Велика шахівниця Українського Майдану. ІІІ

Отож. Ще місяць перед цим мало хто очікував побачити таку картинку. Маю на увазі – телевізійну. Ніби ти раптом потрапив у іншу реальність. Дбайливий батько дає прочухана недбалим дітям: «Хто це в нас зірвав евроінтеграцію, Миколо!? Список мені на стіл!...» І по пунктах, по пунктах. Перепало й корупціонерам. Сепаратистам взагалі – гарячий привіт. Начувайтеся! Хто тут у нас прокуратура й міліція!?

Я такого швидкого «відродження» не сподівався. Розумів, що «Банду – геть!» – гасло сумнівне. Що Майдан потребує інших смислів. Що попереду – тривалий і трудний шлях. А воно вигулькнуло, як Ванька-встанька, та й каже, що ми ще далі підемо. І вже з Митним союзом, що тепер у нас має трохи змінену назву, ніхто особливо не криється. Та й від Евромайдану Евро- поволі віддаляється.

Залишається щире сподівання на нову політичну еліту України. Очевидно, не передчасне й не безпідставне. Майдан – відповідна для цього нагода. Гірше, якщо частина нової політичної еліти (а треба припускати, що така є) надто тверезо оцінила ситуацію і вирішила не встромляти голову в цю січкарню. Тобто, що тепер не найкращий час для презентації. Зрештою, чи захочуть молоді політики ставати на барикади, здіймати прапори і вести за собою? За великим рахунком, вони можуть влаштувати свою долю в будь-якій країні Евросоюзу, в Америці чи деінде. Тому, що вони вже бачили світ, знають, що з нього реально можна взяти. А бовтатися в нашому болоті – кому це треба? Тут є достатньо старих політиків і політичних маргіналів – це їхня стихія.

А Україна? Невже українцям знову не пощастило?

Оприявлений маніфест ВО «Майдан» в нормальної людини викликає роздратування декоративним рівнем викладу, відсутністю чіткого формулювання становища влади і опозиції, перенасиченістю загальними фразами. Перелік політичних вимог далеко не повний, а пріоритетність – принагідна. При чому, відсутні принципові, досяжні в реалізації пункти, зокрема, вимога міжнародного фінансового аудиту діяльності чинної влади чи, скажімо, вирішення проблеми київської міської адміністрації. Що це?

Розхитування Майдану державними та антиукраїнськими силами очевидне й почасти – успіше. Умовно дрібні, але чисельні й затяжні конфлікти майданівців із владою пожирають масу такої цінної енергії Майдану. Влада задіяла ефективний інструмент. І тим нагальнішою постає вимога розв’язання конфлікту між Майданом і Президентом. Доки в Майдану ще є великий, незадіяний досі резерв.

Одним словом, дуже складне й жорстоке це наше суспільно-політичне явище – Евромайдан. Є над чим думати.

*     *     *

Тим часом, в контексті відзначення 75-річчя епопеї державотворення Карпатської України пропоную для прочитання й наснаги в різдвяно-новорічні дні фрагмент роману-трилогії Уласа Самчука «Сонце з Заходу». Ця річ писана за рік після дійсних подій у Хусті. Власне, письменник був безпосереднім активним учасником процесу та й у реальному часі публікував обширні репортажі в «Українському Слові», «Новій Свободі», інших виданнях. Особисте знайомство з хустським політикумом, військовиками, інтелігенцією, з багатьма впливовими постатями Чехословаччини, Німеччини, Польщі й т. д., очевидно, додавало йому певності в масштабному художньому осмисленні хоч і драматичного, але потужного соборного українського здвигу на найзахідніших теренах, націє- та державотворчих процесів у Карпатській Україні. Герої пропонованого епізоду – реальні історичні постаті, пізнавані за влучним описом, за дещо зміненими прізвищами або й за власними іменами, як от журналіст Майкл Вінч, пізніший автор книжки  «"Одноденна держава": свідчення англійського очевидця про події Карпатської України». Улас Самчук пережив драматизм березневого фіналу, й тим цікавішим є його опис подій напередодні, таких суголосих нашому сьогоденню.

Юрій Станинець, Улас Самчук та Петро Міговк. Хуст, 1938 р.

Улас САМЧУК:

«Новий рік. 1939. Він уже тут…»

Пили густий, міцний чай з ромом у маленьких порцелянових чашечках.

За дверима по дощатому помості коридора ввесь час чути кроки людей. Іноді вириваються окремі слова чи уривки пісні, чи кашель. За малим, завішеним серпанковою занавіскою, вікном рівно, ніби втомлено, падає густий лапатий сніг. Від залізної круглої грубки в куті промінює здорове, приємне тепло жару букового дерева.

Дим «Мемфісок» додає цьому своє забарвлення, і тісне мешкання нашіптує настрій, коли хочеться оповідати спомини, казати м’які слова або мовчки тиснути теплу долоню коханої жінки.

Хвилина мовчанки. Мирський докурює цигарку, віддмухує дим і гасить об край попільниці докурок.

– У мене, – каже, – вражіння, ніби ми кудись пливемо... На верхньому чердаку... А навкруги океан... Можливо, зійдемо у нижні каюти... Емо?

Та подивилась на нього котячим поглядом. Здається, нявкне. Що вона там буде робити?

– Це трохи незручно. Маю, ось, жінку і не можу прип’яти її до петельки свойого одягу. А що будеш тут робити?

– Маю книжку, – сказала вона з прижмуреними очима.

– Лишайся зі своєю книжкою, а я йду вниз. Йдеш, Василю?

– Розуміється... Новий рік. «Гінайн інс Ферґнюґен»...

Цього останнього Мирський не зрозумів. Це так і лишилось незрозумілим звуком, хоча там, внизу, можна знайти його суттєвість.

Там, у вестибюлі, у обох коридорах, у всіх залях у різних напрямках рухаються люди. Всі сходи і всі помости несуть на собі сліди їх ніг, що перед хвилиною топтали хідники мокрих і брудних вулиць. Оповідають, схиляються до привітання, підносять руки, піддають в роздягальні плащі й кальоші. Два чужинці в ґумових плащах поверх критих сукном кожухів домагаються у портьє кімнати. Біля них – дві вимальовані у блискучих чорних каракулях дами. Портьє перехилився через свій широкий прилавок і кидає їм майже у вічі слова:

– Не маємо, пане! – говорить він ламаною німецькою мовою. – Вір габен кайне ціммер! Кайне ціммер...

– А де маємо ночувати?.. Новий рік. Ми в дорозі...

– Винен Віденський арбітраж... Він випхав нас з Ужгорода.

– Фарфлюхт! – лається німець.

Портьє лишає його і біжить до телефона. За хвилину він вже кричить там: «Нема! Нічого нема! Ні одної кімнати!.. Але... Кажу вам досить виразно: не маємо кімнат!»

«Де я візьму тих кімнат? – сердиться портьє, виходячи з телефонної говірні. – Цілий день все преться сюди! Всі гори, всі долини! Сиділи б краще дома...»

Людська повінь нестримно заповняє всі залі.

У найбільшій – чеська народна ґвардія готовиться до машкарного балю. Нашвидко вбирають вікна, двері, стіни, лямпи. Бігають тонконогі молодики у сірих літніх одностроях. Деколи чується відокремлене невдоволення, але воно не поширюється далі.

З чехами мир. На балю має бути міністр, багато вищих особистостей політичного світу. Братерство по всій лінії...

Менша заля мусить вмістити постійних гостей. Вона вже випхана, мов подорожня валіза.

З’їхалися чужі кореспонденти.

По деякій перерві з’явився знов містер Вінч. Він щойно приїхав автом з Ясіня. Авто мало два рази негоду. Він увесь обляпаний болотом і перемерзлий до шпіку кісток. Приїхав і хотів взяти ванну. Даремно. Ванна від самого рання зайнята, мокра і нечиста. Він має повне право бути невдоволеним, що він і виявляє цілою своєю довгою з приплюснутою головою істотою. Був навіть у директора, щось говорив по-англійськи, ніхто його не зрозумів, потім пішов у залю, де чекала його чергова неприємність. Стіл у куті великої залі зник. Уся решта місць зайнята. Він ледве знайшов якусь дірку, де людина не може навіть поворушити ногою... Особливо, коли вона така неймовірно довга. Попросив віскі, але й тут чекає його дошкульне. Він може дістати варене токайське, мартелівський коньяк, словацьку сливовицю, якусь горілку... але... Віскі? Ні. Вибачте. Віскі ми не маємо...

«Багато дечого ви не маєте», – подумав, мабуть, містер Вінч. Його широкі, тонкі уста міцно затиснуті.

– Бітте, ґебен зі вайн, – сказав він ламаною німецькою мовою. – Дізе... (не знаходив вислову і пару разів тріснув пальцями правої руки) Гекохт...

– Варене вино? Прошу! – вклонився швидко кельнер.

На щастя, з’явився пан Савченко з уряду пропаґанди. Він щовечора перекладав Вінчові цілу «Нову Свободу».

– У вашій країні може чоловік втопитися в багні і не мати місця, щоб обсушитись. Я був у Гаїті, на Гвінеї, в Судані – і скрізь знайшов віскі... Чому не маєте віскі тут? Найліпший засіб пропаґанди своєї землі є добра ванна і порядний клозет. У цій ось будові нічого того нема...

– Містере, – відповів Савченко. – Ця будова довгі роки належала короні св. Стефана. Ми тут щойно один місяць...

– Як буду вертатися через Будапешт, скажу це Телєкі...

– Ґрафові Телєкі... Там самі ґрафи. Це, що ви тут на кожному кроці бачите, це їх ґрафська культура... Ось у мене тут мадярська летючка, яку ґраф Телєкі засилає своїм «братьям русинам»... Прошу. Тут, ось, написано: «Мы съ чехами только 20 літъ жили, но съ мадярами 1000 літъ жили вмісті. Ци хочете, чтобы этотъ старый щастливый світъ вернулся?» Шкода, що ви, містере, не можете розуміти ориґіналу його мови. Він має той самий характер, що й усі ці безклозетні будови. Той самий дух і та сама культура.

Містер Вінч поплямкав своїми широкими устами:

– Можете дати мені цю летючку?

Це лиш в одному місці велась отака прозаїчна розмова. І приніс її містер Вінч зі своєї поїздки по Верховині. Ні гер Кляйн, ні його весела жіночка, ні кореспондент «Нового Часу», ані навіть панна з «Ле Журналю», яка також щойно вернулась з Верховини, де фотоґрафувала обідраних дітей, що жебрали у неї «біленьку», нічого подібного не думали. Навпаки. Всі вони сьогодні мають блискучий настрій і ніякі дрібниці не можуть його стушувати.

Панна з «Журналю» досхочу насміялася... В її очах – ті брудні дитячі рученята, ті жадібні, дикуваті очі, що хапали поглядом малу монетку, ніби звірята зоолоґічного парку шматок якоїсь поживи. Вийде чудова стаття. Париж уже давно не мав нічого нового. Пан міністер її також прийняв, сказав, що влада має намір з весною почати інтенсивну розбудову країни... Точити порвані дороги, будувати уряди, ставити залізницю... Що буде до весни – побачимо, а тим часом репортаж лежить у актівці й завтра рано помандрує до Парижа...

Пан Шмелінґ з «Нового Часу» загачив рукою Жука, що протискався повз нього:

– Стоп! Що нового! Будемо на другий Новий рік у Львові?.. – запитав так, ніби це не викликає у нього найменшого сумніву.

– У Бриґідках, – кинув йому Жук.

– Е! Що ви! Жуче! Я від вас такого не чекав. Сховайте ваш песимізм до кишені.

– Це лиш жарт... Не песимізм. Сьогодні маємо право жартувати.

– Але з дівчатами...

– З життям також... Воно з нами жартує, мов кіт з мишею. Можемо іноді покпити і з нього.

– А я тверджу: у Львові будемо. Хочете заложитись...

– Все одно: ні я, ні ви не маємо кредитового довір’я...

– Чому? На сто корон. Гаразд? На другий рік в Народній Гостиниці дістаю від вас готівку... Можливо, і в натурі. Середнянським...

– А де дістану готівку від вас? У Відні, Парижі, Берліні? Моє нутро чує, що Львів від нас ще далеко... Можемо, зрештою, заложитись...

– Йде! Мирський! Бийте руку.

– Як ти, Жуче, виграєш...

– Тоді хай твоє нутро краще сховається...

– Це ставка на Новий рік. Програється не сто корон. Програється все або все виграється. Мене цікавить цей вогненний знак запиту, а більше нічого. Боюсь, що виграю я... ваші сто корон...

Розійшлись. Жук і Мирський відійшли до малого сальоника і засіли в куті біля круглого стола. Жук сидів у шкіряному фотелі, що невідомо яким чином тут з’явився, і обіцяв собі просидіти тут цілий вечір. Звідси не видно руху на залі, але це й не конче потрібне. Тут спокійніше, затишніше. Можна думати, можна помріяти і згадати минулі часи, перебуті в різних місцях Европи.

Мирський згадав якусь справу і відійшов. Заглянув з коридору Новосад, кивнув головою і зник знов. Навкруги ще порожні стільці. Кожен тиснеться до гурту, і Жук поки що сам.

Не шкодить. У такий час і в такому місці варто покопатися у власних спогадах. За минулі десятки років їх скупчилось порядна кількість.

Такий багатий на події час. Історія так збурено вихорить. Народи зненацька взялися направляти хиби свойого минулого. Як у такий час не піддатися химерній грі пам’яти, що ось розложила перед внутрішнім зором свої барвисті карти. Не можна втриматись у належній рівновазі, коли людина понад тридцять років прожила без батьківщини, без справжнього горожанства, без охорони законів і права. І навіть без доброго, признаного і затвердженого імення.

Жук якраз увесь погруз у цих метаморфозах. Не цікавиться, чи ще хтось, крім його, згадує свою пройдену стежку. Має своє і своїм зайнятий десь з того часу, коли малим трилітнім лобурем у порваних штанятах поперше засмакував приємність мандрівки, їдучи з батьком на нове обійстя на хуторі. Невже з того часу минуло тридцять років? Чує себе таким саме цікавим лобурем, хоч за ним лишилось багато тисяч промандрованих кілометрів, лишилося багато баченого і багато чутого.

Хоч би ті рокоти світової війни. Хто може забути той судорожний гуркіт, що виривався з-за лісу днями, ночами без впину, ніби з проклятого місця, де знаходиться вхід до пекла. Грім, дим, вогонь, заколочена, змішана з димом хмара.

Потім ті людські лави... Вони йшли поволі на схід чи на захід, зупинялися під відкритим осіннім небом, загорялися тисяччю іскристих вогнів, спали, щоб завтра знов пливти в незнане.

«Боже! – питався Жук, не вірячи, що дістане вдовольняючу відповідь. – Що це таке – люди?»

Бог не відповідав нічого. Мовчав, як завжди, у своїй божій величності, а люди жили тим своїм страшним сатанинським життям, вбиваючи, вбиваючи і вбиваючи себе за тисячу різних дрібниць. Можна було, здається, розчаруватись. Можна було на все плюнути і повернутись до життя спиною. Ні. Майже ніхто так не зробив. Кожен стояв до життя грудьми, лицем. Хто б перед ним не був, ніхто не хотів обернутись. Кожен зустрічав свою частину приписаного ворога в боєвій поставі.

Жук бачив ворога більше, ніж досить. З лицем ближнього і брата... З мовою рідної матері в устах. Напханого, мов мішок, шумними ідеалами... Крім презирства і огиди, не викликав він зі своїми ідеалами нічого.

Ідеали! Ідеали! Десятки тисяч років живете і ходите з острова на острів, від Христа до Маркса, від брата мойого і мойого ближнього, щоб ніколи не бути досяжними, щоб ніколи не обернутись у дійсність. Скажу вам цілком одверто: не вірю у ваші раї. Вірю, що необхідно лиш вас плекати, як плекають дріжджі, для того, щоб сходило тісто, з якого роблять хліб. На землі ще не знайдено раю і ніколи не буде його знайдено. Це слово створене лиш для обмежених і маловірних.

Лиш рід певної вроєної звички стирчить у кожній людській подобі. Хай це буде мадяр чи поляк, чи українець – кожен вперто хоронить у собі свою звичку, винесену з рідної хати, з рідної землі, з мови, з могил предків... Ця, ось, якраз звичка опановує цілу істоту і в ній зріє якийсь ідеал. Відректись від нього, здатись і відійти у храми мудрощів ніхто ще не відважиться.

Не зі страху бути легкодухом чи бути зрадником... А, скорше, зі страху внести в природу розпруженість, стлумити боротьбу і притупити інстинкти. Ці речі – це єдина справжня мудрість, якою пульсує в жилах кров, якою горить в очах вогонь і якою народжуються всі, без винятку, ідеали.

За тонкою стіною у просторі, що сполучується з малим сальоником відчиненими дверима, вирує життя. Дзвенять тарілки, чарки, п’ється кава, виливається безліч різноманітних слів і сміху.

До великої залі входить військова орхестра.

Рої панночок, у надто довгих чи надто коротких, переважно прозорих одягах, з чорними масочками на очах, без перерви вилонюються з-під вишневих занавіс входових дверей і зникають за такими ж занавісами дверей великої залі.

За столами возсідає начальство, як, ось, господарський секретар міністра Рогая у величезних рогових окулярах, що мають надати тому моложавому обличчю трохи солідности. Сам Тома Рогай у товаристві директора каси хворих, колись підсекретаря соціял-демократичної партії Трачука, також зайняв належне місце майже у середині залі недалеко від містера Вінча, що вже встиг трохи втихомиритись і, випивши переварене вино, вислухує переклад кількох чисел «Нової Свободи», що він їх занедбав за час своєї відсутности. Він курить коротку люльку і дивиться набік. Уся та метушня нічого для нього не значить.

Дописувачка «Ле Журналю» завзято полемізує з кореспондентом «Нового Часу» про винародження Франції. В її тонких довгих з набарвленими нігтями пальцях димить «Египетка».

А де панове з Команди Січі? Ага! Он, там сам комендант у товаристві своєї чорноокої дружини в розкішній бальовій туалєті. Вони покликані на баль чеської народньої ґвардії, а тим часом вечеряють. Перед ними поважне і тяжке завдання...

Хлопці з команди ще тим часом розкидані. Одні – на службі в коші й у команді. Інші – на сімці вислухують вечірні вісті на різних мовах. Ще інші – у директорській слухають оповідання Малини, який щойно вернувся з коша жіночої Січі.

У кухні неймовірний рух. Усі кельнери обладовані працею. На столах, пристілках, полицях – гори обложених шинкою, яйцем, рибою, ікрою та огірком булочок. Батерії різнобарвних і різновиглядних пляшок зайняли всі боєві й резервні місця свойого новорічного фронту. Котли, баняки й каструлі заповнені паруючими стравами. Прилавки у малій і великій залях стоять оздоблені, причепурені, озброєні, готові кожної хвилини до наступу. Хлібчики з розцвілими згортками шинки, чоколяда «Рупа», чоколяда «Оріон», чоколяда «Діана», еспанські помаранчі, італійські цитрони, тячівські йонатани, колінські десерти й медівники, карпатські, словацькі й мадярські вина, французькі лікери, польські горівки – все це позлазилось сюди з цілого світу, щоб зайняти тут належне відповідне місце.

Новий рік вже мандрує. Він несе з собою захланну радість, бездонну прірву втіхи, нестримний гін усіх пристрастей, буревій звуків, барв, пахощів, рухів. Усе, що живе, все, що може висловлювати слова, все, що має у жилах кров, – все це піддається пориву велетенської стихії, що у шалених просторах, у неосяжному часі, у безмежній страшній величності гряде над світами своїми велетенськими кроками...

Усе кинеться, мов у хвилі спадаючої в безодню Ніяґари, у вир того огостреного, затемняючого всі щоденні турботи, завішуючого всі прояви мозкової чинности, почуття, яке єдине воскресить перед людиною той справжній рай, що за нього мільярди людей протягом мільярдів літ ведуть свій нестримний, жорстокий, всепожираючий бій.

Ось там Ева у коротенькій газовій суконці, мов ялинка на тонкому стебельці, з великими сяючими синіми очима привабливо повертається, ніби на виставі. Великий, довгоногий, ввесь з ніг до голови у чорному Адам випинає накрохмалені білі груди, його шорсткий, примаслений погляд сковзає по рожевих, розхристаних, на все приправлених плечах Еви, його велика пальката рука тримає маленький згорток димлячого і неприємно пахнучого листя у паперовій рурочці, його широкі з безліччю зморшок уста, мов діючий вулкан, викидають постійно брудно-синій дим, м’язи його щелеп, його рук, його торс, його ніг, його всіх закінчень напружені і нерви нагально бринять розбитими, подібними на звуки саксофона тонами.

На столах, на всіх білих підставках, що стоять перед Евами й Адамами, розтикані блискучі прозорі предмети у вигляді чарок, у вигляді шклянок, у вигляді пляшок, і всі вони наповнені рідиною майже усіх барв, усіх відтінків. Тяжкі, незграбні, ніби зливки застиглої живиці, кухлі пива чергуються з тонкими, ніби танцюристки, кришталевими чарками, що сміються, мають свої очі й зуби, свою ясно-рожеву чи янтарно-жовту барву, свій дивоглядний звук – ціньк! – коли вони підносяться і потім вливаються у розкриті, набарвлені червоною барвою уста,

У великій залі заревла жовто-блискуча військова оркестра. Усі залі, всі занавіси, всі чарки, всі очі й навіть тахлі вікон затремтіли, ніби листя осики, коли по довшій тихій перерві зненацька повійне нагальний грайливий вітер.

Широкі входові двері запихаються розхристаними спинами, випнутими або приглаженими задами, тонкими довгими й нагими ногами. Все це рине, мов гурт овець, у прохід, де гримить переливними рвучкими мідними звуками орхестри.

Ніколи не буває цієї штурханини, нервовости, бажання тіл до злиття, бажання швидше ввірватись і кинутись у музичний вир. Це Новий рік так насторожений, нагнав і сполохав тих дівчаток з усім їх майном. Це вони лиш сьогодні такі витягнуті й стрункі, і вертливі, і в’юнкі, і нестримно гарячі. Може бути, що бути, а цей день не сміє минути не випитим, не вичерпаним до кінця.

А звуки орхестри бушують у стисненому, заповненому димом просторі. А звуки орхестри біжать вперед, мов баскі коні з розвіяними гривами. А звуки орхестри грайливими водоспадами ринуть перед розпаленим зором. Тремтять товсті спітнілі стіни, що ледве стримують розриви орхестри, заплаву світла і диму. Йдуть, переливаються, сідають і встають, підносять чарки, дзенькають кришталем, обертаються і мають барвистими одягами, і блискають горіючими поглядами, і сміються сміхом...

Від вхідних дверей через густий натовп поволі пробивається вперед молодий, з перськими рисами обличчя, добродій. Голова його з великими окулярами піднесена. Чорне тверде волосся чесане догори. На довгій тонкій смуглявій шиї комір гнідої сорочки з великою, плетеною вишивками краватою. Він роздивляється по цілій залі, бачить безліч людей і разом – не бачить нікого. Більшість з присутніх – йому незнайомі. Все це люди так само чужі, як ті, що їх зустрічав у каварнях Парижа, на вулицях Лондона, в їдальнях Ню-Йорка, у горах Греції. Їх мова зливається у постійний гул і нелегко навіть розібрати її назву. Лиш окремі, уривні, несподівані звуки вказують, що то мова українська, а не французька, не англійська, не грецька. Йому все ще не зовсім віриться, що він не в тому широкому світі, а дома, і чому це дома якраз ось таке свято, якийсь Новий рік, карнавал, баль з півнагими панночками, на очах котрих чорніють маски. Це, мабуть, уривок з якогось французького фільму, а ці предмети і все навкруги – лиш лаштунки. Поза тим, мабуть, нема нічого: будень, порожнеча, холод і сніг...

– О! Пане Яновський!

Куцозорий добродій наштовхується просто на груди панночки. Пружні, випнуті, схвильовані груди, на котрих лежить шматок химерно сфальдованого шовку.

Ольга, вона не сама, а у товаристві Сокача, що йде через натовп у напрямку до великої залі, увесь обтягнутий новим твердим січовим сукном і новим твердим жовтим пасом з черезплечником.

Яновський згортає свої нервові уста у рід трубочки, що означає усмішку: «Вибачте!» – робить маленький уклін.

– Вперед, вперед, Ольго! – підштовхує її Сокач.

Вона йде вперед, за нею Сокач, а Яновський відходить у протилежний бік у напрямку до малого салончика. Там вже не сидить один Жук. Там вже заповнені всі місця, де лиш можна сісти.

Біля круглого стола в куті, крім Жука, сидить Новосад. Вигляд у нього блаженний, майже щасливий, який, здається, все, що йому потрібно, знає, і який все-таки міцно тримає себе у дозволених межах. Його тонкі вражливі уста так само, як і ясні сині очі, постійно втримують усмішку, яка там встигла вирости і розцвісти, готова обернутися у сміх. На нього також вже впливає Новий рік. Він уже обняв його своїми флюїдами, своїм надхненним патосом, своїм всесильним нестримним гоном.

Тут також Гаріс-Горський. Той самий з ніг до голови і навіть той самий стирчить у віддутій задній кишені револьвер, але варто зловити один його погляд, варто глянути на його сухорляве обличчя, як вже одразу можна пізнати, що цей Гаріс не той самий, який перейшов повстання Холодного Яру, застінки ҐПУ, мандри по Печорі чи Уралі. Цей Гаріс – хустський Гаріс, що прийшов сюди, щоб зустріти Новий рік. Він хоче принести якусь жертву, висловлену радістю, сміхом, звуком...

Те саме і з Мирським... Зачесаний, виголений, пружний, мов напнута парасоля, блискучий на всіх місцях, що ще можуть блищати, він сповлений найкраще стилізованим словом. Його стара, куплена ще у Празі кравата лежить, ніби вона приросла на свойому місці. Його вилинялий, а тому гнідавий одяг, незважаючи на роки, на нечемне з ним поводження, все-таки знає, на кому лежить. Він тримається на сухому кістлявому тілі Мирського, ніби добрий вояк перед своїм ґенералом, – вічно на струнко і вічно готовий виступити в параді.

Або тонкий, хисткий, завжди усміхнений з рожевими, ніби у панночки, щоками пан Кулик. Він ще вчора чи передучора був у Берліні, ходив по Шілєрштрасе перед кафе «АмЦо», їхав підземною залізницею до Меклєнбурґішерпляц, заходив на другий поверх у домі Меклєнбурґішештрасе, 73. Сьогодні він також тут у зовсім новому сірому, з доброго англійського сукна одязі. Його чорноока легка, мов щиглик, пані Ганнуся, що до всього принесла з Американського дому дві жовті пляшки чудового саморобного яєчного коньяку, у свойому оксамитовому орамленні направду сидить тут, мов чорна рожа серед розквітлих будяків. Її гострий, швидкий ніби у мишки погляд направду сміється. Її тоненькі, вольові, природно барвлені нарожево, уста висловлюють усе, що тільки можуть висловити уста жінки. У них, ніби у доброму вірші, ніби у чарці вина чи симфонії сходу сонця, вложено надхнення мистця чи творця, чи вищої божої сили.

А доктор Степура! Увага, увага! Вишукані, гарні слова тут не поможуть. Не римський патрицій, не салоновий лев і не старшина прусської армії... Степура – син Чернігівщини, воїн, якому не шкодять роки, якому сивий волос надає лиш більшого, виразнішого стилю. Вчорашній вечір лишив на ньому відбиток переконання, що його пісня ще не відспівана, що хто знає, чи не покличе його заклопотана доля виконати значно більше посланництво, ніж безконечне коптіння в безмежному димі еміґрантщини десь на Мальвазінках у Празі.

Або полковник Гусарин: вузька висока голова, тонкі зморшки на повному військових мудрощів чолі. Сірі, аж сині, ніби з кращого кришталю вип’яті очі задивлені у неокреслену далечінь. Тонкі уста і ще тонші над ними вусики, ніби дві делікатно положені риски, що підкреслюють небуденний знак голови. Він також тут, на порозі Нового року. Що принесе він йому? Похід? Владу? Чи, можливо, вічний упадок? Небуття?

Це питання стоїть невидимо на обличчі кожного. Його навіває ніщо інше, як Новий рік – один зубок у колесі вічности.

Воно стоїть також на веселому чолі Тернового, на його очах і на його устах. Ось він у своїм скромнім січовім уборі «без відзнак» оповідає Щупакові свої в’язничні переживання.

Згадують. Усе це пережилося. Малими хлопчиками з ґімназійних лавиць шубовснули у вируюче революційне підпілля... Гнались у темноті за яскравою метою, не зважаючи на себе, на своє юначе щастя, на ніщо, що могло дарувати їм запевнену будущину.

Для них не було «запевненої будущини». Для них була теперішність. Будущина – це ідеал, а той містив у собі майже все, за винятком їх особистого...

Славні, ясноокі хлопці! Малий сальоник все більше й більше наповняється якраз людьми цієї віри. Ось увійшов Малицький – низький, присадкуватий, масивний, з міцними широкими плечима, з копицею тривких твердих кучерів на голові. З ним, як і скрізь, його блідава з рум’янцями на щоках жінка.

Кілька разів через двері заглянув і знов сховався директор гостиниці Загравський, його помічник Колодач. Навернувся зо своєю люлькою Валюк.

Під стелею жевріють матові кулі. Їх світло кладеться на все рівно і незв’язано. Посередині – просторий стіл. Ще недавно він був звичайним більярдом. Його прикрили лядою, після скатертинами, по часі кількома шклянками, двома жовтими пляшками яєчного коньяку, кухлями пива. Все це стоїть тепер так урочисто, так схвильовано, так піднесено...

Малий круглий столик у куті, де примістились Жук, Новосад, Мирський, пані Ганнуся, Щупак і Терновий, також не пасе задніх. Жук сам встав, пробився через натовп до прилавку в середній залі, вибрав «Середнянське» за тридцять дві корони і приніс то на круглий стіл. По дорозі захопив шість шклянок. Вони швидко розставились довкола пляшки, відчинився корок, полилося прозоро-янтарне вино, піднялися шклянки: «Слава!» Дзвін кришталю – і всі відпили...

Настрій уже був. Вино лиш підсичує його, надає йому легкости, ясности.

Невідомо, хто властиво почав співати... Можливо, Мирський, можливо, Жук. У кожному разі, хтось зачав, а зачавши, не міг спинитися... Бо українська пісня – не пісня. Це снігова лявина, яка починається десь там, на шпилі гори, від легкого подуву вітру і яка нестримно котиться униз, наростаючи по дорозі у страшну, загрозливу, подиву гідну картину. Вона рве на свойому шляху все, що зустріне. Каміння, скелі, дерева. Вона реве, мов лютий звір і луна від неї широко-далеко котиться по долинах.

Пісня з малого сальоника негайно гасить військову орхестру з великої залі. Це морська хвиля, що накидається і заливає береговий вогник розгуляних матросів. Новосад співає також. Мирський останнім леґенем, останньою силою, останніми вібраціями душі тримає свою позицію. Жук весь червоний і надутий, мов ґумовий м’яч. Гаріс підняв голову ніби в Холодному Яру. На ньому стоїть нечувана відповідальність – і він це розуміє. Поволі встають зо своїх місць всі, хто тут не є, і півколом стають біля круглого стола.

У відчинених дверях появляються нові обличчя... З кожною хвилиною їх більшає. Вони вже не вміщаються у дверях, вони підступають ближче до гурту. Їх уста поволі відриваються, ще мент – і вони зливаються з хором. За ними стоять нові, свіжі, деякі – зовсім чужі, деякі, – що не можуть співати, але вони вливаються у бушуючу повінь, вони пливуть разом.

За півгодини весь малий сальоник заливається людьми, а між ними видно сплюснуту голову містера Вінча, розбарвлені уста панни кореспондентки «Журналю», лисину пана Кляйна, сяючу усмішку його пані.

Усе більше і більше порожніх столів з недопитими шклянками, хоча у великій залі реве орхестра, хоча цілий простір заповнений літаючими барвистими бальончиками, хоча все засновано сніжинками конфеті, хоча нагі жіночі спини, ноги, руки ворушаться скрізь, де тільки є трошечки вільного місця.

Час рветься вперед.

Прибув міністр Рогай з жінкою. Йому назустріч вибіг полковник зв’язку Зломал. Орхестра грає привіт. Білі накрохмалені груди гуртуються біля міністра. Він поблажливо, райдужно усміхається, тисне протягнуті справа й зліва руки, розкидає на віддаль поклони.

Ще хвилина – і велика заля знов входить до своєї колії. Летять, біжать, плавають, рухаються, мов мікроби у краплині води, живі й мертві предмети. Орхестра виблискує трубами, з яких вириваються цілими потоками звуки. Вони сплітаються у мелодії, що змушують рухатись людські гарячі спітнілі тіла...

До вхідних дверей знов через середню залю вривається страшна пісня. Дійсний гураган, від котрого бряжчать вікна й хитаються розпалені світляні кулі під стелею.

Так зустрічає Хуст свій Новий рік.

Ось він уже гряде, можливо, десь там біля Тячева... Годинники майже наглять. Три чверті на дванадцяту. У залях – великій, середній і малій – все поволі влягається. Сідають розтанцьовані дівчатка, що вже забули, де мають свої місця. Наливаються вином чарки. Відчувається придушений спокій. Спокій звіра, що готується скочити, спокій бурі, що має грянути громом і зливою.

Тремтять серця, жмуряться очі, ніби вони дивляться назустріч чомусь яскраво великому.

Що принесе той Новий?

Тій дівчинці, що прагне бути матір’ю, тому юнакові, що снить пригодами, тому міністрові, що думає перебороти опозицію, тим усім, всім без винятку, цілому Хустові, цілій гірській країні!

Що принесе? Що?

І ось – він уже є!

Він увійшов через стіни, через вікна й двері, через темряву й світло.

«Слааава!» – крикнуло все. На хвилину згасло світло, всі кинулись в обійми і рвали себе в поцілунках, всі підносили шклянки і дзвеніли кришталем, і пили за Новий рік, за щастя, за будучність, за успіх, за добробут.

Знов заревла орхестра, знов вирвалась пісня...

Новий рік. 1939. Він уже тут. Ось уже десять хвилин, і ці хвилини належать Новому рокові. Десять хвилин усі ці люди живуть у Новому році, який почався у Карпатській Україні. Незабутні десять хвилин! Величні, маєстатичні, вписані в душі і серця, опромінені безмежним щастям...

По цілій будові, у всіх залях повно яскравого, теплого, насиченого великою радістю світла.

Біла, м’яка, обкладена дбайливо холодною ватою земля лежить спокійно, ніби роділля, яка щойно повила... Простір іноді вибухає гострим сяйвом великих зорин, краєм червоного місяця, Чумацьким Шляхом, що ось прорвався через розбиті полчища диких чорних хмар, які в неладі рвучко тікають на південний схід. Все навкруги – дерева, будівлі, вежі церков, гори – стоїть оповите великим, аж страшним спокоєм...

Можливо, дивуються, що так ось сталося у цьому просторі... Можливо, вслухаються у незнане будуче і чують дудніння копит його походу. Можливо, хочуть знайти певне, влучне слово, яким би промовили всім, що вірять, що співають, що цілуються в палких обіймах, що танцюють по всіх місцях, де можна тільки бавитись.

А над Чорногорою, над шпилями Говерли, Пєтроса, Попа Івана повільною, але певною стопою ступає передвісник першого дня.

Ще не видно його осяйної постаті. Лиш світло його смолоскипа повільно розсипається над білими велетнями, за спиною яких місце, з якого зводиться величне, вічне сонце. Воно має лиш одне джерело, з якого восходить. Місце вказане перстом самого Бога. «Звідсіль ти родиш новий день, – промовив йому Сотворитель у перший день свого творіння. – Сюди будуть звернені очі всіх, що їм докучила темнота. Лик усіх храмів буде звернений до джерела твого народження. Молитви всіх сердець будуть нестися тобі назустріч. І горе блудному, який твого сходу чекатиме з протилежного боку землі моєї».

Так сказав Сотворитель.

Амінь!..

Благословен хай буде!

Повертаємо очі туди, звідки входить повільно осяяний огнем неба день...

Новий, перший день Нового року.

Лютий, 1940

(Подається в редакції Івана Ребрика)

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати