Мандрівка одинцем

Хребет Красна

Раніше, звище шиї, я не помічав у жінок мого віку підгарля, зважав на інші принади. Зрозуміло, переважно цікавило те, що й усіх чоловіків. Але мало-помалу, хоча ні, прояснення сталося раптово, у вічі кинулося найзвабливіше, чим може захопити жінка. Відразу, щиро кажучи, й не второпав, що такий собі пуп’яшок зісподу підборіддя може викликати пал почуттів. Адже здавен уже повелося захоплюватися визначеним і усталеним. Лише, вважається, збочені та хворі мають охоту до потрухи. Невже, тоді подумав, я схибнувся... Ретельно поклав ідентифікуватися, виокремитися, набути чину Дінапра, зрозуміло, підготуватися до наступної цивілізації. Бо чую, бездушне майбутнє ген за рогом шалено мчиться зі швидкістю громіздкого товарного потяга...

Не перший рік приходжу до залізничного переїзду, спостерігаю неподалік шлаґбаума за перпендикулярними пунктирами руху. Сталеві рейки перетинає соша. Туди-сюди снують авта та потяги. Примітно, що водії шосе завжди насторожені в очікуванні, коли ж машиніст електровоза шмигне перед їхнім носом. Тоді вже смугаста жердина плавко піднімається вгору, надає дозвіл аматорам їзди продовжити присталий рух. Така вже діалектика коліс. Я, зрозуміло, не належу ні до profi, ні до аматорів їзди. Уподібнююся радше до Сковороди: ціпок, торбинка за плечима і світ увесь довкола мій. За кілька сажнів – генделик, шинквас і жінка мого віку править там: обручка (либонь заміжня), верткі довгі пальці, – доглянуті нігті, – вправно відпускають товар. Ставна, ледь пухкі засмаглі руки, білий комірець додає лебединій шиї виразності. Проте, глядь, трішечки звище верткого кадика, та манюнька принада найбільше пасує їй. Лащить око, б’є в тім’я мене.

– Ходімо, – запрошую до столика.

– Не можу, – стенає плечима. – Робота.

– Робота не вовк...

– Гаразд. Зачекайте хвильку, – перегодом сіла навпроти.

Слово по слову, тече розмова. „Лише не збивайте мене на манівці, – застерігає. – Чоловік, діти... Дорожу сім’єю”.

– Боже збав... Я з іншого приводу нав’язався.

– Дивно, – наче зашарілася. – Чим ще може зацікавити жінка чужого чоловіка...

– Бачте, я належу до тих, які своїх однолітків уже не поділяють на статі. Що чоловік, що жінка – одне і теж. Еклектика.

Тут вона з-під лоба підозріло зиркнула.

– Ні-ні, ви не про те подумали. Щодо орієнтації, то в мене, як у переважної частини людства.

– Не розумію, – засувалася, мацнула себе по обличчю. – То чим я відмінна?

– Віком... У нашому з вами віці людина нарешті усвідомлює, що таке щастя. Власне, щиро кажучи, коли вас уперше побачив, я насправді вперше побачив себе. Даруйте, як вас звати?

– Ярослава.

– Дуже приємно... Ярослав.

– Не може бути, – щоки рясно вкрилися рум’янцем. – Ярославе, – подала руку. – Мені також приємно...

Проте її покликали до роботи і ми наспіх кивнули одне одному: „До зустрічі”. Закинув я на плече торбинку, взяв у кутку ціпка та неквапом покинув генделик. А на душі тоскно. По один бік дороги людські обійстя, по другий неозорі поля, подекуди гаєчки, ставки та вздовж путівця риплять старі дерева на вітрі. Ноги самі ведуть тебе, думка невпинно працює, раз по раз прислухаєшся до щебету птахів і приязно усміхаєшся соняшному літеплу та пустотливому леготу. Не обтяжений марнотами, простуєш Арійським Простором один і належиш лише собі. Там, розумієш, – підуть інші, прокладуть, устелять шлях до діброви, неподалік озера. Гуртом буде закладена паланка Яжба. Той посад, приблизно, я вже бачу, та ще не смію переступити священний поріг, увійти до господи споганений скороминущим Часом.

Ціпком прокладаю дорогу, неквапом іду. Як завше, ніколи не поспішаю до мети, коли вона того варта. Будь-­яка мета лише примана, нажива для здобичі. Варт уваги сам процес. Спостерігати за плином води набагато цікавіше, ніж тупо дивитися на замулений ставок. Особливо зважаю на тиху річку, що котить свої хвилі попри стрімкі кручі та присадисті береги. Річка – одне з нерозгаданих явищ. Онде наближаюся до неї, зворушливий і смирний. У виярку завзятий юнак вправляється рубанком на брунатному одвірку, шмарує до лиску дошку, підганяє, чіпляє на куті шарніри морені двері. Видно, довго вимочував їх. Поблизу жодних ознак, які б виказували, що тут ведеться будівництво. Пустирище. Лишень – довкруж одвірка ворох трісок і кучеряві стружки... Лунко і мило хрускотить під ногами у теслі, напохваті його причандалля та рундучок. А сам він непоказний, невисокого зросту, засмаглий, добре орудує чи то рубанком, чи то долотом, а то й сокирою, пилкою тощо. На моє привітання відклав роботу, змахнув з чола рясні краплі:

– Парко... – потис мені руку. – Сімаргл...

– Сімаргл?!

– Так, я – Сімаргл. А ви, напевно...

– Можливо, я твій батько...

– Цікаво, – спохопився. – Ніколи не думав, що зустрінемось.

– Чому? – зашкребло мене в горлі.

Наразі і я не був готовий до такої зустрічі. Мандрував собі світом і, гадки не мав... Хоч зрідка прохоплювалося, побіжно. Тепер – маєш...

– Ви покинули мене, точніше вас забрали до в᾿язниці, коли я мав лише рік і місяць. Я виріс у барлозі, доглянутий крадійкою-ведмедицею. Потому вже в селі розповіли про вас та мою давно покійну маму. Щодо вас як рідного мого батька мені в очі ніхто не казав, лише натяками, мовляв, у вас з мамою були тісні стосунки, – шпарко зиркнув на мене.

– Було, Сімаргле... Не моя в тому вина, що запроторили мене до буцегарні за нібито, – я вбив твою маму. Відтак суд переглянув справу і визнав, що вона померла у родах своєю смертю. Та повертатися в село я вже не мав охоти, сам розумієш чому... Запопадливі землячки жадали розправи наді мною. Що стосується тебе як законного мого сина, то я й тепер ще твердо не впевнений – чий ти насправді? Повір, я не виправдовуюся, а кажу так, як є. Там, у холодній, я втратив будь-яке зацікавлення до минулого, навскіс перекреслив, викинув його з голови. Не марудить мене більше те, що було, ба навіть те, що буде. Живу нинішнім. Надокучило безліч разів навертатися в минуле, дурником заглядати в будучність.

– Старієте, – він прохопився, й одразу вибачився.

– Що правда, то правда. Роки беруть своє. Колись про свій вік я не думав.

– Не ображайтеся, – несміливо подав руку. – Ще раз вибачте. Я таки вірю, чую, що саме ви мій законний батько. Про те мені багато разів натякала Маріка Петрова... пам’ятаєте її? Вона вже не колотить розумом, утихомирилася, часто розповідала про вас і мою маму. Тепер про вас обидвох у селі вже рідко згадують, і її не помічають, дурну Маріку, ба навіть сусід сусіда уникає, а що вже казати про мене, геть чужого, викоханого у барлозі ведмедицею. Дикунище... Стороняться мене.

– Смійся з того, – плеснув його по плечу. – Сторонилися й мене, коли я жив там сам, у заріччі. Тоді й познайомився з твоєю мамою. Ніколи не зважай на людські пересуди. То лишень шкодить здоров’ю. Переймайся більше собою, – й погляд мій упав на двері. – Що задумав? – кивнув на них.

– А-а, – ніжно погладив край одвірка. – Спершу на них, – упевнено постукав по дверях, – я переберуся на той берег, – хвацько махнув у бік річки, – а там... побачимо... – вельми зацікав мене своїм утаємниченим задумом.

– Не боїшся хтивої води, – кивнув я на мінливі крила плеса.

– Хм... Вода цупкіша за тверджу.

Слово по слову, ми зайшли у довгу казку. Сімаргл, виявляється, до семи років ріс у барлозі, ведмедиця піклувалася ним, а відтак, уже стара та немічна, сконала, і він сам відправився в село. Там неборака сприйняли за пришелепуватого, ба навіть хотіли віддати до божевільні, та змилостивився над ним тамтешній маляр, який жив сам-­один, узяв до себе за підручного, радше просто так, пожалів дикунища. Маляр на прізвисько Індус (за метрикою Митрофан Субота) кілька років тому повернувся в село, здається, з Москви, де мешкав тривалий час, оселився на материзні, зрубав непогану хатчину для своїх студій. Індус уникав односельців, хоч вони запобігали перед ним: багаті вчащали до робітні замовити картину, базіки поточити ляси. Та він зрідка брався за квачик як ремісник, а працював з охоти. Таке прізвисько причепилося за ним через те, що з релігій віддавав перевагу буддизму, зневажливо ставився до християнства. Лаяв на чому світ стоїть попів, жидів і всю ту наволоч, що вправляється берилом замість чепіг. Одне слово, Митрофана Суботу тепер в очі та в потилицю прозивали Індусом, а він на те не зважав, лишень інколи наголошував, що індус є індус, а я – прикладав руку до серця – арієць. Але його переконання нікого не цікавило, бо в селі ніхто щиро і твердо не сповідував жодних переконань, а скнів абияк, про так, як усі, згідно усталених норм. Коли на вулиці появився семирічний озвірілий хлопчисько, з якого глумилися на всі лади, він захистив сирохмана, пригорнув до себе, кивнув у бік кривляк: „Дикунчику, тримайся за мене. Вони далекі від досконалості. Нічого не годні тобі вчинити, – взяв по-батьківськи за руку, спроквола мовив. – Там, десь у світах, і мій син блукає без мене”. В хатчині маляра Сімарглу велося добре. Він мало-помалу призвичаївся до людської оселі, харчів, ватри в коминку, запахів красил і шурхотливої постелі. Маляр навчив його не тільки розмовляти, висловлювати свої думки образно, а й переконливо. „Ніколи не бери за правило те, що вже є, а вибудовуй свої закони. Вони вагоміші за інші”, – напучував Індус, уважно кладучи фарбу на ґрунтовку. Він навчив його також тримати ложку і пером виводити аз буки веди... „Кожна літера таїть у собі сукупність одного материка. Дорожи ними, – научав, а до школи його не віддав. – Там ти втратиш себе. Ліпше тобі буде коло мене”. Перегодом він з наплічником і мольбертом брав Сімаргла з собою в гори на pleine aire і в тривалі мандрівки.

Навпроти мене перевів подих змужнілий юнак...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати