Переступ. У Вартовому

(Дорожні нотатки)

Чорна орхідея
Чорна орхідея

Шела появилася в моєму житті років сорок  тому у Вартовому, непомітному містечку в підгір’ї. Тоді я вперше покинув обрамлені буковим пралісом верховини, невпевнено ступив на рівнину, призвичаюючись до мішаних лісів і горбистих краєвидів. У передмісті Вартового в старовинному графському маєтку з розлогим дендропарком, озером і звіринцем навчали лісової справи дітвору з довколишніх країв, переважно гірських. Учорашні напівдикі, малограмотні школярі складали основу навчального закладу з промовистою назвою „Лісова сторожа”. Шела Юхимівна з короткою стрижкою, трохи старша за нас, лише ввійшла до зали: пишна, багряна, висока, тут таки збила з пантелику юні гірські створіння. Ми роззявлені снували хижими поглядами то на її глибокий виріз, то на повну пазуху, то на великі чорні очі, що переливалися перлами і гейби бісики пускали. Два роки вона захоплено про щось розповідала на парах, пояснювала, розмашисто та лунко писала крейдою на дошці, а тим часом юна братія нишком під партами завзято ялозила свої набубнявілі брості. Вона, можливо, того не помічала, вважала нас за відсталих неандертальців, яким бракує сучасних вітамінів та елементарного виховання. Звичайно, з­поміж сторожців я не пас задніх і собі зазіхав на її пишні принади. Якось у напівтемному кутку коридору випадково натикнувся на неї і несподівано мацнув сторопілу за пах. Спершу вона на мить отетеріла, та враз прийшла до себе, затримала мою руку, стиха мовила: „Двієчнику... Вчитися не хочеш... Гляди”. Кулею я шугнув коридором. „Хана мені”, – кілька днів переживав, що тепер таки виженуть за неуспішність з лісової сторожі. (Шела Юхимівна вже нас не вчила).

Трохи згодом, надвечір я повертався дендропарком до гуртожитку, і раптом з густих заростів хтось гукає до альтанки. Вона – насторожена – стоїть біля порталу, наче чимось занепокоєна. „На третьому курсі вчитися легше, чи не так?” – стримано взяла, мов юнка, мої руки. Зрозуміло, мене кинуло в раж, кров ударила в тім’я, насилу кивнув. Вона легенько пригорнула несміливого підлітка до пишних грудей, куйовдить волосся: „Не сердься на мене, двієчнику...” Чую, мій дзьоб хвисьнув угору, надимнув матню, вперся в шво. Міцно, мов у лещатах, обоє здушилися в обіймах. Розжохана – за хвилю вирвалася, поправила зачіску, застібнула сріблястого ґудзика на грудях, щемливо кинула: „Ходімо”. Дорога з поцілунками, фіґлями-міґлями та туркотінням про те та се (ініціатива, звісно йшла від неї) привела нас до спортмайданчика на галявині. До перекладини. Сяє місяць, а ми цілуємось, і раптом вона опинилися на стоптаному моріжку. Тоді вперше я відчув під собою жінку. Та руки мене не слухалися, ляк одібрав силу, сумирно вовтузився я на пишному пругкому тілі, мов упосліджений, на що вона грайливо мовила: „Мені пора”, – підвелася, погладила мене, мов малу дитину, й сквапно розчинилася в темно-синій імлі. Через тиждень у неї помер чоловік, а невзабарі я закінчив третій курс і на кілька місяців поїхав на переддипломну практику...

Минули роки. Я встиг поміняти кілька професій і написати та видати „Заповіти білих горватів”. До видавництва на моє ім’я надійшов лист. То була перша реакція читачів на мою творчість. Відгукнулася Шела Юхимівна. Зворушена, що придбала у Львові книжку, автором якої є її колишній учень і... славний хлопець. Єдине, що не сподобалося їй у моїх „заповітах” – викривлено вивів стосунки межи жидами та руснаками. Невже, бідкається, насправді існує така глибока прірва поміж двома народами, що віками живуть пліч­-о­-пліч! Принаймні вона такого раніше не помічала, хоч, щиро кажучи, не звертала на те увагу. Мо’, натякнула, чи не вона причина, що в автора „Заповітів” склалася хибна думка про жидів... Якщо так, ладна вибачитися, лише б я більше не писав поганого про її одновірців.

Я не одразу відгукнувся на її лист, захоплений натхненням, тільки десь через місяць надіслав їй щойно видану свою другу книжку. Відповідь не забарилася. Шела Юхимівна привітала мене з черговим успіхом і... зробила висновок, що „її двієчник ніколи не виправиться, хоч уже є певні зрушення”. Моя творчість пройнята радше арійським духом, аніж антисемітизмом. Але, тут таки виправилася, – арійство і сіонізм речі несумісні. Ще звернула увагу на викриття мною християнських протиріч. Почасти згодна зі мною щодо вульгаризації релігії плебеями Стародавнього Рима, релігії, що дурить світ обрізаним Спасителем, який скидається на ослику радше на привида, ніж на соняшний промінь. Світло, на жаль, бідкається вона, відсутнє і в Торі. За що й вітає мене, що вибудовую світогляд природно, без домішок окрушин з чужого рота. Проте, завважила, моя творчість мало кому буде цікава, бо зледащілі в комунах та парафіях тутешняки не розглядають себе, як щось окремішнє, цілком задоволені чужим.

Нарешті я дописав і здав до друку третю книжку. Та вже й наступна роїлася в голові, хоч ще не вимальовувався сюжет. І тоді повідомив Шелу, що збираюся в підгір’я на пошуки натхнення. Можливо, у нетрях дендропарку зачаївся і чекає на мене пролог майбутньої книжки... Відповідь була лаконічна: „Чекаю”.

Містечко лишень прокидається в сіро-каламутній імлі. Брудне, невмите. П’яні калюжі тут і там віддають перегаром. Сквапно шмигнула через майдан невиспана повія, клигає на роботу стара прибиральниця, зблиснула за рогом фара автівки. Тихо, мов у казармі перед „підйомом”. Осінь, рання осінь обдає мої скроні прохолодним світанком. Шерехатий лист, чую, знічев’я зачепився черешком за комір, наче привітався: „Привіт, опришку. Давненько тебе не було в нашому краї”.

Неквапом іду вздовж високих парканів, низькуватих штахетників, дротяних сіток, минаю перехрестя, садиби, будинки, садочки, стару розвалюху, куди не раз заглядав до крамниці по термоядерні цигарки та смердюче вино. Зворушено переходжу квартал – другий, краєм ока кидаю погляд на двоповерховий будинок, у якому мешкає Шела Юхимівна. Минаю його, не зважуюся пристати на хвильку, зробити півоберта до хвіртки, сміливо ввійти. Страх охоплює мене, вчорашнього учня до чарівливої вчительки, брешу собі: „Нехай вона ще поспить, а я тим часом відвідаю лісову сторожу”. Старий і сизий дендропарк зустрів мене, як давнього друга. Згадали одне одного. Хвойні... листяні... кущі... доглянуті алеї. Дерева... Стривай, латинською це – Fagus silvatica, то Picea pungens, a онде Rosa canina... Неохоче я брався до науки, та дещо пам’ятаю.

З ранковою млою розвіявся і ляк у мене. Повертаюся до будинку, де чекає на мене жінка з далекої юності. Та вже сміливо підійшов, натиснув мокру клямку: рипнула хвіртка, глядь, запримітив, як у вікні війнула фіранка. В ґанку сквапно зустрівся з вродливою незнайомкою, чемно кивнула мені на сходи: „Туди… Туди…На другий поверх. І замкніть двері”, – кивнула на ключ, миттєво зникла.

Шелі Юхимівні я приготував на подарунок коника в картонній торбинці, так що легко, з капелюхом у руці, піднявся крученими сходами. В покоїку скинув верхній одяг та тихо постукав. Двері плавко відчинилися. Я ввійшов до просторої зали. На застеленому ліжку напівлежма грає вона чорними перлами, в гірчичній туніці. Багряна, жагуча і можна. Наче каже: „То як, готовий пірнути за мною в глибінь окаянну?” З безодньої пазухи, мов глибокої печі, хтиво випинаються рум’яні колобки, ладні, гляди, випорснути разом з жаринками назовні. Лляний серпанок оповиває хибкий стан і опуклі борті спокусливих стегон. Уся вона палає, мов розпечена черінь. Ач, ні, кажу собі: „Спрожогу не буде діла, кумасю. Розтягну задоволення”. Й викидаю коника, заготовлений трюк. Через сервірований столик подаю капелюха, вона замешкалася, ледь підводиться, і бере з крисані чорну, обцяцьковану ластовинням орхідею в кришталевому вазончику. Не йме віри, то заворожено глипає на живу квітку, то на мене, хоче щось сказати, стає на ноги, нарешті пошепки мовила: „Мастак. Я не чекала такого від тебе, двієчнику”. Чую, що беру гору над її величчю, колись магічною, спроквола кажу: „Я не дарую мертвих і вирощених у неволі квітів”. А вона зворушено кладе на лутку вазончик, кидається в обійми: „Ти сильний, опришку”, – несамовито треться набубнявілими пипками, заціловує масними устами. Стримую себе. Не раз окульбачений у любощах.

Звільняю її від одежини і милуюся пухнастими овалами кульбаб у пурпуровій паволоці. Хтивим пупком... Талію обперізує такого ж кольору корсет, кидаються у вічі барвисті підв’язки з космацьким узором і... вицифрувану звабу ніг обтягують багряні сітчасті панчохи. Осикою тремтить напружене тіло. Чорні очі її нестримно волають: „На, бери мене, клятий опришку!”

14 листопада 2013р.

Теги: