці довелося давати безліч коментарів на тему української революції як для ЗМІ, так і на різних «круглих столах» та в приватних бесідах. І всюди головне питання звучить на кшталт: «Чого досяг спротив і чи вдасться перемогти?» Однак саме поняття перемоги надзвичайно суб’єктивне та розмите. Для когось це повалення Януковича і заборона Партії регіонів – та й буде нам щастя. Для когось – конституційні зміни, а для когось й власне возвеличення. Хоча насправді перемоги (поразки), як кінцевого продукту в даних обставинах взагалі бути не може, бо європейський цивілізаційний вибір – це поступ, який потребує довгих років боротьби з власною корупційною свідомістю, соціальним паразитуванням та безвідповідальністю. Тому зміна першої особи в державі є лише епізодом в порівнянні з необхідністю зміни всієї системи комунікацій в державі, а це надзвичайно інерційний процес.

Один приклад для ілюстрації. Рішення Конституційного суду у вересні 2010 року про скасування конституційних змін 2004 року і повернення до варіанту 1996 року з точки зору права і суспільної значущості не йде в жодне порівняння з відмовою підписання договору про європейську асоціацію у листопаді 2013р. Бо в першому випадку – це пряма узурпація влади з відповідними правовими наслідками, а в другому – в принципі законне право президента та уряду заключати чи ні міжнародні угоди. Але реакція суспільства прямо протилежна. Восени 2010 року вона практично повністю відсутня, за виключенням окремих експертів та опозиційних політиків, а через три роки відбувається масовий спротив владі, який після застосування насильства переростає в справжню революцію. Здавалося б повна відсутність логіки. Але в дійсності це результат значного росту інформованості населення, особливо середнього класу, який не бажає надалі терпіти свавілля у будь-якій формі і готовий до активного спротиву.

Тому на запитання «Чи можливо втриматися нинішньому режиму?» відповідь буде однозначною – ні, оскільки не можна стримати інформацію в епоху Інтернету, масових комунікацій та росту освіченості. Хоча знову ж таки, результат буде не миттєвий. Але сьогодні інформаційний потік пішов вглиб й захоплює вже найпасивніші верстви населення. Коли різноробочі на базарах, аполітична молодь та пролетарі сходу вже стали постійними учасниками політичних дискусій у власному середовищі, то процес набув незворотних форм. Тому метушливі заклики нетерплячих революціонерів до негайних дій, бо час, мовляв, грає на владу, видає лише їх бажання чим швидше зайняти посади, але жодним чином не відображає реальність.

Кожний день інформаційних розслідувань розширює базу спротиву і зміцнює реальне народовладдя. Сьогодні без участі правоохоронних органів вже відомі «беркутівці», які били людей, «ягуарівці», які знущалися над козаком, судді та прокурори, які, мов маріонетки, зачитують написані нагорі рішення. Через справи Т.Чорновіл, Ю.Луценка, Д.Булатова, автомайданівців стає відомо про масовий терор, який розгорнула влада проти своїх же громадян, в тім числі й за участі іноземних найманців. Стає відомим тіньовий бізнес та рахунки за кордоном практично всіх членів правлячої кліки. Недолугі заяви М.Азарова, С.Арбузова, Л.Кожари, О.Лукаш розкривають усю нікчемність уряду, а М.Добкін, Г.Кернес, В.Олійник, М.Чечетов, В.Колісніченко, О.Царьов та подібні демонструють повну інтелектуальну убогість захисників влади. Навіть психологічні війни, які розгорнули політтехнологи режиму, щоб мобілізувати свій електорат і нацькувати його на Захід, в кінцевому підсумку вдарять по їх ініціаторах, бо розбещене населення не пробачить обману, коли переконається в безпорадності «баті».

Тому інформаційний ресурс на сьогодні є головним інструментом змін. Недаремно влада цілеспрямовано нацьковує своїх «опричників» на журналістів, серед яких на цей момент вже є 139 постраждалих. Та й ідея автономізації країни значною мірою базується на безпідставній надії, мовляв, на окремій території ми зачинимось і ще з десяток років продовжуватимемо дурити людей, як це роблять в Північній Кореї, розповідаючи, що американці вже поїли останніх пташок і вдячні за печиво північнокорейській знімальній групі. Але таким чином можновладці обманюються самі, заганяючи себе в глухий кут, вихід з якого лише до в’язниці. І якщо задатися питанням, хто там кінець кінцем опиниться – більшість народу чи представники правлячого режиму, то відповідь стає очевидною.  

А відмінність російських царів та американських президентів в середині позаминулого століття, коли вони наважилися ліквідувати рабство у власних країнах, полягала у різному ставленні до народу і його здатності сприймати інформацію. Зрештою і Олександр ІІ «Визволитель» і Авраам Лінкольн загинули від рук терористів. Але якщо Романови та їх наступники вже в більшовицькій Росії трималися за цензуру як головний важіль утримання влади, то А.Лінкольн ще 150 тому років дійшов знаменитого висновку: «Можна увесь час обманювати когось, можна певний час обманювати всіх, але не можна увесь час обманювати всіх». У цьому й полягає головна суть цивілізаційного вибору між Сходом і Заходом та зміст Української революції початку ХХІ століття.

12 лютого 2014р.

Теги: Ревізор, революція

Коментарі

В.Пащенко 2014-02-13 / 13:01:36
Дякую! Виправили.

В. Піпаш 2014-02-13 / 08:52:33
Комедія вийшла за дозволом, мабуть, царя Миколи І, а не Миколи ІІ?


Віктор Пащенко
Публікації:
/ 12Феномен Саакашвілі
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.2
Дух Сент-Міклоша
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.1
/ 4Прощання з імперськістю
/ 33Трамп. Шлях до бабуїна
/ 15Ідолопоклонство. Савченко, Москаль, Андріїв і "пересічники"
/ 3"Кримінальне" ківі. Злочин без кари
/ 12Драгобрат. Опришки і влада
Україна: Очищення виборами
/ 6Час Порошенка
/ 8Ужгород як лакмус для Порошенка
/ 3Ці вибори можуть трішечки змінити владу, але не здатні змінити суспільство
/ 6Москаль з дверима
/ 38Закарпаття. "Останній Москаль"
/ 4Реформи як спосіб самозахисту бюрократії
/ 4Закон про декомунізацію як символ «совковості»
/ 8Лінія фронту у протистоянні зі східним агресором проходить в головах українців
/ 1Реакція на коаліції
/ 20Випробування владою. Кінець часу дерибанів
/ 6Ужгород: світло і тіні
/ 2Херсон-Ужгород. Порівняльна соціологія
Соціологія, Майдан і війна
/ 9Ващук. Освітянський феодалізм
На Майдан. Горжуся, що УКРАЇНЕЦЬ
» Всі записи