Південним Бугом. Ольвія

(Дорожні нотатки)

Північне Причорномор᾿я
Північне Причорномор᾿я

Мандрівка плесом тихоплинної річки викликала в Сімаргла чимало запитань, які він соромився задати Індусу, бо вважав їх занадто простими, хоч сам відповісти на них не міг, а вертка думка, знай своє, чіпко вчепилася, не відпускала, збивала на манівці, мовляв, нумо, навіть будь-який академік правильно не витлумачить, скажімо, назву „Південний Буг”. Адже, куди тоді поділися Північний, Східний… стривай, Західний Буг є, тече своїм порядком…

У Саврані маляр згадав, що неподалік звідси його давній приятель професор-арабіст придбав у Кошаро-­Олександрівці садибу, куди вряди-годи наїжджає з Києва на кілька діб порибалити та отримати у веселому гурті задоволення від жіночих принад і зайвої чарки, а влітку тут постійно до початку навчального року відтягується цілком і повністю. „Думаю, буде нам радий”, – збадьорився Індус.

Човен припнули у лозах під кручею та стромовиною піднялися вгору. На подвір’ї доглянутої столітньої хати з кількома то тут то там прибудовами та пасікою їх зустрів у затінку абрикос жвавий засмаглий бородань в окулярах з товстими скельцями. Босий, у вилинялих шортах. Очі горять, рухи моторні… Тримає причандалля для підводного полювання.

– Вітаю самітника Південного Бугу, – розпростер руки для обіймів уїдливий Індус. – Усіма покинутого напризволяще хтивим русалкам.

– Невже Субота… Вуйко з полонини спустився до людей, – меткий на язик господар і собі не поліз у кишеню за словом. – Митрофане, після студій у Москві, здається, тільки раз, ні – двічі, бачилися, і то мельком… – почоломкалися. – Запропастився ти десь у себе в горах, рідко чути про тебе.

– Дуже добре, що сьогодні про мене майже не чути. Бо в загалі ще не я порядкую…

– Круто ти, Митрофане, загнув, аж в голові потемніло від почутого, – взяв на кпи професор. – Чую, ще віриш у феєричну місію сього народу, – мляво обвів поглядом занапащені садиби побіч, – якого вже давно немає. Ти та я… а це хто?.. – раптом знову ожив, як помітив біля хвіртки юного Сімаргла.

– Ось бачиш, професоре, не тільки ми залишилися з тобою „у цім кривавім краю”, а помалу, сам бачиш, і він підріс – ще дасть по носі сьому трасвеститному племені…

– Якому племені? – хмикнув арабіст.

– Племені, що так і не спромоглося вичинитися в повноцінний народ, не кажучи вже про націю, позаяк позбавлене високого покликання і, відповідно, природно має вмерти, щоб відтак переродитися, сформуватися в єдиний Арійський Простір. Ось… – Митрофан кивнув до юнака. – Мій син Сімаргл.

Через кілька діб Індус з Сімарглом ґречно подякували пану професору за гостинність, і на перекладних вирушили до Північного Причорномор’я: спершу побували в Одесі, Сімаргл уперше побачив море і кораблі в порту, на рейді, самé місто він не сприйняв як щось особливе – пригнітили в середмісті вузькі, розбиті вулиці та вгрузлі в землю занедбані будинки, а в них, звернув увагу, в шибках киці нудьгують на лутках... Потому вони рушили на Миколаїв, до Херсона. Й тут, у поораних ярами степах, поміж голубими лиманами, де на березі пасуться смирно корови, граються галасливі діти і тягнеться за обрій виноградна лоза – на рейді, мов велетенські айсберґи, дрімають в затоках океанські лайнери, він вловив чарівність того первісного й реального, що береже його рідна земля. В Ольвії не проминув і вклонився капищу та руїнам еллінів. І запишався Сімаргл – я володар гір і степів, морів і річок, я нащадок прадавнього минулого і спадкоємець прихованого майбутнього. „Я ж бо Бог, а Бог – Яжбо”, – раптом, у пориві натхнення, викинув угору правицю, чим потішив Індуса, що враз відірвав погляд і квачик від мольберта: „Стривай, замри!” – звелів, і хутко змалював Сімаргла на тлі лиману й крапельки безкрайого моря.

18 жовтня 2013р.

Теги:

Коментарі

читав 2013-10-20 / 23:38:31
грация