Парадокси кохання

Ужгородські гастролі київського колективу з незбагненною назвою “театр російської драми ім. Лесі Українки” дещо пожвавили наше культурне життя і стали потужним прологом до відкриття нового 68-го сезону у нашому власному театрі. Дві вистави “Семейный ужин” і “Бабье лето” зовсім не схожі одна на одну, хоч і присвячені нібито одній темі – парадоксальним перипетіям любовно-шлюбних історій.

Парадокси кохання

Зроблено обидві в рамках спільного українсько-канадсько-російського проекту  у співпраці з монреальським театром ім. Л.Варпаховського.  Леонід Вікторович (1908-1976) – легенда радянської режисури, працював у театрах Алма-Ати, Магадана (де сидів), Тбілісі, Москви, Києва, Болгарії. Театр його імені засновано 1995 р. його донькою Анною (грала в обох виставах в Ужгороді) і товаришем-колегою Григорієм Зискіним.

“Семейный ужин” – за п’єсою швейцарського франкомовного драматурга і кіносценариста Камолетті. Дія – на дачі під Парижем десь у 1980-ті, де збирається п’ять абсолютно несхожих людей (під кінець з’являється і шостий), аби продемонструвати різноманітні приховані пружини людської природи.

Усю виставу побудовано на грі симетрій і асиметрій. Реальність постійно змінюється до невпізнання. Те, що кілька хвилин тому здавалося контуром фігури, виявляється тільки просвітом між сусідніми контурами, але згодом знов починає наливатися плоттю і кров’ю. Дряпаєшся сходинками кудись угору, а виявляєшся глибоко унизу. Тільки починаєш співчувати якомусь персонажу, той негайно викидає щось таке, що убив би його, а згодом знов постає у найвигіднішому світлі. Багатосерійна інтрига не дає розслабитися. Хоча під кінець, аналізуючи усе, відчуваєш, що можна було би вставити ще кілька “серій”, але голова і так обертом.    

Як голова родини Бернар (Б.Вознюк) не намагається перехитрувати усіх і вся, скільки поразок не терпить, але після цілої ескапади трюків  все одно виявляється у виграші. Його дружина Жаклін (Н.Кудря) воліє в усе повірити, бо так зручніше. Найбільше ж з усіх виграє кухарка Сюзетта (А.Варпаховська)  - вона справді із тих, хто здатен керувати державою.

При цьому вистава надзвичайно весела. Глядацький зал час від часу нагадував життєрадісний іподром. У фіналі всі персонажі щасливі, всі заспокоїлися, всі знайшли нібито стабільні пари, але відчувається, що то тільки до наступного уїк-енду.  Бо всі інтриги там не волею обставин, а таки з глибини душі. Це з тих елементарних частинок, в яких не буває стабільного стану.

А оскільки в усіх театрах світу врешті-решт утворюється золотий фонд акторів, яким далеко за вісімнадцять, то у драматургії вже давно утвердився окремий жанр – про життя-буття, пригоди і кохання людей третього віку. У радянському кіно найяскравішим прикладом були “Старики-разбойники” Е.Рязанова, в ужгородському театрі – “Карету і шампанського”, у цьому – “Бабье лето”. Бабине літо колись так і було назване через те, що польові-городні роботи тоді вже закінчувалися і у селянок з’являвся вільний час на особисте життя. П’єса про трьох міських вдів (потім епізодично з’являється ще четверта), які облаштували своєрідний жіночий клуб на цвинтарі, де поховані їхні чоловіки. В оригіналі ця п’єса Айвана (він же Іван) Менчелла так і зветься – “Сеmestry Club” (клуб вдів). А.Менчелл – сценарист знаменитого американського серіалу про прекрасну няню, відому нам за переробкою С.Жигунова.  

Вистава дуже стильна, розрахована на вибагливого глядача. Фантастична сценографія. Мерехтливе оранжеве і червоне листя  (емблема Канади) і сині квіточки по всьому простору сцени гіпнотизують глядача, навівають враження якоїсь призабутої дитячої казки. Актриси настільки переконливі – забуваєш, що перед тобою наші жінки. Ні, справжні канадські чи штатівські леді.

Вистава про лабіринти жіночої психології, де можна знайти усе, що завгодно. Про те, що чоловікові ніколи не зрозуміти – йому при відкривають тільки якийсь рекламний ролик, а механізми усього того внутрішнього кухонного комбайну так і лишаються схованими. Про химерність жіночої дружби-конкуренції. Стосунки між трьома дамами більше нагадують міжнародні відносини, глобальну дипломатію, аніж взаємини між живими людьми. Твір про те, що смерть і кохання завжди поруч, що одне без іншого неможливе.

Три грації, хоч і далеко не античного стандарту. Переможниця (Л.Яремчук), життєлюбка (А.Варпаховська), філософськи налаштована меланхолічка (Н.Кондратовська). Така собі жіноча версія трьох мушкетерів. Сем у виконанні А.Гетьманського –  втілена жіноча мрія. На ньому бракує тільки блакитної стрічечки, зав’язаної вигадливим бантом. Здається, що від нього віє на весь зал букетом з гуталіну, дорогого одеколону і ще дорожчого віскі. Зовнішньо нагадує Василя Шкляра і його отамана Чорного Ворона з останнього роману.

Ужгородському глядачеві поставили дуже високу планку, показали, що таке справжній театр і з чим його їдять. Закарпатським колегам тепер лишається тільки підтримувати цей рівень, а по можливості і підіймати його.   

Сергій Федака.

17 листопада 2013р.

Теги:

Коментарі

Яна Верба 2013-11-18 / 19:18:54
Пан Федака, як завжди, дістався самої суті. Поділяю його думку.
Додам: мене, як глядачку, просто заворожувала гра акторів, вони справді жили на сцені, невимушено, природньо, щиро. Це дуже приваблює!
Сподіваюся колись побачити таку легку віддачу і в закарпатських акторів.

Щодо коментаря lira про ставлення глядачів до театру, додам репліку - аудиторію треба виховувати і привчати до високого! Орієнтир є - майже повні зали, які ми бачили цих вихідних.

Очевидець 2013-11-17 / 18:50:37
Добре написано! Підтримую!

lira 2013-11-17 / 17:53:15
Безумовно,гастролі Національного академічного театру російської драми ім. Л. Українки пройшли успішно.
Особливо, сподобалась вистава “Семейный ужин” - хороша, комедійна і легка для сприйняття глядача.

Але, все ж таки, не доцільно порівнювати театр провінційного міста Ужгорода і театр столичного рівня міста Києва.А тим більше говорити про планку.
Чому? А тому, що:
- бюджет театру в м.Ужгороді відрізняється від бюджету академічного театру в м.Києві.
Як це меркантильно не звучить, але від цього залежить зарплата працівників театру; залежить скільки коштів виділяється на постановку вистави і т.д.
Хотілося б відмітити: єдиний театр в м.Ужгороді уже за стільки років існування заслуговує на звання академічного.
- успіх постановки залежить як від вибору п'єси, так і від режисера та від його бачення,який має бути театр сьогодні.
- ну і саме "життя" театру залежить від його мудрого керівництва (ім'я Михайло Резнікович - говорить саме за себе)
- також, хотілося б звернути увагу і на відношення глядачів - жителів нашого міста до нашого театру. Адже своїм відвідуванням театру, вони показують свою зацікавленість, свою підтримку,свою любов до своєї культури, свого мистецтва. А у нас, на жаль, з цим проблеми:чомусь маємо за звичку "прогинатися" перед чужим.

Наскільки ці умови будуть виконуватися - на стільки буде і підійматися рівень театру.